Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Олександр Постернак. Хлопець з дитинства був учасником “Національного корпусу” та в 17 років пішов до військкомату добровольцем, але його не взяли. Він повторив спробу після досягнення повноліття і почав службу на Донеччині, де боронив Часів Яр та Серебрянський ліс.
Про життєвий шлях Олександра Вільному Радіо розповіла його мати Тетяна Постернак.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олександр народився 4 вересня 2004 року в селі Залужжя Теплицького району на Вінниччині. Спочатку хлопець закінчив Залузьку школу, а потім здобув два фахи — механіка та штукатура — у Теплицькому професійному аграрному ліцеї. Ще в шкільні роки зустрів кохання — зустрічався з дівчиною, якій хотів освідчитись.
У вільний час Олександр професійно займався волейболом у спортивній школі та їздив на змагання.
“Він ще зі школи був не таким, як усі. Дуже позитивний, ніколи не мовчав і завжди казав, як є. А коли сварилися друзі, умів заспокоїти їх гумором. Коли навчався в школі, мав свої гроші з підробітків і, як будь-яка дитина, хотів пригощати дівчину. В мене ніколи не просив грошей”, — ділиться мати.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр спробував піти добровольцем до ЗСУ.
“У перший же день він узяв паспорт і пішов до військкомату. Він дуже хотів захищати державу, бо був патріотом. Але його не взяли — йому було тоді 17 років. Ще зі школи він їздив на різні акції разом з “Національним корпусом”. Навіть попри те, що я його не пускала — він не слухався”, — розповідає мати.
Після невдалої спроби потрапити до війська хлопець почав волонтерити та допомагати ЗСУ.
“Він жодного дня тоді не сидів удома — брав участь у зборах, допомагав хлопцям збирати гроші на різне обладнання. Попри те, що він тоді був ще дитиною, вчинки вже були дорослі. Завжди казав: “Хто, якщо не я?” Усі свої особисті гроші, які заробляв, — усе віддавав на збори. Я йому казала: “Синочку, що ти робиш?”. А він відповідав: “Мам, а ти подумай, як мені там буде, коли я буду там?”, — переказує Тетяна Постернак.
Коли хлопець досяг повноліття, одразу знову пішов до ТЦК та СП, де його вже взяли до армії. З 25 березня 2023 року він офіційно почав службу солдатом в інженерно-саперному відділенні.
“Він поїхав на навчання та потрапив до “Азову”, де його, як він казав, “дресували”. Він дуже довго марив “Азовом”. Але, оскільки був молодий, його звідти відправили додому — не взяли. Сказали, що “надто молодий для такого пекла”. Він приїхав додому, трохи посидів і все ж таки знайшов бригаду, до якої його взяли — 67-му. Це “Правий сектор”, яким він також постійно марив. Коли волонтерив і їздив до них, бувало, залишався на якийсь час, щоб його тренували. Він мріяв про те, як буде “бити кацапів”, і казав, що не може залишатися осторонь, коли на нашу землю прийшли битися”, — розповідає мати.
Захисник майже весь час служби провів на Донеччині, де боронив Часів Яр та Серебрянський ліс.
“На чергування він виходив як сапер, і був там по 10 днів. А наступні 10 днів, у які мав відпочивати, працював оператором дронів на скидах. Усю ніч міг працювати на дронах або возити їх хлопцям на своїй машині, бо більше не було кому. Він казав мені, що не боявся померти: “Ма, в мене дорога в один кінець. Я можу не повернутися”, — зі сльозами згадує мама.
Про службу захисник нічого близьким не розповідав.
“Він мені нічого не розповідав, бо знав, що в нього є хворий молодший брат, і тому беріг мене. Знав, що я все сприймаю близько до серця. Бувало, публікував збори, а я одразу скидала. А він казав: “Ма, тобі що, більше за всіх треба?”. А я відповідала, що не можу залишатися осторонь, бо знаю, як важко все це збирається”, — додає мама.
На службі Олександр знаходив час і для стосунків із дівчиною, але одружитися вони не встигли.
“Коли він востаннє приїхав у відпустку на 10 днів, одразу сказав, що додому не приїде, а поїде до дівчини. Він говорив, що освідчиться їй. А я відмовляла, бо в неї багатша родина — подумають про весілля. Але він казав, що це не означає, що одразу буде весілля: “Просто я буду знати, що вона дійсно моя, і що я її”, — згадує Тетяна.
29 серпня 2024 року захисник загинув в районі Святогірська. Місто тоді не було в зоні бойових дій, і до найближчої позиції росіян залишалось близько 29 кілометрів.
“Це був удар ворожим дроном “Ланцет”. Наскільки я зрозуміла, вони щойно приїхали на місце розташування і розвантажувалися. І ворожий удар припав на склад боєприпасів. Командир мені потім казав, що їх там було троє на розвантаженні, і мій син був ближче до місця вибуху. Тому він єдиний одразу загинув на місці, а інші дістали важких поранень”, — розповідає Тетяна.
Олександру було 19 років. 3 вересня 2024 року його поховали у Теплику на Вінниччині. Захисника посмертно нагородили орденом “За мужність” III ступеня.
“Мені казали, що його ще подали на кілька нагород, але відповіді поки немає. Побратими на прощанні казали, що такі, як він — рідкість. Завжди був першим всюди, ніколи не боявся”, — говорить мати.
У військового залишилась мати з батьком, молодший брат та дівчина.
Рідні Олександра прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.