Підтримайте Вільне Радіо
Від Русі-України, через козацьку державу, УНР, УПА — до сучасної України під захистом Збройних сил. В історії нашої країни простежується нерозривний зв’язок армії та державності: як тільки військо програє або розсипається — держава зникає.
До Дня Збройних сил України журналісти Вільного Радіо поспілкувалися з воєнним істориком, головою громадської організації “Центр мілітарної історії” Василем Павловим про тяглість і спадковість в українському війську, мілітарну культуру, маловідомі постаті військових в історії України та процес документування сучасної війни.
Чому саме 6 грудня — важлива дата в українській військовій історії? Дата Першого зимового походу армії УНР робить цю дату символічною для сучасного війська?
Якщо ми говоримо про День Збройних сил України, то можемо нагадати, що наступного року будемо відзначати вже 35-ту річницю. Це одне з небагатьох професійних свят, яке відзначалося завжди. Але з 2014 року, і особливо з 2022 року, воно набуло зовсім інших сенсів.
Тепер щодо встановлення самої дати. Свято відзначається від 6 грудня 1991 року, коли Верховна Рада України ухвалила два закони: “Про оборону України” і “Про Збройні сили України”. Вони у законодавчому полі регламентують воєнно-політичну й військово-політичну діяльність нової української держави. Це не означає, що Збройні сили України були сформовані безпосередньо 6 грудня. Ще наприкінці серпня 1991 року ВРУ після проголошення Акту незалежності також ухвалює постанову про підпорядкування Верховній Раді України та Президентові України всіх військових частин збройних сил СРСР, які розташовувались на території України. Фактично від моменту проголошення незалежності починається процес підпорядкування, переформатування і створення Збройних сил України. А від 6 грудня 1991 року цей процес виходить в юридичну і практичну площину. Крім того, починається масовий процес складання присяги на вірність Україні військовими частинами, які розміщувались на її території. Паралельно починається процес повернення військовослужбовців збройних сил СРСР до України в тих випадках, коли вони служили на території інших держав.
Це, якщо коротко, про історичні підвалини цього свята. В той момент, коли це проголошувалося, про 6 грудня як про початок Першого зимового походу УНР ніхто знати не знав, і прив’язки тут немає. На той момент це була така terra incognita, бо про діяльність Української Народної Республіки інформації на той момент було вкрай мало, і цим мало хто цікавився. Зацікавлення українською історією, українським національним відродженням, воєнною історією України ще тільки-тільки починалося. Тому про перший зимовий похід УНР у прив’язці до Збройних сил України почали згадувати лише після початку Антитерористичної операції. А особливо в період 2016-2017 років, коли почався процес відродження національних бойових традицій і формування нових військових традицій у ЗСУ.
Це була спроба спертися на історію і знайти підґрунтя деяким святам. Тому і згадали про 6 грудня та Перший зимовий похід. Але, знову ж таки, Перший зимовий похід — це початок однієї з операцій армії Української Народної Республіки. Це аж ніяк не день створення війська чи чогось на кшталт збройних сил в давній період.
Ми можемо в принципі зазначити, що історична тяглість в нас є не тільки у даті дня ЗСУ. Наприклад, День піхоти в нас відзначається 6 травня на день завершення Першого зимового походу. Знову ж таки, це одна з підстав для проголошення свята, але не головна.
І не забуваймо, що українці не були б українцями, якби не знайшли у даті 6 грудня щось негативне. Вже у сучасний період, після 2014 року, дехто вимагав перенесення Дня ЗСУ. Бо нібито 6 грудня 1240 року монголи захопили Київ і знищили державність, і тому ніяк не можна в цей день відзначати нашу армію. В принципі, так, у літописах вказано, що на День Святого Миколая (він на той момент теж припадав на 6 грудня), монголам вдалося пробити київські укріплення, і місто пало. Дійсно така подія була. Але в той момент, коли Верховна Рада ухвалювала закони щодо діяльності Збройних сил, то депутати навряд, думали про Перший зимовий похід УНР і точно не згадували про військо Батия, яке у 1240 році увірвалося до Києва.
Тому, коли ми говоримо про День Збройних сил України, ми маємо чітко відзначати — його встановили у зв’язку з ухваленням профільних законів 6 грудня 1991 року. І на цей момент ЗСУ мають вже 34-річну історію, з яких вони 11 років перебувають у стані війни. Такою історією дуже мало сучасних армій можуть похвалитися.
