Майже 40 років тому азербайджанський спортсмен-переселенець Георгій Гангалов почав у Соледарі займатися боксом з підлітками. Для цього створив боксерський клуб “Золота рукавичка” з тренувальним залом. За майже півстоліття соледарський тренер дав могутній старт сотням боксерів, серед яких всесвітньо відомі Олег Єфимович, Артем Далакян та інші. Ми побували на тренуванні в залі та розпитали тренера про його найтитулованіших вихованців.
Спортивний клуб “Золота рукавичка” розташований на 180 кв метрах цокольного поверху 5-поверхівки на околиці Соледара, майже у степу. Весь цей квартал Георгій Гангалов і будував у 1980-х, тут й отримав квартиру та осів у тодішньому Карло-Лібкнехтовську (так до 1991 року звався Соледар). Тоді покинув роботу будівельника та став тренером: у вересні 1984 він відкрив тут спортклуб.
Наступного року, у 2022-му, Георгію Гангалову виповнюється 70 років. Ще до переїзду в Україну він вже був майстром спорту та чемпіоном з боксу в Азербайджані — вигравав кубок СРСР, чемпіонат Збройних сил та інші високі перемоги.
“Це Артем Далакян, це Олег Єфимович, це син Еміль (Гангалов, — ред.), це Погребняк, це колишній генеральний директор “Артемсолі” Сатуранов”, — показує своїх вихованців та тих, хто клубу допомагав, на старих фото по всіх стінах тренер.
“Мене неодноразово визнавали найкращим тренером району, Донеччини, я двічі ставав найкращим тренером України, був Людиною року Артемівського району, заслужений тренер України, майстер спорту СРСР. Вважаю, я багато зробив в такому маленькому аулі. Тільки олімпійської медалі немає в моїй колекції! Все попереду ще”, — каже тренер.
В залі “Золотої рукавички” декілька приміщень: зал з рингом та боксерськими грушами, зал загальної фізичної підготовки з гантелями та штангами, ігрова кімната з настільним тенісом, шахами, фото та заповідями й принципами клубу. А також тренерська, роздягальня та душові з туалетом. Багато чого тут саморобне, наприклад пояси з додатковим ваговим навантаженням.
На батареї сушаться боксерські рукавички: у боксерів під час інтенсивних тренувань пітніють руки.
Поки спілкуємось з тренером, його підміняє 41-річний син Еміль. Він теж тренер з боксу й тренує тут підлітків.
Пізніше приходять старші боксери: спочатку вони зважуються, потім по черзі заходять до тренера, вітаються за руку та називають свою вагу. Їм доводиться слідкувати за вагою та подекуди скидувати 4-5 зайвих кілограмів – суворіше, ніж це роблять дівчата. Адже кожний боксер боксує лише у своїй ваговій категорії, і за межі певної ваги їм виходити не можна. А декому доводиться й набирати кілограми.
Юнаки боксують на ринзі у повній екіпіровці.
А молодші сидять біля рингу та слідкують, як і їх тренер, молодший Гангалов. Він віддає команди та коментує поєдинок.
Неподалік реконструюють будівлю загальноосвітньої школи № 13 — і всі з “зіркової п’ятірки” Гангалова навчалися там.
“Єфимович, Погребняк, Гангалов, Далакян… За їхніми плечима такі великі перемоги! Тому ця школа має музей робити. А навряд чи зробить”, — каже тренер.
Ми розпитали Георгія Вагановича про п’ятьох найтитулованіших боксерів, яких він виховав. Всі вони — народилися або певний період жили у Соледарі. Тренер розповідає про них в хронологічному порядку, за роками народження боксерів. Всі вони після закінчення школи переїздили у Донецьк, навчалися у Донецькому училищі олімпійського резерву, дехто отримував там й вищу освіту. У 23-24 роки вони зазвичай завершували битися у любительському боксі, іноді переходили у професійний бокс через “Спортивний клуб Єлисеєва” у Донецьку.
“Він мені вважається за племінника, ми родичі. Він народився у серпні 1987 року, і коли в Азербайджані був Сумгаїтський погром, йому не було й року. Його родина, етнічні вірмени, втекла звідти до Вірменії, звідти у Запорізьку область у Пологи (у мене брат там, і я там був, Артем тоді ще маленький був). Потім переїхали у Дніпро. Я побачив його у Львові на чемпіонаті України серед юнаків, він був там, якийсь малий, 41-42 кг. Спочатку не впізнав мені, бо був малий коли ми бачилися востаннє”, — згадує Георгій Гангалов.
