Артем Осипян — психотерапевт і правозахисник, який пішов добровольцем у ЗСУ і служить з 2022 року. Він поділився своїми думками про напругу у військових, яку помітив останнім часом.
Вільне радіо публікує цей текст з дозволу автора.
Цей матеріал є блогом. Думки та ставлення до деяких речей у тексті можуть не збігатися з редакційною позицією Вільного радіо.
Коли ви дізнаєтесь про втрату, яку мав знайомий військовий/ва, наприклад, втрату побратима чи посестри, або зіштовхуєтесь з виснаженням, втомою чи безпорадність, може зневірою вашого друга-бійця… як довго ви можете залишитись в цьому контексті?
Не перевести тему, не зніяковіти, не зануритися у рефлексії на власні переживання? Не знаю, як там у вас, цивільних, але у нас військових, тут з цим біда.
Ти не можеш сказати, що тобі сумно. Це неможливо. Бо хтось, зіштовхнувшись у відповідь на цю інформацію зі своїм власним сумом, обов’язково почне знецінювати твій, мовляв, та шо там грустіть. Як мені нещодавно сказав побратим “та шо це в тебе оце постійно все якось грусно і депресивно”. Не став казати, що я вобщето меланхолік і це мій спосіб мислення та переживання світу… був би не понят. Тому просто змовчав.
А через півгодини почув від нього ж: “Тьом, як ти думаєш, в нас шось вийде?”. І замість свого меланхолійного: “Ну, я не знаю..”, відповів гіпертимне “та звісно”. Хоча мені необхідне страждання для переходу у розвиток. Але ця людина була переповнена власним.
Якщо ти скажеш десь не дай Бог, що втомився…тобі п*зд*. В якості контрнаступального маневру ти отримаєш розгорнуту доповідь на тему “як я провів [починаючи від 24 лютого і до цього моменту]”. Це ніби подати розряд струму, причому достатньо одного слова, як почнеться ланцюгова реакція. Або, знову ж таки, улюблена армійська мотиваційна інтервенція — знецінення.
Це як турнір зі страждань, де кожна твоя спроба виговоритись сприймається переважно як напад (тригер) на свій зранений внутрішній світ, і відповіддю має бути власна, переважаюча стражданнями історія.
Таким чином, в нас тут утворюється доволі емоційно депривована спільнота, де єдиним легальним способом взаємодії є гумор. Зокрема, тому він і такий чорний.
Сьогодні я заїхав до одного з наших підрозділів буквально на пару хвилин. Зазвичай це відбувається швидко: ти приїжджаєш, береш що треба і їдеш далі. Але цього разу, один чолов’яга підійшов до мене, як я вже завів авто і зібрався їхати, обпершись на раму відкритого вікна, почав невимушену розмову. В ній не було необхідності, окрім однієї – йому просто захотілось сказати, що він втомився. Він це зробив дуже обережно, спочатку спитавши мене про мою роботу, про мої справи, таким чином, отримавши право трохи розповісти про свої. Це було майстерно і вкрай делікатно. Але то була просто формальна передумова для того аби просто поділитись своєю втомою. Він певно не знав що я психотерапевт, впевнений, це був для нього джекпот. Бо я просто слухав його 5 хвилин. Йому вистачило всього 5 хвилин. Після чого він з усмішкою сказав “добре, не буду вас затримувати, гарного дня”.
Тому я і питаю, як часто ви можете дійсно вислухати? І побути в контексті, який задає ваш друг чи подруга військова.
Бо я був свідком, нажаль, неодноразово, де подібна історія повторювалась там, де лишається чи не єдина надія бути почутим.
Так, зазвичай, розмова починається з “Ну, як ти? Ну що ти? Як там бойовий дух у хлопців..?”, але тільки почавши відповідати, тебе перебивають. Або зі своєю думкою про геополітичні події, або філософським коментарем про те, що таке взагалі війна, або чомусь починають розповідати історії про якогось іншого військового, хоча ось перед тобою зараз сидить військовий зі своєю. Але краще ж уникати відвертості? Бо до неї мало хто готовий. Колись я писав про важливість такої здібності як емоційне контейнерування. Нажаль, це стає лише більш актуальним.
На емоції іншої людини в нас реактивно виникають власні. Ми вважаємо своїм обов’язком відреагувати, але за десяток секунд вже не помічаємо, що опинились у власній історії, загубивши чиюсь, дуже важливу.
Ті, хто відчувають провину починають виправдовуватись, недоречно засипаючи переліком своїх активностей-волонтерностей. Ті, хто бояться втратити зв’язок з близькою людиною, почнуть контролювати і душити турботою, пропонуючи піти до психолога, психіатра, чи хоч екзорциста… коли насправді іноді все що треба, то просто помовчати поруч. Хто насправді сумує, може почати злитись, звинувачуючи людину у її виборі, який насправді безмірно поважає.
Страшніше за біль війни може бути лише емоційно незріла нація, яка цей біль нездатна абсорбувати.
Не маю права робити висновок і давати оцінку цілій нації. Але, як вже казав, я меланхолік і мені для того аби прийти до щастя, необхідно трохи постраждати. Тож, я трохи виговорився.
Може тому останнім часом я більше люблю писати аніж говорити? Бо ніхто тебе не переб’є.