Наприклад, якщо порівнювати з тією ж армією Української Народної Республіки, то вона на території України проіснувала трохи більш як два роки, інша її діяльність була у вигнанні. Армія гетьмана Скоропадського проіснувала 7 місяців, військо Центральної Ради діяло менше ніж рік. А зараз ми маємо історію війська, яка налічує десятки років, з усіма проблемами, з усіма негараздами, але і з величезною кількістю, відверто кажучи, героїчних сторінок, якими дійсно можна пишатися, і їх необхідно поміщати на сторінки підручників — не тільки українських, а і світових.
Поправте мене, якщо помиляюся, але так виходить, що існування української держави напряму залежить від спроможної армії. Чи сучасні Збройні сили України вважаються спадкоємцями якогось з українських військ? Можливо, варто починати з козацької доби? У чому проявляється тяглість, а де — розрив?
Дійсно, історія української державності надзвичайно тісно пов’язана з історією українського війська чи з історією збройних формувань, які існували на території України. Назви деяких державних утворень напряму вказують свою залежність і свій взаємозв’язок з військово-політичною організацією держави.
Наприклад, держава Богдана Хмельницького і вся наступна козацька державність від середини XVII сторіччя і майже до кінця XVIII сторіччя мала офіційну назву Військо Запорозьке. Підкреслюю, що це не назва військової організації, а саме назва держави. Відповідно, найголовнішою посадовою особою цієї держави був гетьман Війська Запорозького. Вся українська державність тоді була побудована на тісному взаємозв’язку з українським військом. Українська держава існувала тоді, коли існувало українське військо. Інших варіантів не передбачалося.
Так було від часів Русі: коли Русь-Україна існувала, її могутність підтримувалась виключно силою Київських, Галицьких, Волинських, Чернігівських, Новгород-Сіверських полків. Легітимність української шляхти часів перебування у складі війська Великого князівства Литовського була запорукою їхньої автономії, величі й могутності. Гетьман Костянтин Острозький називався некоронованим королем Русі. І вся ця потуга підтримувалась безпосередньо військом.
Якщо згадаємо про період національно-визвольних змагань 17-21 років минулого століття, так само — поки існувало військо, то і держава перебувала у більш-менш легітимному та керованому стані. Як тільки військо починало програвати або зазнавало проблем, держава дуже швидко припинила своє існування.
Так само можемо говорити про Українську повстанську армію, яка офіційно вела боротьбу за українську самостійну державу. Але навіть один із засновників УПА Тарас Бульба-Боровець залишив свої спогади “Армія без держави”. Він дуже чітко вказав на те, що армія була, але через розвиток політичних подій української держави на той момент не існувало.
Тепер хотів би зупинитися на іншому питанні: в нас є тяглість, але спадковості нема. Чому? Тому що спадковість визначається законодавчими актами. А Україна одна з небагатьох країн світу, де на законодавчому рівні не існує визначення, чиїми спадкоємцями є наші Збройні сили. Наприклад, у Польщі є така традиція: кожен міністр оборони, коли приходить на свою посаду, видає свій перший наказ. За цим першим наказом він чітко проголошує, що військо польське є спадкоємцем усіх державних утворень і польських військових формувань від X сторіччя, тобто виникнення польської держави. Там величезний перелік від давнини до сучасного періоду.
Схожі документи є і США, і в Великій Британії, і в багатьох інших державах. Але в нас такого немає, в тих законодавчих актах, які є на цей час прописано, що ЗСУ і їх особовий склад виховується на національних військових традиціях. Але немає жодної вказівки, якими ці традиції є і чим вони продиктовані.
Я сподіваюсь, що найближчим часом ми отримаємо законодавчий акт, який би визначав традиції української армії. Бо це надзвичайно важливо для самих Збройних сил України.
А ось сприйняття і в суспільстві, і в особовому складі ЗСУ загалом збігається: тяглість військових формувань збігається з тяглістю української державності. Як в нас у преамбулі до Указу Президента України про День Української Державності вказано:
“…спираючись на історію української державності, яка сягає своїм корінням часів заснування міста Києва та розквіту держави за часів князя Київського Володимира Великого — державотворця, який прийняттям у 988 році Християнства засвідчив цивілізаційний вибір Київської Руси, спадкоємцями якої є, зокрема, Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава, Карпатська Україна та сучасна Україна…”
У ті часи, коли існувала українська державність, існувало й українське військо. Підтвердження цьому можемо побачити часто і в політичній агітації, і в національно-патріотичній підготовці, і різноманітній атрибутиці від плакатів до листівок.
