Підтримайте Вільне Радіо
Класи до десяти людей, новітнє технічне обладнання, велике укриття, гаряче харчування і турботливе ставлення вчителів до своїх учнів — усе це про офлайн-навчання в маріупольських школах №48 і 66, що запрацювали на базі Маріупольського державного університету в Києві. Журналісти Вільного Радіо дізналися, які умови пропонують у закладах освіти й що про них кажуть школярі й педагоги.
О 10:00 в коридорах Маріупольського державного університету не чутно гамору. Лише коли-не-коли тишу порушують поодинокі студенти, які шмигають у справах. Хтось питає про номер кабінету приймальної комісії або ж спокійно очікує чогось на м’яких сидіннях нового холу.
Те, що в будівлі проходять не тільки пари, а й уроки, видає банер у людський зріст перед сходами нагору. 1 вересня 2025 року на базі університету в Києві запрацювали старші класи двох маріупольських закладів середньої освіти: ліцею №48 і спеціалізованої школи №66. Нині на четвертому поверсі, де для школярів виділили чотири кабінети, у дітей триває другий урок.
“Набирати дітей було дуже важко. В 10-11 класах вони вже звикли до певного оточення й продовжують навчатися з ним або ж навпаки вже вступають у коледжі. Протягом літа колективи шкіл телефонували маріупольцям, розповідали про відкриття й намагалися залучати до навчання дітей, які живуть у Києві”, — каже директорка школи №66 Наталя Ровицька.
Спочатку в обидві школи хотіли набрати по одному десятому й одинадцятому класу, та в результаті загалом відкрили два. Так, у 66-ій школі запрацював десятий клас з поглибленим вивченням англійської й другою іноземною, а в 48-ій — одинадцятий клас з економіко-правовим напрямом. Загалом на дві школи набрали 13 дітей, усі вони з Маріуполя.
“Ми ще пропонували напрям STEM-освіти й інформатики. На нього взагалі не подали жодної заявки, хоча ми навпаки думали, що туди прийде найбільше дітей. У нас не було відбору: ми брали всіх охочих, зараз теж чекаємо на всіх”, — зазначає Наталя Ровицька.
Ми спілкуємося з освітянкою в учительській на четвертому поверсі. Там сидимо лише вдвох, хоча загалом у невеликому кабінеті стоїть зо п’ять столів або ж сучасних парт. Схоже, що вчителі, яких тут працює 15, досі обживаються.
Зі звичних атрибутів під променями осіннього сонця виблискує лише золотий дзвоник, обв’язаний синьо-жовтою стрічкою. Хоча він тут більше символічний — у школах при університеті дзвоник не лунає. Он якраз тихо скінчився урок.
Кабінет №412 — місце навчання й дозвілля одинадцятого класу 48-ї школи. У світлій просторій кімнаті замість звичайної дошки висить інтерактивна. Зображення на неї виводить проєктор, а вчителі й учні пишуть на дошці різними кольорами завдяки спеціальній програмі. На партах перед кожним школярем лежать ноутбуки із завантаженими підручниками. Учні не відходять від них навіть на перерві.
“Ми всі прийшли з різних шкіл. Спілкуємося, але досі сором’язливі. Лише кілька тижнів минуло”, — розповідає одинадцятикласниця Марина (ім’я змінено з міркувань безпеки).
До повномасштабного вторгнення дівчина сім років навчалася в маріупольській школі №67. Тут знайомих звідти не побачила ні серед учнів, ні серед учителів. Однак, каже, що в новій школі все їй видається рідним. А порівнювати Марині є з чим: до приходу сюди вона змінила заклади освіти в трьох різних містах України. Останній був у Києві, але там дівчина не зійшлася з однокласниками. Чому, гадає досі.
“Останнім часом я дуже хотіла змінити оточення, змінити взагалі хоч щось. Усе розмірковувала про це, і через тиждень з’явилася така можливість [навчатися офлайн у маріупольській школі]. Я тоді подумала, що це знак долі”, — пояснює своє рішення Марина.
