Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Павло Бурба з Чернігівщини, механік-водій танкового взводу 4 окремої танкової бригади. Він з дитинства любив техніку, з нею пов’язав професію та в армії теж одразу визначився з фахом. Павло планував одружитися і у запланованій відпустці познайомитися з батьками нареченої. Але не встиг.
Про життя та загибель Павла Бурби журналістам Вільного Радіо розповіла його сестра Марина.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Павло Бурба народився 12 липня 1998 року в селі Петрушин на Чернігівщині. Старша сестра Марина згадує, що в дитинстві Павло був активним, жвавим і в усьому намагався розібратися.
“Чуйний був, справжній добряк, завжди посміхався, ми його посмішку часто згадуємо. Нас взагалі троє у мами, я найстарша, Павло і ще сестра менша. Він з самого дитинства був допитливим хлопчиком, все йому було цікаво. Іноді про дітей кажуть, що шкідливий, але потішний. Ось такий був Павло”, — згадує старша сестра Марина.
У Петрушинській школі хлопець навчався кілька класів, а середню освіту здобував у Халявинській. Після 9-го класу вступив до Чернігівського училища №18, де отримав освіту зварювальника. Але справжньою його стихією була техніка.
“Техніка була справою його життя, дуже він все це любив. Малий ходив такий серйозний з ремонтним ключем. Всі машинки розбирав — може назад і не збере, але кожен болтик і гайку відкрутить. Йому цікаво було оце крутити, крутити, крутити. Це його була стихія”, — розповідає Марина.
Павло рано почав працювати — ще зі шкільних років паралельно мав підробітки. Пізніше став трактористом у Малинівці, де і жив до того, як вирішив йти до армії.
У грудні 2023 року Павло приєднався до лав Збройних сил України. Він обрав танковий підрозділ — і цей вибір був не випадковим.
“Він одразу сказав: я піду танкістом, це моя стихія, мазута — це моє”, — згадує Марина.
У 4 окремій танковій бригаді Павло Бурба служив механіком-водієм танкового взводу. У жовтні 2024 року Павла нагородили почесним нагрудним знаком “Золотий Хрест” — відзнакою за мужність, відданість і бездоганне виконання завдань.
За півтора року служби він став своїм серед побратимів, завжди був на позитиві. Але старша сестра розповідає, що останнім часом ніби відчував щось і казав: “Марин, я не знаю, що мене береже тут”.
Рідні молилися за безпеку Павла, Марина розповідає, що на новорічні свята минулого року відправила у посилці з дому ще невелику іконку. Її Павло завжди брав із собою на бойові виїзди.
“Взагалі, він 25 травня за планом мав би приїхати додому у відпустку. В нього дівчина з’явилась, вони зустрічалися, закохані були. Коли він у відпустку збирався, то мамі казав, що на кілька днів поїде до дівчини. Павло ж збирався одружитися, це в планах теж було. Він хотів познайомитися з батьками нареченої”, — розповідає про плани Павла старша сестра.
Та повернутися додому чоловік уже не зміг. Він загинув 29 травня 2025 року. Під час бойового завдання в селі Березове Дніпропетровської області, Павло отримав проникаюче поранення голови одиночним уламком.
“Мало він прожив, дуже мало…”, — тихо додає сестра Марина.
Після загибелі Павла його сестра познайомилася з побратимами брата. Один із них, з яким Павло служив понад рік, сказав їй: “Зі смертю Павла ніби брата втратив”. Вони навіть планували разом відкрити справу після перемоги, щось своє — у Чернігові.
У Павла залишилися мама, дві сестри та наречена, з якою він мріяв про спільне життя.
Світла пам’ять.