“Головне — залишитися живим і не втрачати віру в себе” — говорить Віктор Дикий, ветеран і колишній військовий із Донеччини, який у боях втратив обидві ноги. Попри важкі поранення чоловік будує нове життя, активно займається спортом і готується представляти Україну на “Іграх Нескорених” — міжнародних змаганнях для ветеранів та військових з інвалідністю.
Журналісти Вільного радіо поспілкувалися з Віктором та дізналися про його життєвий шлях, досягнення у спорті та мрії на майбутнє.
Віктор Дикий народився у невеличкому селі поблизу Лозової на Харківщині. Після школи вступив у Слов’янський авіаційний коледж, але через рік навчання пішов на строкову службу в армію. Відслуживши, Віктор повернувся до коледжу й завершив навчання, а згодом здобув ще й фах енергетика у Слов’янському технікумі залізничного транспорту.
Віктор розпочав свою професійну діяльність електромонтером контактної мережі у Святогірську. Пропрацював там три роки, а потім перейшов на посаду диспетчера та працював у Лимані.
У 2000-х роках чоловік зустрів своє кохання, і зараз подружжя виховує трьох дітей.
“У мене два сини й дочка: старшому 23, середньому 18, він грає зараз в “Динамо Києві” у футбол, і доці 7 років”, — ділиться Віктор.
У 2014 році Лиман, де проживав Віктор, опинився під окупацією проросійських бойовиків. Вже тоді чоловік вирішив стати на захист України, бо не згоден був жити під прапором окупантів.
“Я все це бачив на власні очі: як підіймали ці всі ганчірки. Уже з 2014 року розумів, що нам треба з цим щось робити. Хотів потрапити до української армії, але через окупацію Лимана та Слов’янська місцеві військкомати не працювали. Тоді я почав телефонувати до Харкова, але й там відправляли за місцем проживання. Так і не вдалося зрушити з місця. Згодом побачив у фейсбуці інформацію про батальйон “Артемівськ” і вирішив приєднатися”, — згадує Віктор.
Чоловік виїхав з окупації та направився до Дніпра на двотижневе військове навчання, після якого вступив до батальйону. На той момент частину Донеччини вже звільнили.
Одного дня чоловік разом з побратимами їхав на танку в майже окупованому Дебальцевому, і росіяни з усіх боків почали обстрілювати бійців. Одна з куль влучила в ногу Віктора, через що йому довелось ампутувати пальці.
“Ми їхали до Дебальцевого, щоб евакуювати поранених і забрати наших бійців. Однак дорогою потрапили в засідку. Це сталося в одному із сіл неподалік Дебальцевого, яке на той момент уже було під контролем сепаратистів. Нас оточили з усіх боків і почали обстрілювати буквально з кожного двору. Ми рухалися на бронетехніці, але, щоб вивезти лише двох поранених, довелося заплатити величезну ціну — ми втратили 11 своїх хлопців”, — пригадує тяжкий момент Віктор.
Через розформування батальйону Віктор повернувся до роботи на залізниці в Лимані.
У 2018 році Віктор отримав дзвінок від представників Краматорської обласної федерації спорту. Чоловікові запропонували взяти участь в “Іграх Нескорених”. Тоді він уперше почув про ці змагання.
“Ігри Нескорених”, або Invictus Games — це міжнародний захід з адаптивних видів спорту для ветеранів та військових, які отримали поранення або захворювання під час служби. Учасники всеукраїнського етапу змагаються за право увійти до національної збірної, яка представлятиме Україну на міжнародному заході за кордоном. Цього року міжнародний етап змагань проходитиме в Канаді.
Віктор пригадує, як приїхав на захід і побачив там сильних духом людей, які попри фізичні обмеження показували гарні результати у спорті.