На перерві однокласники дівчини залишаються в кабінеті. Ми ж разом йдемо до бібліотеки. Марина якраз хотіла побувати там, але не встигла через застуду, яку схопила минулого тижня. Крім різних книг — від Довженка до повного зібрання “Сутінок” в оригіналі — помічаємо тут помаранчеві диванчики з м’якими подушками й масивні крісла поміж стелажів. Бачу, що Марині подобається. Вона поки ще звикає до нового місця.
Ще призвичаюється школярка й до нового розкладу. Поки що відкриває його з телефону. У більшість днів має по вісім уроків, які тривають до 16 години. Та заняття тут починають пізніше, щоб учні встигли приїхати з різних частин столиці. Крім звичних предметів, дівчина вивчає економіку й фінансову грамотність. Знизуючи плечима: такий уже напрям.
“Ми вже готуємося до НМТ, потрохи проходимо теми. На мене це не тисне, я взагалі стресостійка, — додає Марина й раптом усміхається, — та й учителі в нас хороші. Дуже приємні, прямо квіточки”.
“Коли прийдеш додому, обов’язково повідом. Я серйозно”, — дає настанови іншій учениці Вікторія Бєлова. Сьогодні дівчина нездужає.
Вікторія Володимирівна — керівниця одинадцятого класу, вчителька української мови й літератури, а також заступниця директорки школи №48, у якій працювала ще в Маріуполі. Протягом трьох років жінка навчала дітей в київських школах, а тепер повернулася до своєї. Це, каже, була дуже щемна мить: нарешті побачити колег і рідних учнів.
Освітянка розповідає, що в школі при університеті їй подобається. Тут, мовляв, продумано все: від освітнього обладнання до спільної з вишем кухні, де можна користуватися посудом і мікрохвильовкою. За роки дистанційки Вікторія Володимирівна вже призвичаїлася до електронних підручників і журналів. А з новим оснащенням тут допомагає техвідділ.
“Вони з нами возилися навіть у вихідні: під’єднували дошки, розбиралися з комп’ютерами. Якщо щось треба, ми звертаємося, й нам ніхто не відмовляє. З технічної думки дуже зручно”, — ділиться освітянка.
Щодо свого одинадцятого класу каже, що діти теж потрохи освоюються. Спершу вони оглядали ноутбуки на партах, потім придивлялися до вчителів і кабінетів, а тепер уже справа дійшла до однокласників. Може, їх у них скоро побільшає, бо нашу розмову перериває жінка з сином шкільного віку, і Вікторія Володимирівна йде показувати їм заклад.
Тим часом у справах в цвітастій майстерці коридором прямує класний керівник десятого класу школи №66, учитель фізкультури й соціальний педагог Олексій Ремньов. Олексій Володимирович родом з Черкащини, до колективу маріупольської школи доєднався влітку перед відкриттям старших класів. З 2012 року чоловік професійно займався паверліфтингом і силовим триборством, а тепер прищеплює любов до спорту учням.
“КНУБА (Київський національний університет будівництва і архітектури, — ред.) поряд, буквально метрів за 200, виділив нам місце у своєму спорткомплексі. Там, правда, зараз триває ремонт, але, поки тепло, ми займаємося на їхньому стадіоні. У нас зараз якраз легка атлетика: бігаємо, стрибаємо в довжину”, — розповідає Олексій Володимирович.
Як усі вчителі шкіл при університеті, чоловік веде заняття для обох відкритих у вересні класів. Фізкультуру їм ставлять одночасно, бо користуватися стадіоном і спорткомплексом закладу дають лише в домовлені години. Освітянин каже, що наразі учні справно ходять на заняття й спортивну форму не забувають. Два уроки фізкультури підряд теж витримують. Як більшість предметів у цих школах, їх ставлять парами.
“Поки що ми намагаємося не навантажувати їх сильно, щоб вони втягнулися й звикли до такого ритму. Не скажу, що у хлопців і дівчат є прям сильне бажання навчатися, але такого, щоб вони взагалі цього не хотіли, немає. Всі працюють у межах своїх сил”, — зазначає вчитель.
Десятикласник Арсеній до фізкультури на сьомому й восьмому уроках уже підготувався — від початку дня хлопець у формі. За розкладом у нього зараз історія України, але з дозволу вчительки ми трохи затримуємося. Жартуючи, Арсеній розповідає, що з підручниками в ноутбуці вже не може відкараскатися від питань на уроках, адже книги тепер завжди з ним. А домашню роботу учні виконують на планшетах, які теж надали в школі.
