Вона — мама ідеї про вишиванки для немовлят в Краматорську, а також рекордної мапи традиційних мотанок з кожного регіону країни. Оксана Муравльова двічі залишала дім через війну, волонтерила з перших днів вторгнення і викладала українську там, де її рідко чули. Сьогодні вона мешкає в Бережанах, займається волонтерством, шиє вишиванки та готує набори для немовлят.
До Дня вишиванки Оксана розповіла журналістам Вільного Радіо своєю історією про вчителювання, війну, волонтерство та мистецтво вишивки.
Коли Оксана Муравльова говорить про українську мову, її голос мимоволі теплішає. Вона — філолог за фахом, волонтерка за покликом серця, і людина, яка двічі мусила тікати від війни. Спочатку у 2014-му з Ясинуватої до Краматорська, а вдруге — після повномасштабного вторгнення. Зараз Оксана мешкає у Бережанах на Тернопільщині, але в пам’яті зберігає інше місто — своє рідне, східне, де колись починалося її життя.
“Я народилася в Ясинуватій. Усе було звичайно: школа, дитинство. Після канікул прийшла в перший клас і сказала, що ми з бабусею ходили по черешні на лісосмугу. А вчителька мене зупинила: “Не лісосмуга, а лісополоса!”. Я довго не могла зрозуміти, чому слово, яке я знаю з дитинства і яке для мене рідне, треба замінити на чуже? Це, мабуть, було моє перше дитяче зіткнення з тим, як щось своє намагаються замінити чимось неприродним”, — згадує жінка.
Згодом Оксана вступила до Донецького університету і стала викладачкою української мови. Її шлях був тихим спротивом — навчати рідного в регіоні, де воно часом звучало як виклик.
“Українська мова завжди була для мене головною. Не за ідеологією, а за відчуттям. Це було те, чим я дихала”, — додає вона.
Ще у 2013 році, після Майдану та втечі колишнього президента Віктора Януковича, родина Муравльових відчула — щось іде не так. Почалися перші проросійські рухи, містом пішли чутки про майбутнє “відокремлення”.
“Той так званий “референдум”, коли дільнична вибігала на вулицю й кричала: “Ідіть голосувати за російську мову!”. Я подивилася на неї так, що вона швиденько зникла і більше не з’являлася”, — розповідає Оксана.
А потім почалося те, що Оксана називає “вовечна” війна. Не стріляли, але страх вже ходив по місту.
“Йдеш на роботу — висить прапор України. Повертаєшся — вже прапор “ДНР”. На стінах і парканах написи “Росія”… А одного дня на стовпі біля нашої хати з’явився малюнок прапора “ДНР”, — пригадує співрозмовниця.
Одного дня Оксана побачила під вікнами свого дому стовп з намальованим прапором псевдореспубліки. Жінка не витримала — взяла жовту фарбу і замалювала частину малюнка. Так зображення стало схожим на український прапор. Для Оксани це був спосіб показати свою позицію, вона називає це тихим спротивом.
Вночі її чоловік пішов по воду до колодязя і почув дивний шум біля хвіртки. Коли підійшов ближче, побачив, що її облили бензином. Можливо, хтось хотів підпалити двір, але злякався, бо в будинку ще не спали, розповідає історію співрозмовниця.
Наступного ранку на паркані з’явився новий напис — великими літерами хтось вивів слово “Росія”.
“Моя донька взяла фарби й домалювала до цього віночок. Ми не зупинялися”, — каже Оксана.
4 липня 2014 року Оксана з дитиною виїжджає у відпустку до родичів у Київ і Вінницю. Тим часом у Ясинуватій, що на Донеччині, розпочинаються обстріли.
“Чоловік теж узяв відпустку, приїхав до нас у Київ і сказав: “Мабуть, повертатися не будемо”, — пригадує вона.
17 серпня родина Муравльових повернулася у Краматорськ — місто, де мешкали родичі й друзі, а ще яке знаходилось відносно недалеко від їхнього дому, аби за першої можливості повернутися.
Однак після того, як Оксана замалювала прапор, їхні імена потрапили до так званого “розстрільного списку”. Через загрозу безпеці повернення стало неможливим, тож сім’я залишилася на новому місці.
До того ж, як розповідає Оксана, від будинку майже нічого не залишилося: під час відсутності господарів там оселилися бойовики “ДНР”, а згодом вже й почав руйнуватися дах.