Єдине, чого нам не вистачає, — щоб це було визначено на державному рівні. Але в нас державна історична політика часто є некерованою. І, з одного боку, ми цим пишаємося, бо ніби немає нав’язування однієї лінії. Але, з іншого боку, ми програємо іншим державам, у яких чітко визначена військова спадковість.
Думаю, що в нас це теж рано чи пізно станеться. Наразі триває війна, в нас формується нова міфологія і підтверджується тяглість. Вже в деяких моментах цієї війни ми бачили, що сторінки історії повторюються. У 1918 році в нас був Бій під Крутами, і в березні 2022 року російські та українські війська знову зійшлися під Крутами. Був у 1920 році бій під Вознесенськом, так само був бій в цій точці через понад сто років.
Ви вже почали говорити про символіку. Могли б розказати більше, яку роль відіграють прапори, шеврони, нагороди, назви бригад у формуванні військової пам’яті та бойового духу? Яка основна реформа відбулася в ЗСУ, пов’язана саме з символікою та назвами бригад?
Символіка будь-якого війська є унікальною, і досить багато [військових] формацій інших держав ми знаємо саме завдяки цьому. Така сама ситуація і в Україні. Я власне був дотичний до цього процесу — і до зміни символіки, і до запровадження системи почесних найменувань.
У нас символіка досить довгий час перебувала на, я б сказав, другорядному рівні. А коли вона стала важливою, нею почали всі займатися. Це призвело до певного хаосу і нерозуміння. Адже символіка — це не просто малюнок, це величезні глибинні сенси, які закладені від початку. І спрацює та символіка, яка зроблена правильно. Тому так важливо, щоб цим питанням опікувалися фахівці, а не люди, які просто цим зацікавилися.
Бо те, що зараз використовують дуже багато поважних бригад, військових частин та підрозділів — це бардак. З погляду воєнної символіки, з погляду сенсів. Я думаю, що рано чи пізно це закінчиться, і буде більш ґрунтовний і системний підхід.
Якщо говорити про ситуацію загалом, то так, в основу покладені українські традиції. Ще протягом нульових років створили доволі оригінальну військову символіку і для Збройних сил, і для Служби безпеки. Але вона була не високого сенсового рівня, десь спрощена, і, направду, залишалися присутніми відверто ворожі для України символи. Хоча це і відображало суспільно-політичну ситуацію, яка існувала в державі.
Коли у 2014 році почалися фактично бойові дії проти регулярних частин Російської Федерації, то з’ясувалося, що фактично велика радянська армія воює з маленькою радянською армією. Зараз я в першу чергу про символи і назви. І коли 2 серпня 2014 року російські десантники почали обстрілювати українських десантників зі словами “за десант”, то зрозуміли, що тут щось не так.
Тоді й почали з’ясовувати, що в нас є і гвардійські частини, і московські бригади, і червонопрапорні якісь назви. Тому назріло питання про зміни, почалася довга робота. І у 2017 році був підписаний наказ міністра оборони України про зміну символіки, розпочався процес почесних найменувань, який продовжується і зараз. При цьому використовуються суто українські події, українські діячі, українські регіональні назви.
Так само відбулися й значні зміни військового однострою. Зокрема, блакитний десантний берет замінили на темно-бордовий (maroon). Чорні берети морської піхоти України замінили на берети кольору морської хвилі. Запровадили українські військові тризуби як ознаки родів військ тощо. Тобто процес був багатошаровий, багатомірний і за деякими моментами він не завершився і зараз. Тому що військо опинилося в стані відкритої війни, й на деякі моменти не вистачило часу і засобів.
Символіка є надзвичайно важливою для означення війська в інформаційному просторі насамперед візуально. І дуже багато символів одразу “зайшли”. Серед таких символів — двозуб Святослава, асоціація ССО з вовками, асоціація десанту з Небесним військом архангела Михайла, почесні найменування “Холодний Яр” чи бригада Короля Данила.