У Маріуполі хлопець навчався в школі №11. Зізнається, що в 66-у його відправила мати, але в результаті він не пошкодував. Як і Маргарита, Арсеній встиг провчитися в різних школах України. Десь його приймали добре, в інших він відчував себе небажаним. Каже, що на це впливала його знижена успішність після дистанційки. Мовляв, мало того, що переселенець, так ще й із поганими оцінками. Але зараз усе інакше.
“Тут усі свої. Мені подобається, та й оцінки в мене стали кращими. З’явилося бажання вчитися. Без нього нічого не вийде, хто б тебе не вчив. Але всі вчителі в нас прекрасні, добрі, особливо фізрук. Він — серце нашого класу. Це без жартів, він справді хороша людина”, — ділиться Арсеній.
Хлопець навчається в класі з поглибленим вивченням англійської й другою іноземною мовою — у нього це французька. Її школярам викладають з нуля. Загалом учні мають вісім уроків іноземної на тиждень, подекуди по три поспіль. Але, пояснює Арсеній, це не так страшно, як здається.
“Якщо в тебе три уроки англійської, це не означає, що ти постійно сидиш і пишеш. На першому уроці пописали, на другому — почитали, на третьому — поговорили. Усе корисно. Та й домашки менше виходить. Максимум — три письмові предмети”, — каже хлопець.
Разом з Арсенієм в одному класі вчиться ще один маріуполець, із яким він до цього ходив в одну з київських шкіл. Взагалі клас учня — це суцільне хлопчаче братерство на п’ять людей. Та невелику кількість однокласників Арсеній компенсує спілкуванням з одинадцятикласниками. Сміється: така вже він людина, що любить багато розмовляти й мало коли сидить у кабінеті.
Але хлопцю все ж доводиться туди повернутися, бо “історія сама себе не вивчить”. З навчального відео, яке вчителька показує десятикласникам, розумію, що сьогодні мова йде про Першу світову. Але за пів години хлопець знову сновигатиме коридорами, вже на першому поверсі. Тоді будівля оживе — почнеться довга перерва на обід.
Замість величезної їдальні з довгими рядами столів і лав у будівлі університету розташований невеликий фудспейс. Він чимось нагадує кухню у квартирі: охайний світлий гарнітур з купою дверцят, мийка й базова побутова техніка на кшталт електрочайника й холодильника. Та цим зазвичай більше користуються вчителі й студенти: учням їжу привозять.
“Ми замовляємо дітям страви в одноразовому пакуванні. Усе приїжджає добре складене й гаряче”, — розповідає Вікторія Володимирівна.
Організацією харчування дітей у школах при університеті займаються класні керівники: вони приймають поставки й накривають на стіл. Вікторія Вікторівна якраз докладає до їжі серветки. Сьогодні в меню гречка, млинці, салат з квашеної капусти, хліб, банан і мультивітамінний сік.
Класна керівниця каже, що кожного разу страви змінюються. Привозять їх люди, відповідальні за харчування дітей у школах Солом’янського району Києва. Вони ж за можливості й регулюють меню, якщо дітям щось не подобається. Так, наприклад, звідти прибрали запіканку.
Крім харчування, у школах при університеті передбачили укриття на час можливих обстрілів. У підвалі будівлі розташоване містке сховище з електрикою, генераторами, інтернетом і місцями для сидіння. У найбільшій залі укриття їх 70: упереміш там стоять 22 сині й помаранчеві стільці, а по периметру розташовані 48 м’яких сидінь. Це — лише одна з кімнат укриття. Ним під час повітряної тривоги користуються регулярно.
Маріупольські школи №48 і 66 продовжують набір школярів. Здобувати освіту там можуть не лише переселенці з міста, а всі учні 10-11 класів, які цього бажають. Навчання проходить за адресою вул. Преображенська, 6/4.
Записатися до ліцею №48 можна:
Зареєструватися на навчання до спеціалізованої школи №66 можна:
Нагадаємо, у 2025-2026 навчальному році в школах Донеччини освіту здобувають на 100 тисяч дітей менше, ніж до відкритого вторгнення. Зі скороченням числа учнів зменшилася й кількість педагогів у регіоні.