Переїзд і нове життя не стали перепоною для допомоги іншим. Оксана почала плести маскувальні сітки, брала участь у волонтерських проєктах, допомагала племіннику, який служив в АТО.
“Ми кілька днів просто сиділи й сумували. А потім нас з чоловіком запросили до волонтерської ініціативи “СОС Краматорськ”. Спочатку я перебирала речі, видавала одяг. А потім побачила, як у виконкомі одна жіночка реєструє переселенців на комп’ютері одним пальцем. Запропонувала допомогу. Так все і почалося”, — розповідає жінка.
Із серпня 2014 року Оксана працює координаторкою в “СОС Краматорськ”. Волонтерська команда займалася прийомом переселенців та роздачею гуманітарної допомоги. Допомагають в цьому міжнародні організації.“Це було складно — для них і для нас. Ми ще самі не могли до кінця усвідомити, що це справді війна”, — розповідає жінка.
Кількість учнів поступово зростала. Згодом жінка вела вже до 12 груп паралельно, а кожному з учасників після завершення навчання видавали сертифікати європейського зразка.
“Це вже було справжнє навчання”, — пригадує Оксана Муравльова.
У Краматорську переселенка також почала шити прапори для фронту, обереги, вишивала маленькі сорочки для немовлят.
“Я тоді думала: хай хоч у вишиванці прийде дитина в цей світ, хай хоч у ній буде щось світле. Бо ті діти народжувались у час, коли навколо — біль і тривога. А я вірила, що вони — для миру”, — каже жінка.
Згодом вишивка перетворилася на засіб єднання жінок. Так з’явилася ініціатива “Народження у вишиванці”.
“Леся Воронюк (засновниця Всесвітнього дня Вишиванки, — ред.) запропонувала: “Є дві вишиті сорочечки — подаруйте їх у пологовому”. Ми пішли в пологовий, скромно, з файликом — і побачили в очах мам стільки радості… Це був адреналін. Дівчата тоді сказали: “Не зупиняємось”, — ділиться Оксана Муравльова.
За перший рік вишили 30 розпашонок. Наступного — вже 300. Потім 400. А в роки пандемії, щоб не наражати породіль на небезпеку, передавали набори лікарям, які вже вручали їх у палатах.
“Ми додали до розпашонок топіки, масочки, спіднички, шароварчики. Потім з’явилися мотанки, метрики, метелики, листівки — так в кожному пакуночку стало сім елементів. Це були повноцінні подарунки новонародженим”, — доповнює жінка.
На маленьких сорочках майстрині вишивають традиційні символи, які в українській культурі мають оберегове значення. Найчастіше це ромби, хрести, стилізовані квіти, зірки та гілки. Кожен елемент обирають не випадково — візерунки символізують нове життя, надію, захист і зв’язок з родом.
Ромб з крапкою всередині означає народження та продовження роду. Хрест у вишивці вважають знаком сонця і захисту. Рослинні мотиви — дубове листя, калина, барвінок — уособлюють силу, красу та вічність.
Кольори також мають значення: червоний — життя й любов, синій — спокій і небо, зелений — здоров’я, жовтий — тепло та сонце.
Другий переїзд Оксани Муравльової, на відміну від першого у 2014 році, відбувався вже не в умовах розгубленості, а з чітким усвідомленням реальності. Вона знала, що брати з собою, що залишити, і головне — що робити, аби не здатися.
“У 22-му році мені пощастило. Я була в Києві, допомагала дитині з онукою. Але коли вперше довелось спускатись у сховище — страх був реальний. Хоч нормальні люди думають, як виїхати, я шукала, де можна плести сітки — аби щось робити для перемоги”, — каже Оксана.
Родина Оксани на той момент була розкидана по всій країні: зять перебував у Маріуполі, чоловік — у Краматорську, донька — в Харкові, інша донька з онукою — у Києві. Вже наступного дня після перших вибухів чоловік подзвонив із проханням вивозити дітей.
“Я пам’ятаю, сказала тоді дитині: “Ти збираєш речі, а я — усе, що є в холодильнику”. Не знала, наскільки затягнеться, а дитину годувати треба”, — пригадує Оксана.
За лічені хвилини завдяки знайомим волонтерам у неї було понад 20 пропозицій на прихисток. Вони виїхали з Києва, опинилися в Хмельницькому, а далі — на Тернопільщині. Обрали Бережани — бо саме там була майстерня, де знову можна було щось плести й шити для фронту.
