22 червня 1941 року в Україні почалася німецько-радянська війна. Як це було та що це значило для місцевих — розповів у своїх спогадах уродженець Бахмута Володимир Пільчик. 1941 року він був допитливим 6-річним хлопчиком, тому багато що запам’ятав. А на схилі життя записав спогади та видав їх книгою. Публікуємо найцікавіші фрагменти.
Екземпляр автобіографічної книги уродженця Бахмута Володимира Пільчика “Сотня років життя родини в одній непростій країні” кілька років тому подарували Бахмутському краєзнавчому музею. Чоловік писав її з 1984 до 2008 року та видав у Жовтих Водах.
Під час тієї війни Володимир Пільчик мешкав з родиною по вулиці Широкій в Артемівську (радянська назва Бахмута) в районі школи №7 та стадіону.
Для довідки:22 червня в Україні відзначають День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Це день початку німецько-радянської війни, яка забрала життя чи знедолила мільйони українців. За оцінкою українських істориків, Україна найбільше з усіх країн колишнього СРСР постраждала під час Другої світової: уся її територія була окупована, нею двічі пройшов фронт.
Радянські пропагандисти завжди розповідали, що нацисти напали на УРСР та інші республіки Радянського Союзу несподівано та підступно. Але насправді мешканці України знали про те, що війна буде, пише бахмутянин.
“Передвоєнний 1940-й та початок 1941-го були напруженими в усіх за всіма параметрами. Навіть мені, ще дошкільняті, від старших було відомо, що війни з Німеччиною не уникнути. Але ніхто тоді не уявляв, які труднощі вона принесе”, — згадував Володимир Пільчик.
Радянське суспільство готували до війни з Німеччиною навіть на екранах кінотеатрів.
“У кінотеатрах йшли фільми “Чапаєв”, “Щорс”, “Винищувачі”, “Трактористи”. <…> Співалися пісні на теми “Якщо завтра війна”, “Веди смелее нас, Буденный, в бой”, “На границе тучи ходят хмуро”, “Нас не трогай — мы не тронем, а затронешь — спуску не дадим” та багато інших подібних”, — писав чоловік про те, що бачив і чув у тодішньому Артемівську.
Він згадує, що суспільство переконували у непереможності СРСР.
“Вожді “видавали” сентенції на кшталт “якщо ворог нападе на нас, то буде битий на своїй території”, “чужої землі ми не хочемо — своєї і п’яді не віддамо”, — пише чоловік.
Це при тому, що лише за півтора року до цього бійці Червоної армії разом з військами гітлерівської Німеччини розчленували Польщу, загарбали собі територію сучасного заходу України, забрали частину Фінляндії, окупували та приєднали до себе країни Балтії.
Тож у багатьох мешканців рідні чоловіки вже воювали на фронті Другої світової та вже були окупантами у далекій північній країні.
“Пам’ятаю хвилювання мами про дядю Ваню, її брата, який був кадровим офіцером-танкістом та який вже дістав поранення у “Фінській” війні”, — розповідав чоловік.
Місцеву молодь радянська пропаганда намагалася мілітаризувати під приводом патріотизму. “Під лозунгом “когда война-метелица придет опять, должны уметь мы целиться — уметь стрелять”, молодь йшла у різні гуртки. Клуб планеристів та парашутистів був і на нашій вулиці, він розміщувався у західній частині так званого “Піонерського садка”, — згадував Володимир Пільчик.
У школах Артемівська, пише він, було також багато стрілецьких гуртків. Молодь ходила на курси БГТО — “Будь готовий до труду та оборони”, та, пройшовши їх, отримувала значок. Багато хто з хлопців та дівчат носили такі значки, пише чоловік.
“Мій старший брат, який займався у стрілецькому гуртку, мав значок “Ворошиловський стрілок”. Навіть дорослі люди носили тоді цей значок поряд з орденами”, — пише Пільчик.
Хлопчик назавжди запам’ятав атмосферу страху та утаємничення навколо репресій, які у тоталітарному суспільстві не припинялися.
“Запам’яталися та міцно відклалися у моїй свідомості нічні перешіптування батьків. Стривожений шепіт щось про ворогів народу, що знову когось “узяли”, щось про керівників НКВС (наркомату внутрішніх справ, — ред.), — загалом нічні тривоги”, — писав Володимир Пільчик.
Про війну мешканці Артемівська дізнались по радіо.
“Через якусь причину об 11 годині дня я опинився у центрі міста, на перетині вулиць Комсомольської та Артема (нинішніх Василя Першина та Миру, — ред.). На стовпі висів динамік, під динаміком зібрався натовп — слухали передачу. Сказали “Війна, виступає Молотов” (В’ячеслав Молотов — заступник голови Ради народних комісарів СРСР, тобто заступник голови уряду, — ред.) — це було 22 червня 1941 року”, — йдеться у книзі спогадів.
Репресії не припинятимуться в “тюрмі народів” СРСР ніколи та не оминатимуть нікого. У самого Молотова дружину Поліну Жемчужину теж репресують 1949 року — вона відбуватиме 5-річний табірний термін аж до смерті Сталіна. Її чоловік у цей час обіймав найвищі керівні посади в уряді СРСР.
У вересні 1941-го Володя Пільчик пішов до першого класу — у школу імені Петровського. Вона стояла на вулиці Артема (нині Миру, приблизно біля знищеної нещодавно будівлі міськради).
“У школі імені Петровського ми відзанімалися зовсім недовго. До міста наближалася лінія фронту, і в нашій школі розмістили військовий госпіталь, а нас перевели до інших шкіл. Про навчання <…> залишились спогади про перші повітряні тривоги, про те, як нас виводили до бомбосховища, влаштовані через дорогу в центральному сквері міста”, — писав чоловік.