За його словами, Артем дуже хотів тренуватися саме у Гангалова.
“Тоді він тільки починав тренуватись. І батьки погодились, аби я його забрав у Соледар тренувати — вони знали, кому довіряли сина. Бо подивився, він такий шустрий, метеор, шельма такий був. Він жив в моїй родині близько 3 років з 8 чи 9 класу, закінчив 13-ту школу. Потім вступив у фізкультурний інститут у Донецьку.
У 2005 чи 2006-му він виграв кубок України у Чернігові, і у 2006-му поїхав у Німеччину на чемпіонат світу, і там став чемпіоном світу. І ще тоді він виграв найкрупніший міжнародний турнір класу “А” у Странджево, Болгарія (він прирівнюється до чемпіонату світу). На чемпіонаті світу в Італії він став 5-м (одне очко віддали корейцю, призеру олімпійських ігор). Потім їздив на ліцензійний турнір у Грецію, і на олімпіаду у Китай у 2008-му не попав (їздив туди запасним). Хоча він у таких вигравав! Турнір Кличка виграв у кубинця”, — розповідає про соледарський період Артема Далакяна тренер.
24 лютого 2018 року в Інґлвуді (Каліфорнія) Артем завоював вакантний титул чемпіона WBA в найлегшій вазі, вигравши бій в американця Брайана Вілорії.Для довідки:З 2011 року Артем Далакян — у професійному боксі. Провів багато переможних боїв у Донецьку — у Палаці спорту, Школі олімпійського резерву ім. С. Бубки та на Донбас-Арені. За даними таблиці його боїв, останній його бій у Донецьку відбувся 24 січня 2014.
Чемпіон Європи за версією EBU у напівлегкій вазі (2008 — 2010, 2016 — 2017), інтерконтинентальний чемпіон за версією WBI.
Народився у 1981 році в окупованому нині Докучаєвську, прийшов до Гангалова у 6 років.
“Практично у цьому залі виріс. Виграв чемпіонат України серед молоді у 1997-му та поїхав на чемпіонат Європи у Македонії. Я тоді не їздив з ним через стан свого здоров’я — з ним їздив тренер Донецького училища олімпійського резерву, в якому він тоді навчався. Але я їх не кидав, вони приїздили сюди та були у мене під контролем — вони в училищі були нікому не потрібні”, — розповідає Георгій Гангалов.
Він памятає багато яскравих моментів в кар’єрі цього спортсмена, зокрема такий.
“В одному з тих боїв його суперником був сильний спортсмен-македонець, на якого ставки ставили, що він виграє. В бою видно, що Єфимович виграє, але ж ні, в кожному раунді македонцю перевагу зараховують! А у кожного тренера є таємна “домашня заготовка”, і мої вихованці її завжди використовували: вліво-вправо (відволікання), зі зміщенням, скачок боковий. І Єфимович її використав та як дав! Македонець упав — і у величезному залі гробова тиша. Цей незабутній момент є теж у мене на кіноплівці. Потім він ще виграв бій у румуна та азербайджанця”, — поринає в спогади Гангалов.
Після кар’єри у любительському боксі Олег Єфимович перейшов у професійний, у “Спортивний клуб Єлисеєва” у Донецьку. Входив до складу збірної України на початку 2000-х.
Тренер вважає, що Олега часто “засуджували” та перемоги фактично відбирали.
Попри це Єфимович підписав контракт з донецькою промоутерською компанією Union Boxing Promotion і провів перший професійний бій 3 грудня 2005 року.
4 листопада 2017 року в Монте-Карло, Монако, Олег Єфимович провів останній бій у своїй кар’єрі. Він бився з екс-чемпіоном світу британцем Скоттом Квіггом за статус претендента на пояс чемпіона світу за версією WBA. До цього бою у соледарського боксера була безпрограшна серія з 12 поєдинків, але Квігг виявився сильнішим.
Після цього бою Єфимович зайнявся тренерською діяльністю. Зокрема, він тренує Артема Далакяна, з яким займався боксом ще у Георгія Гангалова у Соледарі.
