Щодня українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — вугледарець Роман Лядський. До відкритої війни чоловік працював на шахті, а потім долучився до тероборони. Життя захисника обірвалося поблизу Красногорівки під російським обстрілом.
Дружина Романа Оксана звернулася до нашої редакції через форму на сайті. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Роман Лядський родом із Вугледара. До початку повномасштабного вторгнення чоловік працював гірничим майстром у Південнодонбаській шахті №3 ім. М.С.Сургая.
З початку відкритої війни Роман приєднався до 109-ї бригади ТРО ЗСУ, в/ч 7271. Серед побратимів мав позивний “Поляк”. Чоловік служив на посаді стрільця та механіка-водія.
“Вугледар потрапив під обстріли з початку повномасштабного вторгнення. У нас у місті і поряд у Волновасі були військові, морські піхотинці. Ми думали, що боятися нема чого. А коли прокинулися 24 лютого, їх вже не було, вони вже були у Маріуполі.
Роман спочатку спитав, де він може допомагати, пісок в мішки там вантажити, ще щось. Він сказав, що йде допомагати волонтерам, а сам приєднався до лав ТРО. Він мав вищу освіту, за фахом гірничий інженер, працював на шахті. Не мав ніякого стосунку до військової справи, але вирішив, що має стати на захист”, — згадує Оксана початок відкритої війни.
Син Оксани Богдан Скрипниченко загинув на фронті за кілька місяців після початку відкритої війни.
“Так сталося, що я 12 березня [2022 року] виїхала з Вугледара, а сина мені привезли 21 квітня. Романа відпустили. Він приїхав мене підтримати. Але він розумів, що мені після втрати було дуже важко, і майже нічого не розповідав про свою службу, аби я не хвилювалась.
Але на фотографіях, що він мені відправляв, я бачила, як змінилося його обличчя, можна було зрозуміти, де він і що з ним відбувається. Він був у гарячих точках”, — розповідає Оксана.
Востаннє вона бачилася з чоловіком у листопаді 2023 року, коли Роман зміг приїхати у відпустку.
Жінка згадує Романа життєрадісним, добрим, усміхненим. Називає його своєю підтримкою і променем світла.
“Рома був такий життєлюб! Він дуже комунікабельний, завжди знаходив з усіма спільну мову. І він міг розв’язувати будь-які питання.
Так сталося, що нам довелося жити у Вугледарі в тяжкі часи, поблизу війна. Ми один одного завжди підтримували і вірили один в одного.
Він був для мене, я була за ним. Він був тим променем, який мене тримав за життя. Особливо після втрати сина. А тепер все зруйновано. Вугледар стертий, сина нема, чоловіка нема”, — ледь стримуючи сльози, каже Оксана.
Побратими Романа згадують, що він був сміливим і відповідальним. Розповідають про мужність, яку чоловік проявляв у боях.
Роман нагороджений почесним нагрудним знаком “Золотий хрест” .
“Сміливо брався за виконання найскладніших завдань, з досвідом за плечима і без страху виконував свій обов’язок, був прикладом. Він ніколи не скаржився, що йому важко, навпаки, старався підтримувати усіх, як побратимів, так і рідних, переконуючи, що все буде добре”, — згадують бойові товариші Романа.
Захисник загинув 5 січня 2024 року поблизу Красногорівки на Донеччині. Він дістав смертельного поранення від російського артилерійського обстрілу.
Поховали Романа на Львівщині. У нього залишилися дружина та мама. Чоловікові назавжди залишиться 37 років.
Близькі створили петицію з проханням надати Роману звання Героя України. Ви можете долучитися до її підписання, перейшовши за посиланням.
Світла пам’ять полеглому захисникові.