Підтримайте Вільне Радіо
У Слов’янську, де глина десятиліттями була промисловим ресурсом, родина Попових перетворила гончарство на справу життя. Понад 20 років вони виготовляли посуд у власній майстерні, продавали його та поступово обростали покупцями. Після обстрілів довелося пристосовуватися: тепер розписують посуд удома, а ще розмальовують гільзи. Попри всі труднощі, своїх “глинозалежних” клієнтів не кидають.
Журналісти Вільного Радіо поспілкувалися з Вікторією Поповою про те, як усе починалося, що залишилося від майстерні і як живе їхня справа зараз.
У Слов’янську в 90-х глина була звичним матеріалом — не мистецьким, а цілком робочим. У місті працював керамкомбінат, заводи з виробництва ізоляторів і посуду. Вікторія Попова теж була частиною цієї системи, бо працювала на комбінаті.
“Я знала повністю всю технологію зсередини: як глину замісити, як формувати, обпалювати та глазурувати”, — згадує жінка.
Після закриття підприємства багато хто залишився без роботи. Але ті, хто мав досвід, не поспішали змінювати професію.
“У нас у Слов’янську було багато заводів. Потім усе закрилось, але люди з технологією в голові лишились. От і почали потихеньку робити щось самі. Я тоді вже була заміжня”, — каже Вікторія.
Вона теж вирішила спробувати свої сили. На це її надихнув чоловік — художник. На тонкощах гончарства він не знався, проте мав інтерес, тож запропонував збудувати пічку.
“Десь у 97-му почав казати: давай зберемо пічку. Давай спробуємо. А я знала, як це важко, і мені якось не горіло. Але до 99-го вже зібрали піч, знайшли приміщення. Спочатку орендували, а потім викупили”, — розповідає Вікторія.
Майстерню влаштували у приміщенні колишньої молокороздачі у промзоні.
“Це була стара будівля, але згодом ми її облаштували. Там і працювали. Тоді ще можна було купити якісь площі за притомні гроші”, — пригадує керамістка.
До роботи з глиною поступово долучилася вся родина. Мама Вікторії допомагала ліпити дрібні елементи, батько щось ремонтував, будував і допомагав із піччю, а чоловік займався художнім оформленням виробів.
“У нього добре з формами, кольором. Він не технолог, зате бачить. А гончарство — це ж не тільки руки. Це ще й очі”, — пояснює Вікторія.
Усе починалось із побутового посуду: глечиків, мисок, горнят. Перші вироби продавали на ринку через знайомих. З часом з’явилися постійні замовники.
“Ніхто не думав, що це буде на роки. Ми просто почали, бо хотіли жити з чогось. Потім воно пішло”, — каже майстриня.
Приміщення, де працювала Вікторія з родиною, було невеликим: усередині вміщалися піч, мішалка, полиці з формами й готовими виробами, відерця з глиною та ящики із замовленнями.
“Це не була якась студія “під картинку”. Це було робоче місце. Там пахло глиною і стояла піч, яка гріла. Там ми проводили дні”, — розповідає жінка.
Гончарні круги у майстерні Попових не використовували. Робили все технікою лиття.
“У нас була мішалка, в якій ми глину доводили до стану рідкої маси. І потім цю глину заливали в гіпсові форми. Коли маса застигала — витягали вже сформований виріб”, — пояснює Вікторія.
Цим литтям займався її батько, а мати долучалася до процесу на іншому етапі.
“Мама потім усе це замивала, обрізала зайве, щоб форма була рівна. А мама Богдана (чоловіка) була шліфувальницею”, — ділиться майстриня.
Шліфування проводять вже на обпаленому та покритому молочем (тонким шаром молочної глазурі) виробі. Після цього поверхню потрібно довести до гладенької.
“У кожного був свій етап. І ми вже настільки звикли до цієї спільної роботи, що навіть без слів розуміли одне одного. У когось руки в глині, в когось — у пилюці, а всередині — тиша і запах печі. Може, зовні наша майстерня нічим не вирізнялася. Але для нас це було як дім”, — з теплом пригадує жінка.