“Вдома, наприклад, (у Донецьку, — ред.) пів міста приїздило вболівати за мене, а пів міста за Артема Далакяна, всі близькі. Ми з Артемом знаємо один одного дуже давно, ми тренувалися в одного тренера, Георгія Вагановича Гангалова ще по любителях, потім виступали в одній компанії. Я його знаю дуже близько, ми вже в такому положенні були, коли людину відчуваєш. Нам було дуже комфортно працювати, у нас завжди було взаєморозуміння, а це дуже важливо. Багато моментів по школі боксу, які схожі. Ми більше прихильники інтелектуального боксу, щоб було більше краси, щоби показати рівень”, — зазначав в інтерв’ю спортивному виданню Олег Єфимович.
Син Георгія Гангалова Еміль народився у 1979 році. У 1993 закінчив соледарську школу № 13, вступив у Донецьке училище олімпійського резерву. Був серед боксерів донецького “Спортивного клубу Єлисеєва”, але у професійний бокс не пішов.
“Він з дитинства у мене тут в клубі. В нього вроджена вада серця, але я поступово його навантажував. Коли готувалися до міжнародних змагань, він часто скаржився на серце. Виграв чемпіонат України з боксу серед молоді у 1996-му, влітку 1997-го боксував на чемпіонаті Європи у Бірмінгемі, Велика Британія, став 5-м. Був 2-м на чемпіонаті світу серед збройних сил в Ірландії у 2002-му у ваговій категорії до 54 кг. Там він був разом з Романом Погребняком — як раз наступного року буде 20 років. Неодноразово був фіналістом чемпіонатів України, кубків”, — каже Гангалов старший.
На його думку, синові-спортсмену “не давали дороги” у фіналах чемпіонатів України, тому що хлопець був наймолодшим та боксував з титулованими спортсменами, які були старші за нього років на 5.
У 2003 році після турніру у Туреччині син пішов стопами батька — Еміль став тренером.
В інтернеті є відео фрагментів боїв Еміля Гангалова, проведених наприкінці 1990-х. В родинному архіві батько та син зберігають десятки відеокасет, які планують згодом оцифрувати.
“Роман 1982-го року народження. Став чемпіоном України з боксу серед молоді, а Чемпіонат Європи у 1998-му він програв росіянину. Був 2-м на чемпіонаті світу серед збройних сил в Ірландії у 2002-му. Це вважається 5-ю за престижністю перемогою (після Олімпіади, чемпіонату світу, Європи та Ігор доброї волі).
Він покинув бокс через травму: на Чемпіонаті світу в півфіналі виграв у росіянина, 3-м був, та руку зламав, тому в фіналі йому не дали битися, поставили гіпс, треба було оперувати”, — згадує соледарський тренер.
Головний тренер збірної Збройних сил України Володимир Золотарьов тоді розповідав:
“Міг би поборотися у фіналі й Роман Погребняк (він зайняв друге місце). Але ми вирішили зняти Романа з фінального бою через те, що він пошкодив в попередньому поєдинку руку. Хлопець молодий, 20 років всього, вирішили не ризикувати”.
Георгій Гангалов зазначає, що бокс укріплював хлопців в першу чергу фізично.
“Єфимович був “очкариком”, у Погребняка — сколіоз (викривлення хребта, — ред.) Але спорт покращив їхній стан: постійний рух очей в боксі укріплює м’язи ока, тому зір покращується або принаймні не погіршується”, — згадує про майбутніх чемпіонів тренер Гангалов.
“Артем 1999 року народження, теж навчався у ЗОШ № 13. Виграв Чемпіонат України у 2012-13 році у Чернівцях, фіналіст Чемпіонату Європи з боксу в Ірландії серед юніорів у 2013-му (третім був) та виграв “срібло” на Чемпіонаті Європи у Львові у 2015-му”, — розповідає Георгій Гангалов.
Георгій Гангалов не знає де зараз та чим займається Артем: юний боксер перейшов тренуватись у Бахмут, у комплексну дитячо-юнацьку спортшколу № 1. Хоча продовжував жити у Соледарі. Тренер каже, що цей спортсмен гарно показав себе як юніор, але подальших великих перемог поки не бачить.
Читайте також: