Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Сергій Сіньков. Він працював в охороні й із початком АТО став на захист держави. Під час боїв отримав важку травму, тож його демобілізували за станом здоров’я. Попри складнощі він відновився і з перших днів повномасштабного вторгнення долучився до оборони країни.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповів мати загиблого Тетяна Сінькова.
Сергій народився 29 квітня 1989 року в селі Олександрія Рівненської області. Закінчив школу в рідному селі.
“Він захоплювався спортом — займався стрибками у висоту, грав у футбол і волейбол, бігав. Також грав у духовому оркестрі на барабані та інших ударних інструментах”, — говорить Тетяна.
Працювати Сергій почав із 13 років, адже матері було важко: батько помер, коли синові виповнилося шість років. Тож вечорами після школи він підробляв на місцевій пилорамі.
Окрім спорту, найбільше він захоплювався машинами.
“Я навіть не можу передати, як він любив ті машини. Спочатку придбав собі “Жигулі”, потім одну “Audi”, згодом іншу. Дуже любив машини”, — зазначає мати.
Ще він любив рибалку та мандрівки.
“Особливо любив їздити з друзями у Карпати. Бувало, їздили на нічну риболовлю. Він любив життя, природу й тварин”, — ділиться Тетяна.
За словами матері, Сергій мав офіційно зареєстровану вогнепально-газову зброю й любив стріляти з неї.
Після школи навчався у Рівненському професійному ліцеї № 11, де здобув фах водія.
У 2007 році Сергій почав зустрічатися із коханою дівчиною Іванною. Вони знали одне одного ще з дев’ятого класу.
“Він її так обожнював, що й не передати. Загалом вони були разом 12 років”, — каже Тетяна.
Першою офіційною роботою Сергія стала посада адміністратора в приватній охоронній фірмі.
Паралельно з роботою він став депутатом Олександрійської сільської ради.
“Він був дуже світлою й доброю людиною з щирим серцем. Для всіх був купідоном, бо допомагав хлопцям одружуватися. Загалом він був дуже гарним порадником у житті”, — ділиться мати.
Коли почалася Революція Гідності, Сергій їздив у Київ, а 28 серпня 2014 року завершив роботу в охороні, адже його мобілізували до АТО.
Кілька днів він проходив підготовку на Рівненському полігоні й 3 вересня вирушив боронити державу в Донецькій та Луганській областях.
Свій позивний він отримав через любов до тварин.
“У нього був позивний “Єнот”, і з цим пов’язана історія: якось у зоопарку він заліз у вольєр до єнота й годував його купленим крекером. Охоронник побачив і почав кричати на нього, а він відповів: “Чого кричиш? Іди краще купи ще пачку крекера”, — сміється Тетяна.
Захисник став старшим розвідником у батальйоні територіальної оборони “Горинь”, а згодом його перевели до 30-ї механізованої бригади ЗСУ.
“Коли він був в армії, вів блокнот, де записував найважливіші події й робив замальовки. Ще у нього була флешка, на якій я згодом побачила його відео: як знаходив снаряди, як вчився їздити на БТРі. А я ж і не знала всього цього”, — зізнається мати.
На службі Сергій не лише перебував на бойових позиціях, а й ніс службу на блокпостах, де в його підпорядкуванні було 12 військових.
“Бувало, приїжджала вантажна машина. Він відкриває її, заглядає під бушлати, а там повно зброї. Таких не пропускали й затримували. Іншим разом їхала фура з куркою, а всередині виявилося повно наркотиків і готівки в доларах. Він передав їх працівникам СБУ, а наступного дня знову приїхав той самий водій. Ось така ситуація. Було ще таке: разом із місцевою продавчинею виявив двох “заробітчан”, які здавали позиції наших”, — згадує Тетяна.
Бували випадки під час війни, коли Сергія огортали важкі думки.