Є в нас і проблемні моменти, через які нас у світі не розуміють. Зокрема, дуже поширилося використання псевдонацистської символіки. Окремі військові це пояснюють тим, що зі схожою символікою воювали частини проти СРСР, тому це добре. Ні, це не є добре, і це може шкодити і шкодить нашому міжнародному іміджу. Окремим бригадам можуть забороняти використовувати їхню символіку на масштабних публічних заходах в інших державах, тому що для цих держав окремі символи є неприпустимими. Я сподіваюсь, що рано чи пізно це зміниться. Але тут своє слово має сказати держава, бо наше військо є уособленням держави і, відповідно, конкретної ідеології.
Добровольство — не унікальна українська традиція, це вписується у світовий контекст мілітарної історії
Добровольчий рух 2014 року — унікальна подія чи повтор історичних традицій? Як це корелює з феноменом народного ополчення в минулі епохи? І чи може бути добровольчий рух тим українським міфом, на якому можна побудувати сучасний образ війська?
Є певна маніпуляція, коли заходить мова про добровольців. Бо довгий час, особливо з 2014 року був образ “хорошого” добровольця, який служить у недержавних формуваннях. А всі інші — це якісь несправжні добровольці, якщо вони пішли служити в регулярну українську армію.
Насправді всі добровольчі батальйони поступово почали зникати з простої причини — жоден з них не здатен вести постійну війну проти регулярної армії. Але свою самостійність такі формування ще довго зберігали, бо не хотіли нікому підпорядковуватися. Але саме така “отаманщина” розвалила українську державу у 1919-1920 роках.
Наразі ж ми бачимо, що одна з найбільших добровольчих формацій “Азов” розділилась — стала частиною або Національної гвардії, або Збройних сил.
Просто в нас у суспільстві ідеологема добробатів тісно пов’язана з періодом 2014-2015 років. А якщо ми будемо говорити про добровольців 2022 року — це зовсім інша історія. Цим людям на той момент було все одно, в яку бригаду і до якого командира вони підуть, ці люди йшли до українського війська. Відбулася певна зміна свідомості людей і самого суспільства. Це явище масового патріотизму, притаманне для держав, які ведуть національно-визвольні війни.
Я б не казав, що це суто унікальне українське явище. Бо коли ми занадто активно починаємо говорити про якусь власну унікальність, то маємо швидко подивитися собі за східне плече і звернути увагу на одну таку країну, яка вважає себе “родіной слонов”. І ми не виграємо війну у “велікой” Росії, коли перетворимося на Росію маленьку.
Тому ми маємо ті явища, які в нас є, розглядати в контексті світової мілітарної історії. Тоді вона є значно багатшою, і ми можемо спиратися на значно більше прикладів. І коли ми будемо говорити про українську традицію добровольства, то згадаймо про українців, які в період відсутності власної державності воювали в армії Сполучених Штатів Америки, Канади, Великої Британії. Українці після вступу цих держав у війну пішли добровольцями служити туди в період Другої світової війни.
Хотіла також поговорити з вами про питання культури в українському війську. Про які приклади варто говорити більше? Чи є щось, що визначає українців серед армій інших країн?
В нас, можливо, трохи викривлене поняття щодо того, чим є військова культура. І, якщо бути точнішим, мілітарна культура. Тому що у свідомості деяких громадян слова “військо” і “культура” не можуть стояти разом. Хоча, навпаки, в усьому світі, і в Україні теж, армія була одним із носіїв культури, військові були тими, хто в глобальному розумінні цю культуру формував.
Згадаємо письменників-ветеранів глобального рівня. Серед них був Джон Толкін, і вся його історія Середзем’я сформована через призму Першої світової війни. Письменником-ветераном був один із засновників корпусу морської піхоти Іспанії Мігель де Сервантес. Ще один відомий письменник і колишній військовий — Ернест Гемінґвей.
І тоді ми маємо теж згадати, що Олександр Довженко до того, як стати видатним кінорежисером, був військовослужбовцем армії УНР. Що уродженець Донеччини з міста Дебальцеве Володимир Сосюра, який пізніше напише вірш “Любіть Україну” і буде засуджений за український буржуазний націоналізм, у 1918-1919 роках служив у третьому гайдамацькому полку армії Української Народної Республіки. Той самий українсько-радянський письменник Олесь Гончар також пройшов усю, як її тоді називали, “Велику вітчизняну війну”.
