Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадаємо 42-річного Михайла Гольця, прикордонника з позивним “Лаккі”. Він загинув 23 червня 2025 року у Вовчанську на Харківщині від осколкового поранення.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Михайло народився 11 жовтня 1982 року в селі Підлозіївка на Сумщині.
Закінчив Українську інженерно-педагогічну академію в Харкові за фахом інженера-енергетика, розповідає Вільному Радіо дружина Анна.
Він був тим, хто не сидів на місці: працював будівельником, інженером, працював на будівництво багатьох об’єктів по всій Україні.
Михайло обожнював мотоцикли й дорогу. Щоб купити свій байк, багато працював — і здійснив мрію.
“Міша був байкером,дуже любив швидкість,дорогу. Ще була машина в нього,то часто в ній щось ремонтував, любив щось змінювати,як хотілось йому і це приносило йому задоволення.Захоплювався виробами зі шкіри і робив їх власноруч,і нього багато різних речей, які зробив сам”, — розповідає Анна.
Михайло був душею компанії, завжди з посмішкою, завжди готовий допомогти.
“По життю був дуже добрим,веселим,душею компанії,мав багато друзів і не лише в Україні,а і в інших країнах світу,мені здається він міг знайти спільну мову майже з любою людиною. Був розумний, можна було говорити з ним про будь що і він завжди підтримає розмову, таких людей дуже мало”, — розповідає дружина загиблого захисника
Анна пригадує, що чоловік на початку відносин був небагатослівним, але щирим у діях: “На початку наших стосунків він був дуже скупий на слова про почуття, хоча робив багато компліментів і романтичних побачень, сюрпризів, але про самі почуття не любив говорити. Казав, що не вміє і це все не його.Поступово з кожним днем він відкривався все більше, змінювався і вже сам хотів і говорив про це постійно. Я купалась в його любові, а він казав мені, що я зробила його таким і відкрила в ньому ці почуття і бажання виявляти їх”.
Такі зміни вплинули і на дружину Михайла, запевняє жінка.
“Таким чином він і мене навчив себе любити, бо коли тобі кожного дня по нечисленну кількість разів говорять, що ти у мене найкраща, сама найгарніша дівчинка в світі, ти моє щастя, безмежно тебе кохаю, ти моє життя, то поступово ти інакше вже і не сприймаєш себе. Але навіть не ми змінили один одного,а наше кохання, завдяки якому нам хотілось мінятись і ставати кращими один для одного”, — пригадує Анна.
Коли пара почала зустрічатись, у Михайла вже була донька Поліна, яку він дуже любив і якою пишався. Це дитина від першого шлюбу чоловіка. А з вони Анною хотіли народити ще хлопчика.
“Вона, доречі, дуже на нього схожа.Міша був чудовим батьком,він обожнював її. Він мріяв,щоб я подарувала йому сина, казав,що йому потрібен помічник у гаражі, але, на жаль, нашій мрії не судилося збутися”, — зі сльозами розповідає дружина Михайла.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Михайло не зміг лишитися осторонь. Він ходив до військкоматів у Харкові та Сумській області, аби його взяли служити. Попри стан здоров’я й відмови, він не здавався.
“16 листопада 2022 він все таки добився свого і 30 листопада склав присягу. Пішов захищати країну. Пішов, тому що не міг сидіти вдома, коли ворог прийшов на нашу рідну землю. Пішов,щоб захистити свою дитину,свій дім і кожного, хто не може цього зробити.
Завжди мені казав, що він моща, що все витримає, і обов’язково повернеться додому з Перемогою. Адже у нього є я (його підтримка, його життя, його кохання). І інакше і бути не може. Адже у нас багато планів та ціле життя попереду разом”, — пригадує Анна
На війні Михайло змінився: почав цінувати час і життя. Анна каже. що чоловік часто повторював: “Треба жити тут і зараз, бо завтра може не бути.”
21 червня 2025 року Михайло провів успішну бойову операцію, після якої мав один день відпочинку. Тієї ночі вони з коханою переписувалися до світанку.
“О 4:34 він написав: “Мась, люблю тебе. Я пішов“— і це було останнє його повідомлення”, — згадує вона.
Вночі з 23 на 24 червня Михайло загинув у Вовчанську від осколкового поранення.
“В ніч з 23 на 24 я дуже погано спала,була велика тривожність. Десь о шостій годині ранку я йому написала про це, і що буду писати начальству та питати про нього, а в 9:04 отримала повідомлення від побратима зі словами співчуття…Далі почалося пекло для мене, яке продовжується кожного дня”, — ділиться Анна.
Побратими та командири згадують Михайла як доброго, відданого і сміливого воїна, який завжди прикривав інших і ніколи не відступав.
Михайло з Анною хотіли після перемоги поїхати в іншу країну на мотоциклі з українським прапором. Чоловік хотів відкрити власну майстерню машин та найбільше мріяв про сина. Але його мріям так і не судилося здійснитися.
Його кохана зберігає головні слова, які повторювала йому щодня:
“Сьогодні кохаю тебе більше, ніж учора, але менше, ніж завтра”, — ця фраза має для нас особливе значення, я казала йому її кожного дня. І коли виникали якісь непорозуміння у нас, він мені її скидав і писав: “Ми не можемо сваритись, пам’ятай,що ти писала”, — крізь сльози розповідає Анна.
Тепер цей напис прикрашає його прощальний вінок від коханої дружини.
“Я хочу просто щоб кожен пам’ятав про ціну наших ранків і в цю ціну, на жаль, входить життя мого коханого,яке він віддав за кожного з нас, захищаючи країну”, — каже дружина Михайла.
Зараз рідні ініціювали петицію до президента з проханням надати Михайлу Гольцю звання Героя України. Підписати її можна за посиланням.
Світла пам’ять захиснику.