Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Олександр Гільярді. Чоловік майже все життя працював у поліції, а згодом вирішив залишити цю сферу. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, він повернувся та вступив до штурмової бригади “Лють”. Там став сапером і стримував наступ російської армії на різних напрямках Донеччини — Часівоярському, Бахмутському, Торецькому та Краматорському.
Про життєвий шлях Олександра Вільному Радіо розповіла його сестра Ксенія Гільярді.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олександр народився 11 жовтня 1986 року. Спочатку закінчив місцеву школу, а в сімнадцять років переїхав до Донецька та вступив до Інституту внутрішніх справ.
“Він там прийняв присягу та здобув фах слідчого. Загалом прожив у Донецьку чотири роки — це були для нього дуже щасливі часи. Тому ми й вважаємо, що він помер на землі, яка була йому близькою”, — говорить сестра.
У 2008 році Олександр закінчив навчання й повернувся до Одеси, де спочатку рік працював слідчим у кримінальній поліції, а потім два роки — слідчим в економічній поліції.
У 2010 році Олександр вступив до магістратури Київської академії внутрішніх справ. Після здобуття освіти залишився працювати у столиці.
“Він був дуже класним — єдиним чоловіком у родині. Завжди хвилювався за маму, мене та доньку”, — додає Ксенія.
У 2012 році в Олександра та дівчини, з якою вони зустрічалися, народилася донька.
“Коли він жив у Києві, зустрів землячку-одеситку, і вони разом прожили дев’ять років. Але потім так сталося, що розійшлися”, — уточнює Ксенія.
За спогадами сестри, Олександр дуже хвилювався, коли почалася війна на сході.
“Бо кожного року їздив у Донецьк, і на День міста теж — дуже любив його, і почувався там як удома. У нього залишалися однокурсники з інституту, які потім опинилися по різні боки фронту”, — згадує сестра.
Попрацювавши у Києві, поліцейський захотів повернутися на батьківщину і змінити роботу. У 2018 році він влаштувався до служби охорони судів в Одесі.
Вільний час чоловік любив проводити на природі та з друзями.
“Як справжній одесит, він був дуже веселим і життєрадісним. Мав велику душу й багато друзів — ще зі шкільних років. Потім, в університеті та на роботі, теж завжди мав велике коло спілкування. Часто вони збиралися компанією та їхали на кілька днів на острів у Херсон, де ловили рибу. А взимку могли поїхати на полювання в ліси. Для нього це були місця сили. Подорожувати Україною та за кордон він також любив”, — розказує Ксенія.
Коли почалася повномасштабна війна, Олександр повернувся до лав поліції. Влітку 2022 року він долучився до штурмової бригади “Лють”. Але перш ніж відправитися на фронт, його навчили нової спеціальності: він став сапером.
Детальну інформацію про службу Олександра підготували його побратими. Зокрема, сапер розвідував території для пошуку безпечних доріг, мінував ділянки та, навпаки, розміновував, щоб штурмові групи ЗСУ могли йти у контратаку.
“У травні 2024 року він брав участь у бойових діях у Часовому Ярі. Тоді він із групою саперів, під постійними обстрілами мінометних розрахунків та FPV-дронів, провів розвідку територій і мінував підходи до позицій ЗСУ мінами проти піхоти та техніки, — що перешкоджало штурмам росіян”, — пишуть побратими із бригади “Лють”.
За час повномасштабної війни сапер боронив державу в Кліщіївці, Курдюмівці, Часовому Ярі, Торецьку, Карлівці, Птичому, Яснобродівці Покровського району, Плещіївці та Яблунівці Іллінівської громади.
“У Карлівці він ішов з товаришем мінувати дорогу — і їх атакував дрон. Брат із пушки вцілив по ньому, і збив дрон, проте через віддачу його штовхнуло, він упав на землю й зламав ключицю. Потім у нього була тривала реабілітація: я навіть домовлялася, і він приїжджав до мене в Чехію, де його лікували. Три місяці зайняла реабілітація, проте обійшлося без операцій”, — ділиться сестра.
Олександр ще не до кінця відновив руку, а вже повернувся на фронт до побратимів, оскільки людей бракувало, і поки він був на реабілітації, інших не відпускали у відпустку.
У 2024 році Олександр зустрів дівчину, яку покохав. А в листопаді того ж року сапер уже боронив Торецьк.
“У місті, у безпосередній близькості від лінії фронту, розміщували колючо-ріжуче загородження типу “Єгоза”, щоб стримати наступ росіян. Крім цього він знищував боєприпаси, які не спрацьовували, та мінував територію”, — додають колеги.
З березня 2025 року одесит служив уже на Краматорському напрямку, у селах Іллінівської громади. Тут він також мінував територію, намагаючись сповільнити наступ російської армії.
Коли Олександр на службі не мінував територію, він виготовляв вибухівку, переобладнував безпілотники та адаптував боєприпаси для скидів із дронів. Завдяки діям сапера окупанти втратили 11 одиниць різної техніки та 22 солдати російської армії.
Захисник загинув 6 червня 2025 року біля села Яблунівка Іллінівської громади Краматорського району.
“Він як сапер завжди мав щось мінувати. Вони мали відходити з того села, і він подзвонив дівчині та сказав, що буквально на годинку треба сходити на “нуль” і одразу назад. Для мене досі незрозуміло, як він міг загинути від того дрона — він же стільки знав про них, був дуже уважним і завжди виходив живим із ситуацій, які здавалися вже безнадійними. У нього був неймовірний рівень живучості. Як він не помітив дрона — не знаю. Той влучив у нього, була велика втрата крові, і йому не встигли допомогти. Може, він був втомлений, бо два тижні безвилазно був на “нулі”…”, — ділиться думками Ксенія.
Тіло близьким повернули 28 червня — вони чекали підтвердження експертиз за ДНК двадцять днів.
“Тіло у Слов’янську, напевно, просто лежало і вже було таке видовище… Я дуже хотіла побачити його, але командир відмовляв мене. Сказав, що побратими бачили його й підтвердили, що це точно він, але навіть через пакет я впізнала його — по статурі тіла”, — сумує сестра.
Поховали поліцейського на Другому християнському кладовищі Одеси — такою була воля Олександра, адже він не вважав себе військовим.
“Він був дуже сильною людиною — справедливим, зі стрижнем, турботливим, з тих, хто багато бере на себе, щоб оберігати близьких. І ще він ніколи не розповідав нічого поганого — завжди “все добре” у нього, і ми звикли цьому вірити. Навіть коли я дізналась про загибель, приїхала з Праги: мати відкриває двері, і я думала, що вона здогадається, чому я приїхала. А вона: “Ні, не може бути, я вчора з ним говорила, і він казав, що все добре“. А він і мені це казав, і ми не очікували, що може бути інакше”, — горює Ксенія.
В Олександра залишилися 12-річна донька, кохана дівчина, сестра та мати.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.