Де зараз священнослужителі ПЦУ з Маріуполя, як будуть служити на Великдень під час війни та скільки церков вже знищили окупанти на Донеччині ми розпитали у голови Синодального управління соціального служіння ПЦУ Сергія Горобцова.
Ми поспілкувалися в прямому ефірі проєкту “Сідай, розкажу” на Вільному радіо.
Де ви знаходитеся зараз?
Ми разом із колегами зараз знаходимося у Дніпрі. Ми переїхали з Маріуполя усією Донецькою єпархією ПЦУ: духовенство, волонтери та відділ соціального служіння. На початку березня нам телефонували з СБУ та Національної поліції з пропозицією евакуювати священників та військових капеланів та їхні родини, адже це було дуже небезпечно для їхнього життя. Ще до початку обстрілів на багатьох наших храмах ми знаходили мітки, а через деякий час туди прилітали міни й бомби. Нам було дуже важливо зберегти саме духовенство, тож я благословив родини капеланів вивезти з міста до Запоріжжя або Дніпра. Усі відмовилися їхати до Західної України, аби залишатися ближче саме до Донецької області.
Для вірян Страсний тиждень — це дуже особливі дні. Чи не могли б ви розповісти, які звичаї та традиції існують у цей час?
Останній тиждень перед Пасхою — Страсний тиждень — це той час, коли віряни дотримуються суворого посту, адже саме в цей тиждень згадують страждання Ісуса Христа. Є певні обмеження в їжі, у спілкуванні. Потрібно більше молитися та робити добрих справ. Ми згадуємо як Христос омив ноги своїм учням у знак смирення та поваги. Також ми згадуємо як один з учнів Ісуса — Іуда — оцінив життя свого вчителя у 30 срібних монет. Пам’ятаємо про прокуратора Понтія Пілата, який умив руки, та пам’ятаємо про смерть на хресті та тих розбійників, які помирали поруч. Ну і це час, коли люди готуються зустріти Світле Христове Воскресіння.
У кожного дня під час Страсного тижня є своя назва.
Так, кожен день щось означає. Так, наприклад, в Страсну п’ятницю ми згадуємо смерть Ісуса Христа. Богослужіння також відрізняється від інших днів. Мотиви піснеспівів в цей час більш скорботний. Втім ця скорбота не безнадійна — ми сподіваємося на перемогу Добра над Злом.
Чи плануєте ви якісь заходи у Дніпрі?
Звісно. Ми переїхали сюди тимчасово, ми все ще плануємо повернутися у свою парафію. У Дніпропетровській єпархії нашим священникам надали можливість брати участь практично в усіх богослужіннях. Але окрім служіння, ми займаємося ще благодійною діяльністю, бо основне служіння це не тільки стояння біля престолу, виконуючи церковні канонічні догмати, але й це ще й служіння людям. Тож наш ранок починається з поїздки у волонтерський центр. Там ми надаємо допомогу вимушеним переселенцям і біженцям з окупованих територій та гарячих точок.
Як змінилася ваша робота після початку війни, окрім збільшеної кількості волонтерської діяльності? Тобто, богослужіння на Донеччині від вас все ж не буде?
У нас 90% священників виїхали. Деякі священники виїхали пізніше за нас, та ми не можемо з ними зв’язатися. Наприклад, я не маю зв’язку зі своїм помічником вікарієм Всеволодом Слов’янським. Він також знаходився у Маріуполі. Тож підтримувати наших парафіян ми можемо зараз хіба що телефоном. В містах на Донеччині, де спокійніше, у нас проходять служіння по всім канонам. Це Слов’янськ, Костянтинівка — до речі там у нас волонтерський центр, і сотні людей можуть отримувати гарячу їжу. Втім мушу визнати, що будь-які об’єкти масових скупчень людей несуть загрозу, тож подальша робота парафій залежатиме від ситуації. У мене таке відчуття, нібито росіяни спеціально починають бомбити або напередодні, або в самі Великі свята. Будемо дивитися — адже життя людей то є найбільша цінність.
У вас є острах, що на Великдень очікується загострення?
Так. Я спостерігаю цю ситуацію з 2014 року. Майже перед кожним великим святом, будь то Різдво, чи Богоявлення, чи перед Великоднем — починається колосальне загострення. Таке враження що Сатана розжигає.
Якщо під час служби буде тривога, що будуть робити?