Візьмемо примітивістський образ козака Мамая — один із народних образів воїна, який перебуває в стані спокою і в цей момент не воює активно. Образ його формування припадає на XIX сторіччя: не в той момент, коли була надзвичайна українська мілітарна потуга, а в той момент, коли українського війська по суті немає, коли українці служать в арміях різних імперій. Але образ воїна, який відпочиває, але завжди готовий до битви — в українській культурі існує.
Згадаємо Українських січових стрільців — українську мілітарну формацію у Першій світовій війні, особливо перший призов — основна частина цих людей була елітою українського суспільства Заходу України. Це були митці, поети, композитори, художники. І в ті моменти, коли вони не воювали, вони займалися тим, що зараз би назвали “лагідною українізацією”. Вони відкривали школи, навчали дітей, відкривали мистецькі товариства тощо.
Якщо ще глибше копнемо, то, наприклад, Володимир Мономах, один із найпотужніших київських князів, фактично включив Донеччину, Харківщину, Луганщину у сферу інтересів Києва, поширив туди київську владу. Тому в нас всі права казати, що “Донбас наш” як мінімум з XI століття — це якщо вже про ідеологічний момент згадувати. Також Мономах залишив по собі документ — літературний і духовний твір “Повчання дітям”. Там дуже багато питань порушується суто воєнно-політичних.
До питання дослідження і висвітлення української мілітарної культури треба підходити масштабно. Я, наприклад, ознайомився з шотландським дослідженням, яке присвячене воєнній історії Шотландії. І в цьому дослідженні фактично третина присвячена образу шотландського вояка у світовій культурі: у кінематографі, в літературі, в музичному мистецтві.
Цьогоріч в Единбурзі проходив один з найвідоміших військово-музичних фестивалів світу. І переможцями на ньому став оркестр військово-морських сил України. Це промоція культури на найвищому рівні. Як свого часу український “Щедрик” став відомим у світі, тому, що армія УНР на той момент продовжувала битися. Симон Петлюра відправляв українську капелу Кошиця робити промоцію української держави у світі. Основний мотив був у тому, що українська армія б’ється, і українську державу є кому представляти.
Важливий момент нашої історії відбувся і в 1992 році, коли президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав регалії першому всенародно обраному президенту України Леоніду Кравчуку. І того ж дня Патріарх Мстислав (Скрипник) на Софійському майдані передав єдиний збережений прапор 3-ї Залізної дивізії армії УНР Національній гвардії України. Тобто відбулася передача і мілітарного символу. Тут простежується прямий зв’язок армії й церкви, бо ще один важливий момент — Патріарх Мстислав був свого часу хорунжим Іваном Скрипником і небожем Симона Петлюри.
Чи є в нашій військовій історії недооцінені постаті військових, яких потрібно повернути у публічний простір?
Таких людей насправді тисячі. Навіть ті люди, іменами яких названі у нас військові частини, — про більшість із них середньостатистичний українець навряд чи знає хоч щось.
Візьміть козацьких полковників, які зображені на щиті бригад, але про біографію яких теж мало знають. Це і Немирич, і Жданович, і Богун, і Кривоніс, і Золотаренко, і Нечай. Я вже не кажу про шляхту і магнатерію часів Сагайдачного, або часи Русі.
Якщо будемо говорити про схід України, ми можемо згадати Микиту Шаповала, який народився на Донеччині і командував 2-ю українською дивізією. Вже я говорив про Володимира Сосюру, якого мало згадують як військовослужбовця армії УНР. У нас є абсолютно забута постать начальника Генерального штабу армії УНР Всеволода Петріва, який воював, очолював заклади освіти й написав величезну кількість праць.
Захід України теж подарував багато визначних військових. У нас є 26-та бригада ім. Романа Дашкевича, а запитай у людей, хто це, то я сумніваюсь, що буде відповідь. А це один із засновників української артилерії. І його дружина Олена Степанів — одна з перших українських жінок-офіцерів. Їхній син Ярослав Дашкевич — один із засновників української історичної науки джерелознавства.