“Я вперше приїхав до Києва і побачив, як люди бігають, стрибають, плавають без рук, без ніг, на протезах. У мене були мурашки по шкірі. Коли у 2014 році я йшов на війну, найбільше боявся стати людиною з інвалідністю, втратити руку чи ногу. Це був мій найбільший страх. Але, побачивши цих людей, я зрозумів, що з цим можна жити. Головне — залишитися живим і не втрачати віру в себе. Саме тоді, у 2018 році, я вперше взяв участь у відбіркових етапах “Ігор Нескорених”. У збірну я не потрапив, але намагався”, — ділиться Віктор.
У перший день повномасштабної війни Віктор разом з іншими добровольцями одразу поїхав до військкомату. Після медичного огляду їх відправили додому та пообіцяли викликати, коли буде потреба.
“Я почав говорити: давайте швидше, війна вже почалась, нас бомблять. Кажу, нам кудись, тільки дайте мені зброю, автомат, щоб я міг боронитися. Працівник військкомату запропонував піти до Нацгвардії Слов’янська. Я кажу, що мені неважливо, що це буде: Нацгвардія, поліція чи територіальна оборона, головне — дайте можливість воювати. Нас направили до Нацгвардії, а потім ми потрапили до батальйону “Донбас”, — розповідає чоловік.
З лютого 2022 року Віктор з позивним “Дикий” воював на Харківському, Луганському та Донецькому напрямках. У Кремінських лісах він зазнав тяжкого поранення.
“Нам прилетіла 120-та міна (16-кілограмова мінометна міна калібру 120 мм, — ред.), прямо під ноги. Я дістав важкого поранення обох ніг та відкритий перелом руки. Думав, що не виживу. Мене швидко евакуювали, і вже через 2,5 години я був у Лимані, в лікарні. Там мені одразу поставили крапельниці, надали першу допомогу. Потім мене відправили до Краматорська. Там ампутували обидві ноги”, — розповідає Віктор.
Віктор сподівався, що зможе швидко адаптуватися до нового життя. Але реабілітація виявилася значно складнішою, ніж він очікував.
“Я думав, що за місяць навчуся ходити і все налагодиться. Але насправді це дуже важко. Спочатку потрібно освоїти базові речі — навчитися стояти, тримати баланс. Усе доводиться починати з нуля, і хоч воно і важко, але я собі кажу, що комусь ще важче”, — ділиться військовий.
Найміцнішою опорою в ці моменти, каже Віктор, для нього були друзі та родичі. Чоловік згадує:
“Мене підтримували всі — і батьки, і хлопці, з якими воював ще з 2014 року, і побратими з батальйону ‘Донбас’. Але найважливіша для мене підтримка — це моя сім’я. Дружина і діти з першого дня були поруч. Вони приїхали до мене в госпіталь і ніколи не показували, як їм важко. Вони завжди посміхалися, навіть у найважчі моменти, щоб підтримати мене. Це для мене найголовніше”, — розповідає Віктор.
Завдяки підтримці рідних ветеран не замкнувся у собі, а став відкривати нові горизонти. Він спробував себе в нових видах спорту, зокрема в хокеї, і взяв участь у тренувальному таборі у Словаччині. Тепер він мріє потрапити до національної збірної та пробігти марафон, а також братиме участь у цьогорічних “Іграх Нескорених”.
“Ігри Нескорених” багато допомогли в цьому процесі. Крім того, я маю ще одну мету, яку постійно озвучую — хочу пробігти марафон на протезах. Це моя наступна мета, і я до неї йду. Зараз я вчуся ходити на протезах, мені поставили електронні коліна, і все йде добре. Мені подобається, я вже ходжу без зупинок. Зараз можу пройти до 3,5 км. Також у мене є короткі протези, які називаються стабіки, в яких я вдома бігаю по квартирі, наче в кімнатних тапочках”, — ділиться своїм прогресом ветеран.
У цьогорічних “Іграх Нескорених” Віктор не планував брати учать — вважав, що тяжка травма стане на заваді.