Зима того року була ранньою — вже наприкінці жовтня було дуже холодно, згадував Володимир.
“Найостаннішим спогадом у цій школі стали холод у класі та замерзлі до задубіння руки. Це було в останніх числах жовтня, зима того року була ранньою та холодною, а опалення не працювало. Ручка в руках не трималася, клякси, каракулі замість букв, і в результаті — перша “одиниця” в житті в останній день занять у тій школі. Заняття у школі припинились, це було днів за десять-дванадцять до окупації міста німецькими військами”, — пише Пільчик.
Попри бравурні заяви напередодні вторгнення нацистів Червона армія відступала на схід та не могла стримати навалу армії нацистської Німеччини — Вермахту. Тому уряд почав вивозити майно, заводи та їхніх працівників.
“Безкінечні стада великої рогатої худоби, повозки усіх видів з біженцями, трактори, які тягнули за собою зернові комбайни “Сталинець” та, врешті решт, пішки — стрілецькі роти наших військ”, — йдеться у спогадах очевидця.
У родині Володимира не могли вирішити, як бути далі.
“Вирішувалась і доля нашої родини, а саме — питання евакуюватись нам чи ні. Технічна можливість була: на схід уходили колони автомашин з організації, де працював батько. Але стан здоров’я наймолодшого члена родини, Людочки, був таким поганим, що мама сказала: “Нікуди я з дітьми не поїду, не хочу ховати ще одне своє дитя”. Як результат з останньою колоною автомашин на схід поїхав тільки батько”, — пише Володимир Пільчик.
За кілька днів до окупації Артемівська нацистами міське керівництво, військові та спецпризначенці знищували все, що не змогли евакуювати, щоб окупантам дісталось якомога менше. А потім у місті почалося безвладдя та мародерство.
“Горять з вибухами склади так званого “артполка”, ще продовжуються вибухи на залізній дорозі, горять зерносховища на Північній станції (елеватор, — ред.), в центрі міста горить Дім Леніна (до знищення росіянами — Центр культури та мистецтв імені Мартинова, — ред.) Якась озброєна зальотна “компанія” організувала розпродаж зерна з ще не горящих складів на Північній станції, якась пожежна частина, яка евакуювалась, намагалася безуспішно гасити склади, що горіли. У місті влада відсутня, йде стихійне пограбування магазинів та підприємств”, — розповідав Володимир Пільчик.
Запеклих боїв за рідне місто хлопчик не запам’ятав.
“Напередодні вступу німецьких військ, раннього вечора, над містом з заходу на схід з характерним свистом-шурхотом пролетіло декілька снарядів. На цьому все затихло. Рано вранці ми побачили, що по нашій вулиці рухається німецький обоз”, — пише у спогадах чоловік.
Це були перші окупанти з-поміж тисяч інших, яких хлопець побачить за 2 роки окупації міста. Вони почали з пограбунку місцевих. “Величезні вози, обладнані ручними гальмами, яких ми раніше ніколи не бачили, тягнули потужні важкі першерони (порода коней, — ред.) До нас у двір забігли три німці, поводилися вкрай насторожено, зазирнули в усі кути двору, а потім двоє з них зайшли у дім та зайнялись дрібним мародерством. Узяли з цукорниці, яка стояла на столі, цукор. А потім перерили у шафі усі речі та взяли двокольорову спортивну сорочку брата Віктора”, — пише чоловік.
Фронт тоді відкотився недалеко від Артемівська та декілька місяців стояв за 30-40 кілометрів від міста, на ріці Сіверський Донець. Увесь цей час в Артемівську було чути артилерійську канонаду.
Машину, якою евакуювався батько автора спогадів, розбомбила армія загарбників. Чоловік дістав поранення та повернувся в Артемівськ, вже окупований нацистами.
В місті облаштувалися тилові частини німецької армії та частини, які відпочивали. Військових розселили по домівках містян.
“Запам’яталася організована робота німецьких квартир’єрів: по вулиці проїжджав мотоцикл з коляскою, і колясочник, не вилізаючи з коляски, практично на ходу, в характерних місцях устромляв у землю металеві шпильки. Шпилька являла собою сталевий прутик діаметром 6-8 міліметрів, загострений з одного кінця, а до другого кінця був прикріплений сталевий кружок діаметром 8-10 сантиметрів, на якому був зображена яка-небудь умовна позначка. Через певний проміжок часу після проїзду квартир’єрів, орієнтуючись по позначках, рухалася військова частина. Прибувши на місце, вона моментально розосереджувалася, солдати по двоє-троє розбігалися по домах та зупинялися на постій. У великих дворах їх зупинялося й по десятку. І, звісно, ніхто з них не питав дозволу”, — написав Володимир Пільчик у своїй книзі.
Потягнулися довгі місяці нацистської окупації, сповнені насилля, небезпеки та несправедливості для цивільних, які залишилися.
Уродженець Бахмута Марк Гольдберг, який дивом уцілів у Другій світовій війні, втратив в окупованому нацистами Артемівську всю родину. Але прізвища його рідних в офіційні списки загиблих не потрапили. Наприкінці 1970-х, перед еміграцією до США, Гольдберг через суд вніс імена батька, матері, бабусі та сестри в офіційний перелік загиблих в Артемівську. А ще встановив пам’ятник жертвам Голокосту та видав книгу спогадів. Історію Марка Гольдберга та його родини читайте в матеріалі “Загиблим від вцілілого”: Історія вшанування пам’яті родини-жертв Голокосту в Артемівську”.