Я вже не кажу про забуту мілітарну Одесу, Вінниччину, Дніпропетровщину. В нас кожен регіон має сотні постатей, на яких можна було б орієнтуватися. На біографіях цих людей можна було б формувати ідентичності. Іноді розмовляєш з бригадами, які хочуть собі почесне найменування, і пропонуєш їм прізвища цих постатей. Часто перша реакція — нічого про нього не чули. І починають обирати щось яскраве і вже відоме. Очевидно, що між частинами навіть є боротьба за якісний мобілізаційний ресурс, і брендування та позиціювання тепер відіграє важливу роль.
Але ми розуміємо, що поряд із цим має бути програма популяризації української мілітарної історії. Вона є прописана, та цим не займаються активно. Нам здається, що всі все знають і всі все пам’ятають. Спробуйте згадати все, що відбувалося у 2022 році. Багато чого люди забувають, але і багатьох людей вже немає. Все потрібно записувати, занотовувати.
Наскільки важливим є документування війни прямо зараз? Які матеріали стануть ключовими джерелами для майбутніх дослідників? Іноді здається, що ми живемо в період, коли інформації забагато і документується все.
Ключовими, звісно, будуть усі офіційні матеріали, які зберігаються і зараз мають відповідний гриф секретності. До них буде доступ колись.
Зважаючи, що ми фактично маємо справу з війною у прямому ефірі, в нас тепер є величезні архіви відео- та аудіоінформації, які зібрані безпосередньо учасниками подій. І цю війну описати можна буде дуже детально, складність буде саме з масивом інформації.
Якщо ми говоримо про Першу і Другу світові війни, то набір хроніки доволі таки обмежений. Зараз цей набір, як з нашого боку, так і з боку супротивника практично необмежений. Є дуже багато кадрів, які вже стали знаковими та ілюструють цю війну. Часто це були кадри, зняті на мобільний телефон, які згодом розійшлися світом.
Написання історії війни — це складна річ, бо вони пишуться по-різному, і різні сенси держави вкладають. Наприклад, Велика Британія тільки у 2014 році завершила офіційний опис Першої світової війни зі свого боку, опис Другої світової вони навіть не завершили. Японія теж ще офіційно не завершила цей процес. Німеччина написала один варіант, але вже зараз його будуть переписувати.
Історія нашої війни буде писатися й описуватися дуже довго. Але додам цікавий момент: в нас за 2022-2024 роки у відкритому доступі є воєнно-історичний опис подій по місяцях історії російсько-української війни. Тобто перші три роки великої війни в нас доволі добре задокументовані. Працював Центр дослідження воєнної історії, і він видав значну кількість робіт відкритого характеру, які можна використовувати для підручників, журналістам, у публічному просторі тощо. У Великій Британії вийшло також 11 випусків робіт “Війна в Україні”.
Війна документується, війну описують, війну показують. Але очевидно, що є величезний пласт документів, до якого доступ відкриють через десятки років, я думаю. І зараз виходять праці про війни, які були понад сто років тому, і де використовують нові, раніше невідомі документи.
Наскільки вивчення історії української армії могло б допомогти уникнути якихось стратегічних помилок у сучасній війні? Чи людство приречене воювати, й жодні попередні дослідження не допомагають уникати цього?
Як показують десятки тисяч томів з воєнної історії — воєнна історія точно нікого нічому не вчить. Не знаю, чи ми приречені воювати, але людство, держави, нації, політичні діячі жодних висновків з минулого не роблять.
Здавалося, мав бути логічний висновок, що необхідне регулярне сильне військо. Але подивіться на країни Європи, які колись були найбільш войовничими. Суспільства не хочуть і не готові воювати, промисловість так само не готова. Хоча та сама Німеччина чи Велика Британія мали би це знати.
На превеликий жаль, історія вчить тому, що вона нічого не вчить. І коли в нас говорять про переговорний процес і мир, то варто було б наголошувати, що це, ймовірно, буде короткий період, який закінчиться новою війною. І за цей час ми маємо не відпочивати, а відбудовувати все і паралельно готуватися.
Раніше ми розповідали, що в Інституті нацпам’яті дозволили згадки кількох раніше заборонених деколонізацією діячів, повʼязаних зі сходом. До переліку людей, які не пов’язані з імперською символікою, наразі включили 53 історичні постаті. Це діячі політики, культури, науки та громадського життя. Серед них — п’ятеро, які пов’язані з Донеччиною та Луганщиною.