Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Андрія Андрійчука з Київщини, який на початку війни, попри пенсійний вік, став на захист країни. Для дітей та інших членів родини він був завжди на позитиві, усміхненим, людиною слова та діла. Андрій загинув в бою з росіянами в районі Тернів на Донеччині.
Про Андрія Андрійчука Вільному радіо розповіла його донька Тетяна.
Вільне радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Андрій Андрійчук народився 1 серпня 1968 року в селі Вишняки, Бородянського району Київської області. Дитячі роки провів неподалік батьківського дому. В підлітковому віці мав псевдо “Янек” за білий колір волосся і популярність серіалу “Чотири танкісти і собака”. Чоловік закінчив Майданівську школу, після чого вступив до технікуму на спеціальність “Пасічник”, а потім працював в місцевому колгоспі за спеціальністю. Після розпаду колгоспу і закриття пасіки, пішов до Міністерства внутрішніх справ, де і пропрацював до пенсії. Війну зустрів як пенсіонер.
Андрій був позитивним по життю, з добрим серцем, людиною слова та діла.
“Як для доньки, він став прикладом справжнього чоловіка — люблячого, терплячого та щита по життю, от тільки шкода, що до вівтаря мене не повів. Завжди памʼятаю, як прокидаючись зранку, збираючись до університету, я бачила його на кухні о 6:00 — вже сидів і чекав, щоб зробити мені чай чи щось поїсти. Або коли я збиралась на вечірні прогулянки, він мене підбадьорював піснями з “шансону” (улюблена була радіохвиля). Для свого сина батько запамʼятався чесним, щирим, добрим, люблячим (постійно переживав чи в нас все добре, будучи у відриві від сім’ї)”, — з теплом розповідає донька загиблого воїна Тетяна.
Найголовнішою рисою військового, на думку Тетяни, була його чесність та доброта, він ніколи не перекладав роботу на когось та постійно робив все сам.
“Племінник сказав: дядька Андрія я пам’ятаю у двох ракурсах. До 2022 року він був позитивним, усміхненим, завжди жартував і підшучував над своїм братом і нами малими. З ним ми ходили на сіно, чистили сільгосп угіддя від чагарників, бігали разом наввипередки. Пам’ятаю його, переповідаючого нам фільми, під час спільної праці. А після 2022 року — засмаглого, спортивного, усміхненого, але вже серйозного, немов батько після батьківських зборів. На кшталт, знає про те, як ти поводишся в школі і тобі за це соромно”, — переповідає Тетяна.
Для тещі Андрій був золотим зятем. Він відзначався відповідальністю, співчуттям і завжди турбувався про інших, залишаючись порядною людиною.
У вільний від роботи час чоловік завжди відвідував своїх батьків.
“Здавалося, що коли його не було вдома, то він або щойно поїхав від них, або вже їде до них, і ти його випадково обігнав”, — розповідає донька.
Після їх смерті він продовжував так само часто приїжджати, як і раніше, але тепер більше часу проводив на своїй ділянці, яку отримав під забудову ще під час роботи пасічником. Чоловік мріяв побудувати оселю, але постійно відкладав це, зате висадив сад і завів город.
“Якось мій брат запитав його: “Навіщо ми садимо картоплю? Купити ж легше й дешевше!” На що він відповів: “А якщо так усі вирішать?” Не знаю, чи це була любов до землі, чи звичка з дитинства”, — доповнює Тетяна.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Андрій знаходився у Бучі, де пробув 7 днів. Потім самостійно зміг дістатися додому, а звідти сім’я переїхала до Хмельницького. Чоловік не зміг залишатися осторонь та пізніше пішов воювати, потрапивши до 3 механізованого батальйону військової частини А4123.
“Після побаченого та пережитого він довго не міг змиритися з тим, що робить Росія на нашій землі, а саме в рідному місті Бородянка, де в окупантів був штаб логістичного забезпечення. Тож довго не вагаючись пішов добровольцем до обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ОМТЦК), де і призвався”, — розповідає донька.
Чоловік не ділився із сім’єю історіями з фронту, адже хотів вберегти рідних від переживань.
“Він все тримав в собі, щоб ми не переживали, беріг всю нашу велику родину. А ми всі разом завжди чекали на його відпустку. Останній раз приїздив на Новий Рік, і ми як завжди зустрілися великою родиною, як в дитинстві”, — згадує Тетяна.
Близько шостої ранку 21 липня 2024 року в районі Тернів Краматорського району Донецької області почалися штурми росіян. В бою Андрій отримав смертельні поранення.
“Нам повідомили про це сповіщенням (досі ненавиджу це слово) 22 липня 2024 року, і ми відразу почали шукати по групам зниклих, в полоні, здали ДНК. Була надія, що він живий, адже він така людина світла та добра, але через 4 дні ми почули ті найстрашніші слова в житті”, — розповідає з сумом донька.
Як потім розповів сім’ї командир батальйону, чоловік загинув як герой, в його автоматі залишалося декілька куль, він відбивався до останнього.
У військового залишилися дружина, син та донька.
Родина вирішила втілити щонайменше одну маленьку мрію загиблого.
“Татусю, зробимо для тебе баню, там де хотів, для тебе”, — з трепетом говорить донька.
Військовий за час своєї служби не отримував державних нагород. Проте з попереднього місця роботи до пенсії мав статус “Ветеран Поліції”, пропрацювавши 27 з половиною років у УДСО “Титан” МВС України.
Наразі родина просить про нагородження чоловіка орденом за мужність III ступеня посмертно, а також надати йому звання Героя України, теж посмертно.
Підтримати родину, підписавши петицію, ви можете за посиланням.
Вічна пам’ять полеглому воїну.