Підтримайте Вільне Радіо
“У прифронтових зонах є цілі вулиці чоловіків”, — розповідають ті, хто допомагає евакуювати цивільних. Евакуаційні волонтери та поліцейські все частіше стикаються з тим, що з прифронтових міст та сіл можуть погодитися на евакуацію літні бабусі, але не чоловіки. Через їхні страхи, часом лишаються в небезпеці цілі сімʼї. Журналісти Вільного Радіо розпитали, наскільки масовою є проблема.
— Так, а ви що, не їдете?
— Ні, ні!
— Давайте! Також поїхали!
— Ні, ні!
Це діалог між поліцейським та жителем Покровська, який провів свого батька до евакуаційної машини, але сам навіть обговорювати можливість виїхати з міста не захотів. Він тисне руку поліцейському та спішить додому.
З такими випадками все частіше зіштовхуються як поліцейські з евакуаційної групи “Білі янголи”, так і волонтери та благодійники, які допомагають людям виїхати. Чоловіків, що лишаються жити в небезпеці, зараз частіше бачать у Покровську, Костянтинівці та прифронтових селах звідки станом на червень 2025 року триває евакуація.
“Ця тенденція мене бентежить. Коли приїжджаєш на евакуацію, бачиш чоловіків, які допомагають завантажити в машину бабусю, але самі не їдуть. І ти починаєш питати їх: “Чому ви не виїжджаєте?” У відповідь вони зазвичай “морозяться”, але буває, й кажуть щось. Ось у червні–липні 2024-го в Торецьку та Нью-Йорку ці відповіді були пов’язані зі страхами перед ТЦК. Вони вважають, що їх заберуть на найближчому блокпості. Це дуже масова проблема. Можна сказати, що у прифронтових зонах є цілі вулиці чоловіків”, — говорить Вільному Радіо волонтер U-saved UA Філіп Івлев-Йорк.
Бачив таких чоловіків не раз і Євген Ткачов. Представник благодійної організації “Проліска” займається як евакуацією, так гуманітарною допомогою на прифронтових територіях. Для нього це звичайна картина ще з 2022 року.
“Це почалось ще у 2022 році в Сіверську, потім — Серебрянка, а потім вже Бахмут та Часів Яр. Хіба у Торецьку такого було менше, бо його швидко захопили. Коли я роздавав “гуманітарку” у Часовому Ярі — спілкувався ж з чоловіками в місті. Питав: “Чому не їдуть?” — і вони мені теж таке казали: “Так загребуть же”. Для мене це взагалі не зрозуміло, і я казав: ‘Так ти ж безкоштовно сидиш під обстрілами у підвалі Часового Яру та чекаєш гуманітарку. Навіть у найгіршому випадку ти будеш сидіти у сусідньому підвалі, тільки вже не безкоштовно, а будеш отримувати 200 тисяч гривень на місяць за це. Логіка де?”, — переказує Євген Ткачов.
Зазначимо, станом на початок червня 2025 року бої за Торецьк продовжуються. Хоч ЗСУ й не контролюють все місто, але втрату території всього Торецьку не визнають ні ЗСУ, ні аналітичні портали.
Проте він вважає, що деякі чоловіки можуть залишатися на прифронтових територіях не тільки через страх перед мобілізацією.
“Те, що там бабусю вивозять, а сини, племінники залишаються, чи маму з дітьми вивозять, а чоловік залишається — це взагалі не обговорюється. Це масові випадки: сотні, якщо не тисячі. Скоріше за все, вони всі сидять у “пеклі” не тільки через мобілізацію, а тому що деякі чекають Росію”, — припускає Євген Ткачов.
Волонтери також відмічають ще одну причину залишатися у рідній оселі — страх мародерства. Власники майна часто не наважуються вивозити найцінніше та залишаються до останнього, коли вже не може заїхати навіть евакуаційний транспорт. А не наважуються, бо бояться найближчих блокпостів.
“Найчастіше я чую, що їх мобілізують одразу на першому ж блокпості або в пункті евакуаційної інфраструктури. Вони впевнені: якщо погодяться на евакуацію — їх одразу повернуть сюди ж, але вже з автоматом. Тобто: “Нащо мені їхати, щоб відправили назад на вірну смерть?” Тому вони обирають грати в цю “гру” і ризикувати, сидячи під обстрілами у підвалі”, — розповідає про свій досвід волонтер Філіп Івлев-Йорк.
