Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Цього дня згадаймо захисника Владислава Гутіка, який з 2022 року обороняв українські землі від росіян. Захисник загинув від удару дроном на Донеччині.
Про військового Вільному радіо розповіла його мати Ірина.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами.
Владислав Гутік народився 3 грудня 2001 року в селі Ялтушкові на Вінниччині. Там він провів дитинство, а після закінчення восьмого класу вступив у Камʼянець-Подільський військовий ліцей, де провчився два роки.
“Він завжди був для нас іскоркою — веселий, тактичний, люблячий. Легко знаходив друзів. Був добряком й завжди допомагав людям. У школі був бешкетником й водночас лідером”, — розповідає мати Владислава.
Пізніше хлопець закінчив Житомирський медичний коледж за спеціальністю зубного техніка. Але, як розповідає його мати, “під час практики у вінницькому центрі Влад зрозумів, що робота стоматолога не для нього, тому пішов працювати в службу охорони, в дорожню службу, а ще таксував”.
Владислав захоплювався гирьовим спортом, і вже за рік після початку тренувань здобув звання майстра спорту в Хмельницькій області, ділиться Ірина. Але під час занять пошкодив спину, тож їздив у санаторії на лікування.
“Також хлопець відвідував гурток боксу, посідав перші місця з підтягувань у школі та ліцеї та був швидким на футбольному полі”, — пригадує в розмові мати військового.
Та найбільшим захопленням сина, каже вона, були машини: “Він горів ними — крутив, лагодив, купував, міняв і постійно їздив”.
“Владислав був у Вінниці, коли розпочалось повномасштабне вторгнення, — каже Ірина. — Він таксував, вивозив людей до кордону, до Львова. Навіть коли інші водії відмовлялися їхати, він не вагався”.
За словами матері, навесні Владислав став задумливим і відстороненим. Жінка запідозрила, що він готується до чогось важливого.
“Ми не знали, що він ходив до військкомату, це був не один чи два рази — його тоді не брали [через проблеми зі спиною]. Але зрештою військком погодився й сказав: “Якщо хоче йти воювати, дайте йому контракт”. І він підписав. Поставив нас перед фактом вже після того, як вирішив піти воювати”, — розповідає Ірина.
27 червня Владислав підписав контракт і потрапив до Гайсинської частини. Там він перебував кілька тижнів, а потім його відправили до Великої Британії на навчання.
“Там Владислав познайомився з новими побратимами й зі своєю майбутньою дружиною [Веронікою] через знайомих. Вона жила у Швейцарії, але родом була з Вінниччини”, — каже мати захисника.
Заради Владислава Вероніка покинула Швейцарію й переїхала в Україну.
Після повернення з навчань хлопець поїхав захищати від росіян Миколаївщину, а потім — Донеччину. Владислав був старшим солдатом і навідником бойової машини реактивного артилерійського взводу реактивної артилерійської батареї військової частини А-1619.
“Він був універсальним, адже виконував багато різних завдань. Попри втому, ніколи не відмовлявся від завдань. Він не міг сказати комбату, що не може піти на бойове завдання, бо відчував відповідальність перед своїми побратимами й казав: “Це мій розрахунок, і хлопці на мене розраховують”, — розповідає Ірина.
Мати Владислава згадує: він завжди легко знаходив спільну мову з іншими людьми. “Влад мав талант жартувати і створювати позитивну атмосферу навколо себе. Його жарти ніколи не ображали нікого, а лише веселили”, — ділиться Ірина.
У січні 2024-го у Владислава та Вероніки народився син.
“Матвій (так пара назвала хлопчика, — ред.) став справжнім щастям для нашої родини. І якби у Влада було б трішки більше часу, то він би став ідеальним чоловіком”, — каже Ірина.
Жінка додає: її син мріяв про розмірене життя.
“Дружина розповідала про красу Швейцарії та Португалії, де жили її батьки. Вона описувала спокійний спосіб життя, і Влад завжди хотів спробувати жити там і забрати дітей (у Вероніки був ще один син, — ред.) подалі від війни”, — говорить мати захисника.
Після народження сина Владислав усвідомив, що найважливіше для нього — бути поруч з близькими, пригадує мати.
“Він став більш зрілим, емоційні спонтанні вчинки майже зникли, і почав обдумувати свої дії. Ці зміни відбулись після появи Матвія, який надав йому новий сенс у житті. Він почав замислюватися про своє майбутнє, ставлячи сімейні цінності на перше місце”, — ділиться в розмові Ірина.
Загинув Владислав Гутік 26 серпня 2024 року поблизу Красногорівки на Донеччині від удару дрона. Поховали хлопця в рідному Ялтушкові.
За час служби захисника нагородили медаллю “Золотий хрест” та отримав статус учасника бойових дій.
Рідні створили петицію з проханням надати Владиславу звання Героя України. Підписати її можна до середини грудня.
Вічна та світла памʼять захиснику.