До 2014 року в майстерні працювали не лише члени родини, а й інші майстри. Після тимчасової окупації Слов’янська у 2014 році більшість із них виїхала, дехто так і не повернувся.
“Так наша майстерня стала повністю родинною. Ми з чоловіком і троє батьків. Але й так вистачає”, — ділиться співрозмовниця.
Свої вироби майстри спершу продавали оптом. Щотижня вони виготовляли посуд і щопонеділка везли його на ринок біля вокзалу. Згодом родина стала долучатися і до фестивалів: привозили вироби, проводили майстер-класи та збирали гроші на доброчинність.
“Їздили в Краматорськ на фестиваль імені Марії Примаченко, бували в Ізюмі — там був захід, де збирали на пам’ятники загиблим військовим. Та й по області їздили”, — розповідає жінка.
Так тривало до 2019 року, поки родина не створила сторінку у фейсбуці — з того часу продажі перейшли в соцмережі.
“У нас зараз близько 2700 підписників. Але для чотирьох років роботи — дуже непогано. Постійно хтось пише, замовляє”, — розповідає Вікторія Попова.
Після початку повномасштабного вторгнення родинна майстерня Попових декілька разів опинялася під російським вогнем. Після першого удару подружжя підлатало стелю, закрило плівкою вибиті вікна і ще кілька місяців намагалося працювати. Але після другого “прильоту” будівля стала аварійною: прогнулися балки, тож працювати стало небезпечно. Обладнання встигли винести, але повернутися до повноцінної роботи в іншій майстерні не вдалося.
Відтоді родина зосередилася лише на розписі удома. Посуд замовляють у знайомих майстрів, які досі обертають глину на гончарних кругах у Слов’янську.
“Ми просимо, щоб робили без декору, і вже розписуємо самі”, — каже майстриня.
Подружжя розписує вироби акрилом і запікає їх у звичайній духовці. Такий посуд підходить для декору чи сервірування, але запікати в ньому не можна.
Частину коштів від продажу виробів пара віддає на благодійність.
Віднедавна у майстрів з’явився ще один творчий напрям: з передової вони привозять гільзи й розписують як прикраси.
“Привезли звідти американські гільзи калібру 105 мм. Ми їх очищаємо, фарбуємо й розписуємо так само як і свій посуд”, — розповідає Вікторія.
Частину таких сувенірів майстриня передає волонтерам.
“Я просто безкоштовно малюю гільзи й відправляю. Грошима я їм допомогти не можу, зате можу своєю роботою”, — каже Вікторія Попова.
З часом запитів на розпис гільз побільшало. Майстриня зізнається, що не завжди встигає їх виконати:
“Я вже з рахунку збилася, скільки ми їх намалювали. Якось сказала, що робимо ще й на кладовище безкоштовно — і зрозуміла, що зглупила. Просто не встигаю: ні фарб, ні часу”.
Щоб продовжувати роботу, родина почала проводити розіграші, частину коштів з яких спрямовують на матеріали.
Найбільше, каже Вікторія, її мотивують теплі відгуки клієнтів. Багато хто повертається знову.
“Мені одна жінка казала: “Ваша продукція співає до мене”. Після першого горнятка вже десяте-дванацяте замовлення роблять”, — розповідає жінка. І додає, що таких постійних клієнтів жартома називає “глинозалежними”.
Попри труднощі, майстри й досі працюють у Слов’янську. На початку повномасштабного вторгнення пара виїжджала до Стрия, та потім повернулася додому.
Постраждалу від обстрілів майстерню відновлювати не планують — немає ресурсів і гарантій безпеки. Зараз, каже керамістка, їхня головна мета — вижити, продовжувати підтримувати військових і дочекатися миру.
Раніше ми розповідали історію Оксани Муравльової — двічі переселенки з Донеччини. У Краматорську вона шила вишиванки для немовлят, волонтерила та викладала українську мову. Після чергового переїзду через війну жінка оселилася в Бережанах, де продовжує допомагати іншим, створює дитячі набори та працює над мапою традиційних мотанок з усіх регіонів України.