З такою логікою потрапляють під ризик не лише чоловіки, а цілі сімʼї.
“У мене був страшний прецедент, коли жінка з 12-річною дитиною повернулася у Часів Яр до чоловіка. Потім стався обстріл — і одна з них загинула, а інша дістала поранення. Всі ті, хто з дітьми сидить у прифронтовій зоні, — прикривають собою батьків. А живуть вони там, бо “чокнуті” волонтери привезуть гуманітарку”, — вважає Євген Ткачов.
“Зараз багато таких історій. Коли нещодавно був у Покровську, я зустрів жінку, яка три роки тому виїхала до Чехії. У неї є діти, які вже стали повнолітніми й залишилися там. Я спитав, чи не хоче вона знову виїхати з міста, і заради чого повернулася. Вона розповіла, що тут, у Покровську, — її близькі родичі, які не хочуть евакуюватися. Я так розумію, це її чоловік, який боїться мобілізації, тому сидить до останнього й фактично тримає свою дружину в заручниках”, — додає приклад з власної практики керівник евакуаційної групи “Білий янгол” Геннадій Юдін.
Та зустріти в небезпечних зонах можна не лише місцевих. Бувають випадки, що у прифронтову зону свідомо їдуть чоловіки призовного віку. Бо, мовляв, там “можна сховатися від ТЦК”. І це додаткові ризики жертв серед цивільних, які не завжди вдається врахувати.
“Багато чоловіків приїжджають у прифронтові міста. У той самий Сіверськ, прифронтові села — тобто туди, куди вони точно знають, що не приїде ні поліція, ні ТЦК. І це правда — вони там нікому не потрібні. Вони не обліковані ніде — навіть на гуманітарну допомогу не записуються. Тобто їх юридично просто не існує: вони зникли зі свого міста й околишніми стежками приїхали на свою умовну дачу. Чи не це — “невидимі люди прифронтових міст”? Люди просто зникають там”, — питає Філіп Івлев-Йорк.
Такі “невидимі люди” зустрічаються не тільки у дуже наближених до лінії боїв населених пунктах, говорить благодійник Євген Ткачов.
“Зараз наша гуманітарна місія “Проліска” видає допомогу після обстрілів у Краматорську, Слов’янську та Дружківці. Приходять та питають: “А можна на нього? (чоловіка, — ред.)” — “Можна, документи є на нього?” — “А, все, тоді не треба”. Ми ж питаємо завжди, скільки членів родини, щоб знати, на скількох видавати. Але коли доходить до реєстрації, виявляється: “там тільки жінки та діти”. Не хочуть, щоб їх записували у звітність. Особливо часто це зараз зустрічається у Покровську”, — розповідає Євген Ткачов.
Він також був свідком випадків, коли чоловіки поверталися у рідні прифронтові населені пункти навіть після поранення.
“Є чоловіки, яких після поранення відвозили у Костянтинівку. Після того, як їх підлікували, — вони поверталися у Торецьк, Часів Яр та села”, — додає Євген Ткачов.
Уникнути таких жертв не просто. Бо чоловіків, які бояться мобілізації, не вдається переконати навіть аргументами, що якщо їх заберуть росіяни на тимчасово окуповану територію — їх там мобілізують, але вже до армії загарбників.
“Коли пояснюєш їм, що в росіян у них буде ще значно гірше — це їх не переконує. Вони вважають, що це українська пропаганда. На мою думку, українська контрпропаганда має чітко пояснювати, що на блокпостах не стоїть ТЦК. Чому я маю це пояснювати і казати: “Друже, не хвилюйся, якщо що — я тебе сховаю, сховаєшся під сидінням від “злих ТЦКшників”? Цим мають займатися комплексно всі держструктури”, — вважає Філіп Івлев-Йорк.
Робота над цим матеріалом стала можливою в рамках проекту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Нагадаємо, станом на кінець травня 2025 року темпи евакуації з Покровської громади зросли — по 10-12 людей на добу. Місцева влада пов’язує це з погіршенням безпекової ситуації: росіяни щодня атакують населені пункти громади.