На цей випадок у нас є підвальні приміщення. Тож під час тривоги ми можемо відправити богослужіння, посвятити паски. Й потім після обрядів вже будемо розвозити паски, яйця, різні пасхальні страви тощо. Звісно, що традиційної процедури не буде, все буде обмежено.
Чи можете ви розказати про те, як багато храмів були пошкоджені під час обстрілів на Донеччині?
У нас в Донецькій єпархії ПЦУ були цілком знищені 22 храми. Ми втратили храми, які будувалися роками, це наші українські святині. На жаль, їх все немає. Перша споруда, яка була зруйнована, — це мій офіційний офіс — невеличкий храм єпархійного управління. Влучила авіабомба. До речі, під час цього в управлінні залишалася родина. Їх завалило камінням, дошками. Але вони усі вижили. Більш того, коли їх вдалося витягти, вони побачили, що ліворуч від того приміщення всі будинки зруйновані. Випадково вони почули, що в руїнах хтось плаче — це був молодий хлопець, вони його витягнули. Він був без кінцівки. Але завдяки тому, що чоловік був рятувальником, а донька медиком, вони фактично врятували хлопцю життя. Ось таке диво. Хочу сказати, що наш народ святий. Стільки скорботи і втрат ми пережили, але все ще залишаємося чутливими і до чужого болю.
Чи загинули люди в храмах, які були зруйновані?
У мене немає такої інформації. Знаю лише про кількох поранених. У Волновасі був чудовий храм-комплекс, який побудували і військові, і віряни з Західної України, з Центральної. Його побудували в пам’ять про перших загиблих у війні 2014го року. Це був унікальний комплекс: чудовий собор, будинок священників, будинок для недільної школи. Там допомагали і вимушеним переселенцям, багатодітним родинам. Росіяни розстріляли купольну частину собору, а потім вночі спалили й винесли все майно яке могли, разом зі стільцями.
Чи усім священникам знайшлося місце, куди їх можна було вивезти?
Я все ще не знаю долю 3 священників та одного архієрея, владики Всеволода. Це літня людина, йому 80 років. Він разом зі мною відкривав багато українських парафій, приймав участь у будівництві соборів і храмів. Більша частина священників виїхала у Запорізьку та Дніпровську області. Деякі поїхали з мого благословіння до Західної України: Франківщина, Тернопільщина й на Волинь. Практично всі тамтешні владики віднеслися по-братськи: прийняли наших священників, надали можливість вести літургію, допомогли харчами та фінансово. Тож вони при справах. А решта ж працюють тут, зі мною, допомагають у волонтерському центрі.
До повномасштабної війни була інформація про утиски священників в окупації. Але то була значно менша територія. А зараз вона більша. Чи збільшилася кількість таких людей зараз, як багато їх та чи є з ними зв’язок?
На тимчасово окупованих територіях є наші парафії і храми, але наших священників там дуже мало — вони виїхали аби зберегти своє життя. Адже був шалений тиск. Практично нічого не змінилося. Така ж ситуація у Донецьку та інших районах, де зараз править так звана влада “ДНР”.
А яка саме загроза існує для тих священників? Чи була якась взаємодія з представниками окупаційної влади?
З 2014 року їм постійно розповідали, що необхідно перереєструвати статутні документи під “ДНР”, й у них усе буде нормально. Але ми чудово розуміємо, що священники ніколи не підпишуть таку документацію, бо то буде зрада. Тому ми терпимо ті гоніння, віримо що вони тимчасові, і ми впевнені що не зрадимо свій народ. Може ми і втратили свої святині, управління єпархією, храми, монастирі, каплиці, але це все тимчасово. Головне що ми не втратили віру в Бога, в народ, в нашу незалежність. Якщо ми перетерпимо до кінця, я впевнений що Господь подарує нам те, про що ми мріяли — це свободу. Бо в наших жилах тече українська кров і любов до Батьківщини, до рідної землі. І перемога буде за нами.
Під час війни у священнослужителів є своя роль. І у наших, і у священників з Росії. І ми бачили жест Папи Римського з українським прапором. Якою ви бачите роль церкви зараз особисто?
Церква — це суспільство. І унікальність церкви полягає в тому, що вона завжди об’єднує, очищає, підтримує. Це багатогранна матриця, яка надає людям фундамент. Ми ж розуміємо, що не може бути української церкви без українського народу. Як і не може бути українського народу без церкви. І сьогодні церква має багато інституцій. Це, наприклад, військове капеланство, соціальне служіння і благодійність, перераховувати можна багато. Ми є насамперед духовною структурою, яка підтримує дух нації.