“Те, що ми робили в Краматорську, по суті, поїхало зі мною далі”, — говорить вона.
Спершу — це було розвантаження гуманітарки, плетіння сіток, пошиття теплого одягу. Та згодом, коли ситуація дещо стабілізувалась, Оксана повернулась до свого покликання — ініціативи “Народження у вишиванці”.
Вона знову почала створювати вишиті набори для новонароджених. Кожен комплект містив топік, вишиванку, спідничку чи шаровари, мотанку, метелика, метрику й листівку. Волонтерська команда створила 1236 таких пакунків, які надіслали у 32 міста України.
“Я вірю, що ці діти народжуються для миру. І якщо їх перша вишиваночка буде зроблена з любов’ю — вони виростуть з цим у серці”, — розповідає Оксана.
Вишиванка для неї — не просто одяг. Це символ турботи, тепла й сили. Вона згадує, як одного разу вишивала сорочку з футбольним м’ячем, і саме в цей момент дізналася, що новонароджений хлопчик, для якого вона призначалася, має тата-футболіста. І таких “випадковостей” було багато.
Медсестри з реанімацій просили створити вишиванки-обереги для найменших пацієнтів. А потім телефонували зі словами: “Дитинка вижила”.
“Коли немає надії — дуже складно жити. Прокидаєшся зранку — і не хочеться нічого. Але потім бачиш у кімнаті швейну машинку, оверлок, три п’яльця з натягнутою вишивкою… Беру в руки адаптивні труси, бо до п’ятої години маю пришити липучки — багато поранених, збираємось їх провідувати. І розумієш: не можна зупинятись”, — розповідає жінка.
“Це шиття — і є життя”, — усміхається Оксана. І воно стало ще більш змістовним після того, як їй поставили онкологічний діагноз у 2012 році. Тоді лікарі казали — п’ять років максимум. Вона живе досі.
Одного разу майстриня вирішила вишити вишиванку для пам’ятника Шевченкові в Бережанах. Надіслала ідею меру міста — вже за пів години отримала “зелене світло”. Наступного дня скульптура великого Кобзаря зустрічала перехожих у сорочці з орнаментом.
“Такі речі — це теж про надію. Бо якщо ми здамося, зосередимось тільки на поганому, забудемо, хто ми є — буде складно. Чому нас так легко завойовували? Бо перекручували історію, бо ми самі від неї відвертались. А зараз ми відновлюємо своє. І це тримає нас”, — переконана Оксана.
Окремою главою у волонтерській роботі Оксани стала “мапа обіймів” — символ єдності та ніжності в часи розпачу.
“Я вийшла з майстерні, було сумно. Думаю: була вишивка, бісер, дерев’яні герби, а мотанок ще не було. А що, як зробити мапу, де кожна область — це лялька?”, — ділиться думками переселенка.
Ідея народилась 2 липня 2023 року. За трохи більше ніж місяць з усієї країни надійшли 168 мотанок. Над кожною працювали майстрині, долучились консультанти, зібрали цілу комісію. Кожна лялька мала історію, а разом вони створили велике полотно розміром 2х3 метри, яке вже побувало у 23 містах.
“Це була мапа, яка обіймає. І вона потрапила до книги рекордів. Але найцінніше — це очі людей, які її бачили”, — каже Оксана.
Вона продовжує волонтерити в Бережанах. Двічі на тиждень у бережанському замку збирається з іншими жінками: шиють, ліплять, плетуть для військових і немовлят.
“Жінки активніші, бо новини, страх, тривога, все це вибиває з ритму життя. Але якщо не робити — починаєш з’їдати себе. А так, хоч і боляче, але тримаєшся”, — пояснює вона з усмішкою.
Попри все, вона мріє повернутись додому.
“На Донеччині вже, мабуть, і хати нема. Але дуже хочу. Там інший менталітет — рідний. Бо, як не крути, вдома краще”, — зізнається переселенка.
Раніше ми розповідали історію переселенки з Горлівки Валентини Смик. Вона залишила Донеччину через війну, почала все спочатку в Павлограді та зрештою знайшла своє покликання у творчості. Жінка створила центр “Креасфера”, де допомагає іншим майстрам розвивати свою справу та зберігати віру в майбутнє.