Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Пошуковці Асоціації дослідників військово-історичної спадщини “Плацдарм” колись проводили розкопки на місцях битв Першої та Другої світових війн, а з 2014 року займаються пошуком та евакуацією тіл солдатів, полеглих у російсько-українській війні. Добровольці чи не щодня працюють біля лінії розмежування під постійними обстрілами. Від початку відкритого вторгнення і станом на 2025 рік вони знайшли та повернули понад 3 тисячі тіл. Керівник “Плацдарму” Олексій Юков займається пошуком тіл загиблих і зниклих безвісти військових вже 27 років. Попри втрату ока і численні поранення, він не планує зупинятися.
Журналісти Вільного Радіо поспілкувалися з Олексієм Юковим після премʼєри документального фільму “Поверніть мені імʼя” про повернення та ідентифікацію тіл загиблих українців. У стрічці частково показали роботу пошукового загону “Плацдарм”. Ми розпитали чоловіка про те, як працює його команда та де він знаходить сили для багаторічних пошуків. Далі — пряма мова Олексія Юкова.
Знаєте, ми вже давно нікого не набираємо в команду. З нами зараз ті, хто захотів і показав, що вони готові — як у 2014-му, так і в 2022-му році — люди, які ризикнули всім, коли інші тікали. І найголовніша їхня якість — це людяність, відчуття болю інших людей, родин. Ми зібралися не заради роботи і грошей, а заради своєї місії. Якщо людина сприймає те, що робить, саме як місію і справу честі, то ця людина заслуговує бути поруч з нами.
Але бажання й емпатії вже, на жаль, недостатньо. Війна показала, що бажання й емпатії не завжди вистачає для того, щоб боротися. Можна втратити життя на першому ж виїзді. А як ризикувати життям тих людей, які не розуміються на цьому, не мають професіонального досвіду? Я не маю права ризикувати їхнім життям, я не можу собі цього дозволити. Для мене кожне життя безцінне. Тому нас небагато в команді, але ми справжні.
Якщо вже хтось долучається до нас, то допомагають нам зазвичай збирати інформацію, допомагають нам спілкуватися з людьми, з батьками, рідними. Ця допомога нам завжди потрібна. І якщо люди готові до цього і я бачу в них цю іскорку людяності, то мої двері завжди відкриті. Але, на жаль, багато хто шукає у цій справі вигоду, я це часто бачу. Коли перше, що в мене питають: “А скільки мені за це будуть платити?” — мені так це болить і я вже не продовжую розмову.
Зрозумійте, я не плачу якісь окремі суми, і мені за це теж ніхто не доплачує. Ми виживаємо завдяки допомозі від людей. Привезли нам на гуманітарку щось, закинули кошти на пальне або на ремонт автівки — вже добре. Я завжди кажу, що гроші на війні не потрібні у класичному їх розумінні. Ти не відкупишся від смерті грошима! А вчинками своїми ти не просто будеш відкупатися, ти покажеш, яка ти людина. Вчинки про тебе розкажуть набагато більше, ніж твої найгучніші викрики.
Я знаю багатьох людей, які ще з 2014 року працювали в “Чорному тюльпані”, в “Евакуації 200”. І зараз це мої хлопці, мої друзі, знайомі. Зараз ми всі разом працюємо з Генеральним штабом, з поліцією, зі Службою безпеки України. Знаєте, стільки доводиться нам усім разом пройти, щоб забрати звідти одну душу і щоб дорогою не втратити ще 20 душ? Тому коли хтось ставить питання “чому?”, ми ставимо питання “як?”. І це “як” для нас теж може бути останнім, але ми ризикуємо, йдемо і робимо. І нас обʼєднує одне — людяність, за яку ми боремося. І в кожній родині за це теж борються, а ще борються за те, щоб зберегти памʼять. Бо душі тих, хто загинув за Україну, теж є частиною цієї країни.
“Братські могили” — це однозначно злочин “радянщини” проти народу, проти воїнів, які воювали за цю радянську владу, проти людей, які чекали на своїх рідних. Це злочин СРСР, і зараз Росія робить такі самі злочини — вони ховають своїх солдатів як невідомих і вдають, що зниклих не існує.
Україна вже починає робити певні кроки до того, щоб казати про кожну людину як про особистість. Не про купу трупів і величезне лихо багатьох родин, а про конкретного загиблого і про кожну родину, яка чекала і горює. І саме це покаже, які ми українці люди.
Саме ставлення до мертвих і до їхніх могил покаже, які ми насправді люди. Тому що живими ти можеш маніпулювати, як тобі завгодно. Світ мертвих бачить все інакше, там важать тільки твої вчинки. Лише твої реальні справи будуть на важелі життя. Ні політика, ні гроші, ні інші інтереси не матимуть ніякої ваги. А ставлення до мертвих, до полеглих за наше майбутнє воїнів покаже, яка ми нація.
Це приблизно так само, як мати знаходить сили виховувати свою дитину. І в мені, певно, таке ставлення теж виховали з дитинства. А звідки беруться сили, я насправді не знаю. Для мене розуміння, що хтось на когось чекає, вже достатньо. І якщо я є однією з надій, то я готовий на це. А якийсь вогник і якась надія завжди є. Я часто думаю, як я на цій дуркуватій планеті опинився і відповіді не знаходжу. Але я знаю точно, що я роблю, знаю, для чого це роблю і яка ціна того, що я роблю. Для мене це дуже важливо. Для мене немає чужих людей поряд. Бо ці люди борються за те, що їхнє по праву.
Кожна родина — це окрема ланка нашої країни, окремий всесвіт. І щоб кожній з них допомогти, треба відчути їхній біль. А ми, на жаль, можемо забувати, що фронт у нас один на всіх, боротьба у нас одна на всіх, і чужих людей і дітей у нас немає. Наша проблема в тому, що ми забуваємо, що треба обʼєднуватися, що треба триматися, поки в наших венах тече кров і поки бʼються наші серця.
Ми маємо памʼятати, що боремося не тільки за живих, а і за мертвих. Тому що їхня памʼять — це наша з вами совість. І кожен хай сам собі відповідає, що він чи вона зробили в цій боротьбі. Бо ті батьки, які шукають своїх загиблих дітей, вже заплатили таку ціну, яку неможливо заплатити на землі живих.
У матеріалі Вільного Радіо ми розповідали, які складнощі виникають у рідних зниклих безвісти та чому держава має потурбуватися про створення “єдиного вікна” для звернень. Журналісти поговорили з матерями і дружинами зниклих військових, а також пошуковцями, які повертають родинам тіла і правозахисниками, які наполягають на зміні нинішньої державної системи в цьому питанні.