“Я тоді подумав, що ніг немає, я ще не ходжу, більшість часу лежу. Коли отримаю протези, тоді буду реєструватися і почну бігати”, — розповідає Віктор Дикий.
Але колеги по роботі запропонували чоловікові альтернативу — стрільбу з лука.
“Подумав, чому б і ні. Раніше я тричі брав участь у відборах на “Ігри Нескорених”, але з лука ніколи не стріляв. Постійно бігав, коли ще були ноги, стрибав і все таке. А зараз можна спробувати хоча б постріляти з лука. Вирішив, що це гарна ідея”, — ділиться ветеран.
Тож Віктор зареєструвався для участі у відбіркових змаганнях та потрапив на двотижневий тренувальний табір. Там він випробував різні види спорту: плавання, стрільбу з лука та біг на спеціальному візку.
За місяць після відбіркового етапу оголосили склад національної збірної, і Віктор дізнався, що потрапив до команди.
На цьогорічних “Іграх Нескорених” у Канаді чоловік змагатиметься в баскетболі та регбі на колісних кріслах, волейболі сидячи та бігових лижах.
Зараз Віктор разом з іншими членами української збірної майже щодня вправляється у командних видах спорту. Тренування для нього — це можливість побути в колі однодумців.
“Кожного разу, приїжджаючи на “Ігри Нескорених”, я зустрічаю нових людей. Це чудові люди, з такими ж історіями, як у нас. Ми всі пройшли через однакові труднощі, у нас свій особливий чорний гумор, який розуміємо лише ми. Ніхто не може нас зрозуміти, але для нас це дуже важливо”, — говорить співрозмовник.
Вдома чоловік також не забуває про тренування — займається баскетболом на майданчику у дворі. Крім того, разом з дружиною та донькою він відвідує спортзал.
“Нещодавно була така ситуація. Ми тренувалися в спортзалі, я на протезах. І одна молода дівчина, яка також займалася, підійшла і сказала: “Можна до вас звернутися? Хочу подякувати вам. Мені важко займатися, але коли я бачу, як ви тренуєтесь на протезах, це дає мені сили. Я більше не можу скаржитися. Ви дуже сильно мотивуєте”. І це також моя мета — надихати не тільки таких, як ми, поранених, а й здорових людей. Моя мотивація для інших — показати, що все залежить від нас і нашого ставлення”, — ділиться Віктор Дикий.
“Ігри Нескорених”, підкреслює він, — це не змагання задля медалей, а можливість розкрити свій потенціал та досягати вершин через спорт.
Зараз чоловік разом з сім’єю живе у Києві. Тут, за його словами, є більше можливостей для людей з інвалідністю.
“Тут, як то кажуть, для таких, як ми, є місця, де можна займатися спортом. Ми з першого дня на візку, дружина возила мене спочатку до госпіталю, потім додому. Хоча знаю, що таких, як я, багато — з однією рукою чи ногою. Мало хто з нас виходить. Багато просто сидять вдома, і хотілося б показати, що з цим можна жити, і нічого страшного в цьому немає”, — розповідає Віктор.
Та попри те, що в Києві є більше умов для людей з інвалідністю, ветеран мріє повернутися до рідного міста.
“Ми дуже хочемо повернутися в Лиман. Я пам’ятаю, як там було чудово — ліс, природа, річка, ставки. Але зараз там постійно йдуть обстріли, території заміновані, тому ми не можемо поїхати”, — доповнює співрозмовник.
Після змагань Віктор Дикий планує спробувати себе в новому виді спорту — парахокеї. Команду вже запросили на чемпіонат світу, який відбудеться у 2026 році, а також на Паралімпійські ігри-2030.
“Хотілося б продовжити розвиватися в цьому напрямку, зокрема в хокеї”, — ділиться ветеран.
Раніше ми розповідали історію поліцейського з Авдіївки Олександра Андрієнка, який на війні втратив ногу. Цьогоріч він теж буде представляти Донеччину та Україну на “Іграх Нескорених”.