Підтримайте Вільне Радіо
Щодня українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — 22-річний військовий з Києва Олексій Малахов. Хлопець боронив рідне місто, Харківщину, Запоріжжя, брав участь у наступі на Курщині. Життя захисника обірвав російський обстріл, коли він виконував бойове завдання у Сумській області.
З матір’ю Олексія Іриною журналісти Вільного Радіо зв’язалися через соцмережі. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Олексій Малахов народився 13 березня 2002 року у Києві. Закінчив школу в рідному місті. А тоді пішов у Київський транспортно-економічний фаховий коледж.
Ірина згадує сина веселим, неконфліктним. Олексій не тримав образи, швидко пробачав.
“Він був дуже веселий завжди. Пам’ятаю такий випадок, йому було 4 місяці, він у візочку, ми з іншими мамами гуляли, і хто до нього у візочок не зазирне — він усім сміється. Ще називали його жартома “маленький дурносміх”. Ось такий він по життю був. Завжди жартував, завжди він був веселий”, — з посмішкою розповідає мати.
Олексій любив спорт, грав у футбол, волейбол, займався тхеквондо та кінним спортом.
“Він любив коней. Десь з 13 років, напевно, почав займатися кінним спортом. Це йому було дуже цікаво. І так, щоб ми за це менше платили, він їхав туди раніше на конюшню і допомагав там, доглядав за кіньми”, — згадує Ірина.
Хлопець неодноразово здобував призові місця на змаганнях з кінного спорту та волейболу. Щоразу доводив рідним свою силу і наполегливість:
“Був такий випадок на змаганнях. Поїхали у Вінницю на змагання з тхеквондо, і під час бою йому пошкодили ногу. Тоді ще не було зрозуміло, наскільки серйозне пошкодження, видно було що підкульгує. Але він вистояв раунд, вистояв в змагання, здобув друге місце і приїхав додому з переломом ноги”, — каже Ірина.
В коледжі хлопець здобув фах молодшого спеціаліста з ремонту та обслуговування автомобілів і двигунів. Та закінчив його у 2022 році, випускні іспити Олексій складав онлайн — тоді вже був у теробороні.
1 березня 2022 року Олексій доєднався до лав місцевої тероборони, стояв на захисті Києва. Тоді хлопцю було 19. У липні зі своїм підрозділом вирушив на Харківщину. Згодом разом з побратимами став до лав 82-ї окремої десантно-штурмової бригади. Олексій обійняв посаду оператора БПЛА. Боронив Запорізьку область, звідти знову потрапив на Харківський напрямок під Вовчанськ.
У 2024 році кількох побратимів Олексія перевели брати участь у наступальній операції на Курщині.
“Льоша ще тоді дуже рвався до друзів, казав: “Мамо, я дуже хочу до хлопців”. Його перекинули туди. Він 10 днів брав участь у Курській операції. Пам’ятаю, він ввечері подзвонив, сказав: “Ми завтра будемо вже виїжджати”. Вони дуже важко вибралися звідти, під дронами…А зранку він написав: “Ми вже в Україні, тут навіть легше дихається”, — розповідає Ірина.
Після повернення з Курщини та короткого відпочинку Олексій доєднався до оборони Сумської області.
“8 березня вранці подзвонив по відеозв’язку. Він там був зі своїм другом і сказав, що “їдемо щось докупити і будемо виходити сьогодні на завдання”. 9 березня вранці ми ще з ним списалися. Ввечері він нічого не написав. Я працюю в дитячому садочку, тоді проводила з дітками фізкультуру. І був такий момент, коли у вікно до нас почала битися синичка. Я тоді відчула дуже сильну тривогу. І вже в другій половині дня нам стало відомо, що Альоша загинув. 9 березня вночі”, — згадує Ірина, ледь стримуючи сльози.
В той день Олексій з двома побратимами запускали дрони з укриття. Під час артобстрілу росіяни поцілили у їхню схованку.
“Льоша і його друг Валік загинули. Третій хлопчик, на щастя, залишився живий. І от він вже дав знати своїм побратимам, що таке сталося. І хлопці вже розказували, що коли повернулися за ними, там усе було не те що зрівняно з землею, там перерито все було. Альошу, забрали, ми змогли поховати. Валіка досі не можуть забрати”, — розповідає Ірина.
Олексія Малахова поховали на Південному кладовищі у селі Віта-Поштова Фастівського району.
“У Льоші було багато друзів, і проститися прийшли багато людей. Я погано пам’ятаю день похорону, але мені казали, що людей 250-300 прийшли до нього. Ми навіть не змогли усіх вмістити у кафе на поминальний обід”, — каже Ірина.
Олексій Малахов нагороджений відзнаками: “Хрест Десантно-штурмових військ”, “За службу державі”, “Ветеран війни”, подякою від ГУР та посмертно орденом “За мужність” ІІІ ступеню.
Олексій мріяв про родину, мати власне житло, разом з коханою Катериною будував плани на майбутнє. Ми говоримо з Іриною за пів року після загибелі Олексія. Найрідніші жінки загиблого підтримують одна одну та стали близькі.
“Ми сьогодні з Катею та її мамою разом їздили до Льоші на кладовище, провідали. Ми зараз з нею дуже гарно спілкуємося, залишились в теплих, гарних стосунках. Льоша мені казав, що обрав дівчину, схожу на мене. Я жартувала, мовляв, не кажи хоч Каті, а то ще образиться. А він сміявся і казав, що у нас схожий погляд. “Подивиться і все одразу без слів зрозуміло”, — згадує Ірина.
Рідні створили петицію з проханням надати Олексію Малахову звання Героя України.
В Олексія Малахова залишились батьки, сестра та кохана.
Йому назавжди 22 роки.
Світла пам’ять полеглому захисникові.