Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Олександра Вершигору. Більшу частину професійного життя чоловік присвятив сільському господарству. Та з початку відкритого вторгнення вирішив змінити комбайни й зерно на зброю та боєприпаси.
Про Олександра Вершигору Вільному Радіо розповіли його старша дочка Діана й дружина Олена.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олександр Вершигора народився 3 квітня 1975 року в селі Гнатівка на Вінниччині. Хлопець був старшим у сімʼї з трьох дітей. Як розповідають рідні, він ріс жвавим і компанійським — завжди мав багато друзів, а за разом і пригод. Утім, частина з них не завжди завершувалася добре.
“У нього було цікаве й насичене дитинство. Вони з друзями різні вилазки на поле робили, саморобні хлопавки майстрували. Один раз було таке, що він запалив ту хлопавку, і вказівного пальця на правій руці пошкодив. На всеньке життя запамʼятав і розповідав ту історію. У нього палець деформований так і залишився”, — переповідає його старша дочка Діана.
Вчився Олександр у Кущинецькій школі, яка була в сусідньому селі. А після закінчення навчання пішов на військову службу. Її хлопець проходив при Львівській академії.
Тим часом у селі на нього чекала дівчина Олена.
“Вони навчалися в одному класі. Після девʼятого класу разом зустріли світанок на випускному, і так почалася історія нашої сімʼї. Любов завʼязалася ще до строкової служби, і мама чекала його”, — каже дочка.
Після повернення з армії у 1993 році Олександр одружився з коханою, і молодята оселилися в Кущинцях.
Того ж року в них зʼявилася перша дочка Діана, а 1997-го сімʼя поповнилася дівчинкою Ольгою. Хоч від початку Олександр мріяв про синів, дочкам любові від нього ніколи не бракувало.
“Він нас всеньке життя захищав, балував. Ставився до нас як до принцес. Ніколи не сварився, а навпаки хвалив за певні моменти. Він для нас був справжнім щитом і прикладом справжнього чоловіка”, — згадує Діана.
Олександр Вершигора намагався приділяти дочкам якомога більше часу, але через роботу це не завжди вдавалося. Спершу чоловік працював комбайнером у місцевій сільськогосподарській спілці, що виникла на базі старого колгоспу. А потім кілька років провів у фірмі, з якою збирав хліб чи не по всій Україні. Керувати технікою він навчився самостійно.
“Так якось життя у нього склалося, що він був самоучкою, але мав такі золоті руки, що міг техніку розібрати, скласти, щось комусь порадити, допомогти. Тобто він мав до цього хист”, — коментує старша дочка.
Олександру подобалося опановувати різні професії, а ще він намагався не пропускати можливостей заробити більше для сімʼї. Через це кілька років він працював зварювальником газових приладів у фірмі в Гайсині. Та все ж його душа лежала до сільського господарства, до якого чоловік повернувся за чотири роки. Навіть у вільний час він тримав невелику пасіку, стежив за власним садом і обробляв землю на своїй техніці.
“У нього вдома залишилася своя техніка: два трактори, оці культиватори різні. Це було його покликання. Стандартно до нього зверталися в селі допомогти обробити землю. І він був душа-людина — нікому не відмовляв, завжди намагався виручити. Він товаришував із великою кількістю людей, бо був людиною щирою, усміхненою і дуже доброю”, — ділиться Діана.
З часом Олександр знайшов рівновагу. Із 2017 року він поєднував роботу на землі й у газовій котельні дитячого садка в Кущинцях. Так чоловік працював роками, доки все його життя не змінила повномасштабна війна.
“Це війна. Ніхто не знає, що буде завтра. Треба захищати”, — сказав Олександр Вершигора рідним і пішов до військкомату на другий день відкритого вторгнення. Для сімʼї чоловіка це рішення стало шоком.
Спершу захисника розподілили охороняти військкомат у місті Гайсин, а в червні його перевели до 70 окремого стрілецького батальйону вже бойової військової частини А4628. З нею Олександр брав участь в обороні Києва, а в 2023 році — у боях за Авдіївку. Згодом також служив на Миколаївщині.
“Для нього це все було дуже важко, але він нас беріг і мало що розповідав. Був такий, що не переносив крові, та все одно йшов. І найбільше йому боліло за побратимів, як бачив, що когось поранили або вбили. Завжди казав: «Тут поряд мої діти», — бо були молоді хлопці. Він дуже їх шкодував, переживав за них. Казав, що вже пожив і залишив слід на землі, а вони ще нічого не бачили”, — розповідає дружина захисника Олена.
Приїжджати додому Олександру вдавалося нечасто. Та коли він усе ж мав можливість повернутися, намагався приділити увагу всім. Особливо він любив проводити час із двома своїми онуками — допомагав складати велосипед, давав кататися на тракторі. Востаннє зробити це чоловікові вдалося в жовтні 2023 року. Потім він поїхав на Донеччину.
25 січня 2024 року Олександр попередив рідних, що вирушатиме на завдання. Разом із побратимами наступного дня він мав змінити інших військових на позиції поблизу тодішнього Первомайського в Покровському районі, утім, на шляху їх перестрів мінометний обстріл. Через ніч і задимлення захисники загубили один одного. Кільком вдалося вибратися, а ще двох, зокрема Олександра, визнали зниклими безвісти.
Понад рік рідні шукали чоловіка: зверталися до офіційних джерел, волонтерів, моніторили Telegram-канали з полоненими. Та в лютому 2025 року Олені подзвонили з Хмельницької обласної прокуратури й повідомили про збіг ДНК. Як виявилося, тіло Олександра повернули до України в межах обміну в жовтні 2024 року.
Поховали чоловіка 19 лютого 2025 року на Алеї Слави в селі Кущинці.
Аби вшанувати памʼять про захисника, рідні просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію.
Вічна памʼять.