“Якось він каже: “Мамо, я вбивця. Я підбив людей, які летіли в гвинтокрилі”. А я йому відповіла: “Сину, ти не вбивця, ти захисник”, — ділиться мати.
За час служби в АТО Сергія відзначили медаллю “Відвага та честь”, відзнакою Президента України “За участь в антитерористичній операції”, знаком “Другий окремий мотопіхотний батальйон “Горинь””, медаллю “Учасник бойових дій”, медаллю “Учасник АТО”, “Почесною грамотою” Рівненської РДА, “Почесною грамотою” Рівненської обласної ради, “Подякою за мужність і патріотизм” Рівненської районної ради та “Подякою за особисту мужність і героїзм”.
У 2015 році військовий дістав поранення й потребував тривалої реабілітації. Лікарі сумнівалися, чи зможе він узагалі рухати кінцівками. Тож 15 вересня Сергія демобілізували.
“Під час АТО він упав із БТРа, його контузило, і він пошкодив хребець. У лікарнях йому відмовляли в допомозі, але нам допомогли відвезти його до Києва на операцію. Він мав бути паралізований, проте йому встановили імплант, і у 2016 році він почав рухатися. Я просила його оформити інвалідність, але йому було соромно, і він навіть купував хомути на шию, якими приховував порізи. Хоч йому не можна було підіймати понад п’ять кілограмів, він приловчився лежачи керувати машиною, а згодом і працював”, — пояснює мати.
Після відновлення чоловік переїхав до Києва, де спочатку працював із документами та як волонтер допомагав військовим. Власного житла в столиці він не мав, тому з Іванкою орендували квартиру.
Коли Сергію стало краще, він здобув новий фах — зварювальника. Після цього влаштувався інструктором у сфері супутникового електрозв’язку Міноборони України.
“Він проводив засекречені лінії зв’язку на бойові машини. Він зварював щось, не знаю, що саме, але командири дуже хвалили його за те, що він умів робити такі тонкі шви”, — уточнює Тетяна.
30 березня 2021 року Сергій одружився з Іванкою. Про дітей мріяли, але здоров’я підводило, ділиться мати.
“Він стільки мерз у тих окопах, втратив стільки здоров’я”, — сумує Тетяна.
З початком повномасштабного вторгнення чоловік одразу поїхав до ТЦК. У званні молодшого сержанта його зарахували до 95-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ. Державу боронив на Луганщині та Донеччині.
Навіть під час служби він продовжував допомагати людям і переказував гроші на ліки до Харкова.
“Його особливо хвилювало, коли хворіли діти. Він не міг змиритися з тим, що таке відбувається, тому систематично передавав допомогу лікарням. Він дуже любив дітей”, — розказує Тетяна.
22 березня 2022 року захисник загинув. Трагедія сталася в Костянтинівці.
“Тоді вони служили далі, а Костянтинівка була місцем відпочинку. Він приїхав у ту будівлю перепочити, і туди прилетіли дві ракети. Будівля завалилася. Коли мені подзвонили і повідомили про це, мені стало так зле, що кров пішла з носа й рота, мене ледь відкачали. Але я взяла себе в руки, бо зрозуміла, що треба поховати дитину”, — з гіркотою ділиться мати.
Через дев’ять днів тіло військового дістали з-під завалів, і 31 березня 2022 року Сергія поховали в рідному селі Олександрія. Йому було 32 роки. У нього залишилися мати й дружина.
У 2025 році мати захисника відвідала місце загибелі сина. Локацію їй підказав побратим. Попри небезпеку в Костянтинівці, Тетяна хотіла побачити зруйновану будівлю й залишити там квіти.
Після загибелі захисника нагородили відзнакою ПЦУ “За жертовність і любов до України” та орденом “За мужність” III ступеня. Родина зібрала необхідні 25 тисяч голосів у петиції до Президента з проханням надати Сергію звання “Герой України”, але Президент відмовив і зазначив, що військового вже посмертно відзначили орденом.
Світла пам’ять.