Уперше кандидатка. Активістка з Бахмута Оксана Судак розповіла, чому хоче балотуватися

Я для себе вирішила, що політичний шлях треба починати з найнижчого рівня. В Бахмуті я вже досить непогано знаю громадський сектор. Проживаю тут вже 6 років, часто спілкуюся з людьми, проводжу прийоми (у нас постійний прийом громадян з понеділка по п'ятницю). Я переселенка з Донецька, але розумію, чим живе Бахмут, його потреби і проблеми.

Минулого року я була спостерігачем на президентських виборах. Я з'ясувала для себе, що на дільницях були й інші спостерігачі, але вони просто сиділи на тій дільниці на окремих місцях і не підходили.

Це я так здалеку зайшла до питання політичного досвіду.
Щоб саме політиком — ні, такого ще не було. Після того, як побувала спостерігачем, на парламентських виборах уже була уповноваженою особою від партії. Тут уже трохи інший досвід. Був також досвід політичної агітації за цю партію, але не за себе особисто. Як на мене, це також політичний досвід. Цей досвід я вже можу використовувати у своїй передвиборчій агітації.
Минулого року мені пощастило взяти участь у програмі жіночого політичного лідерства у США. Це міжнародна лідерська програма, з усієї України нас було 6 жінок. Я звідти взяла для себе дуже багато.

Це були дуже насичені три тижні. Ми зустрічались із депутатами міських рад, з головами міських рад, конгрес-вумен, громадськими діячками. Переважно це були жінки, бо програма саме жіночого лідерства. Але були й чоловіки.

Вони розповідали про свій досвід побудови та виграшу політичних перегонів. І от я для себе винесла, що по-перше, збір коштів на кампанію (фандрейзинг) у них проходить офіційно. В нас це ще не настільки популярно. По-друге, більшість цих жінок свою кампанію будували на тому, що вони ходили від дверей до дверей. Це такий формат, коли береш з собою деяку підтримку, волонтерів, і особисто ходиш зі своєю агітацією.

Людям дуже цікаво, коли сам кандидат приходить і розповідає про свою програму. Тобто, можна з ним безпосередньо контактувати, можна подивитись у вічі. Я не буду, звісно, роздавати свою величезну програму, бо вона нікому не потрібна, ніхто не захоче її читати. А основні тези про те, на що я посилаюсь та що я вже зробила — думаю, буду так поширювати. Візьму цей досвід колег.

На цій програмі у Штатах нас, жінок, закликали не боятися йти в політику. Бо в Україні все ж досі поширений стереотип, що жінка не може бути гарним політиком. Мовляв, її функція більше полягає у збереженні сімейного вогнища, вихованні дітей. Хоча це, в принципі, теж правильно. Але все ж жінок у нас навіть більше, ніж чоловіків. Тому я вважаю, що вони (жінки, — ред.) повинні бути приблизно в такій же пропорції представлені у владі, як і в суспільстві.

Люди інколи запитували, чи є у мене сім'я, чи є в мене чоловік. Коли я все встигаю робити і що я, наприклад, готую вдома. А чи я готую? А як до цього ставиться чоловік, що я така активна? Як сім'я на це все реагує?

Знаєте, я спокійно до цього ставлюся. Через те, що постійно працюю з людьми, знаю, що вони дуже часто можуть ставити некоректні запитання. Я намагаюсь відповідати завжди щиро, нічого не приховуючи. Але намагаюсь якось пояснити людині, що це все ж надто особисте. Просто насправді чоловікам таких питань не ставлять.

Так, він священник Православної церкви України. Ми з ним так і познайомились. Я відвідую ПЦУ в Бахмуті, підтримую її, розумію, що це дуже важливо саме для нас тут мати українську церкву. Бо ми завжди молимось за українську державу, за українських воїнів, за всіх наших героїв, за героїв Небесної сотні. Це дуже для нас важливо — постійно згадувати про це.

На жаль, так відбувається, що парафія була зареєстрована у 2015 році, а фактично Службу Божу у нас почали відправляти з 2018 року. Проблема зараз полягає в тому, що у ПЦУ немає окремого приміщення для церкви, ми служимо в підвальному приміщенні по вулиці Чайковського, 23. Ми з чоловіком хочемо об'єднати наші зусилля і все-таки знайти приміщення. І знайти людей, які б допомогли придбати та утримувати це приміщення.

Так, в нашій вірі чоловік — це голова, але ж жінка — то шия (сміється, — ред.). Але суспільство змінюється. От чим мені подобається, так би мовити, "політика" нашої церкви — її діяльність сучасна.

От вона настільки намагається йти в ногу з часом, бути доступною для молоді, дітей, що не можна сказати, що віра відокремлена від реального життя. Для мене це підтримка в моєму побутовому житті. Я звертаюсь до Бога, а він мені допомагає.

Щодо нашої сім'ї — чоловік за освітою політолог, йому дуже подобалося навчатися, він цю тему ретельно вивчав, і в нього є певний досвід. Ще до нашого шлюбу він казав, що хотів би, аби я все-таки пішла у владу. У когось можуть бути стереотипи, що якщо дружина священика, то вона не може піти у владу. Ні! В нашому випадку — все сучасно. До того ж, я не йду проти волі чоловіка, він сам заохочує. Бо він бачить потенціал. Він не заперечує, а тільки дає "зелене світло". Тому тут гарно співпало: у мене є амбіції, чоловік підтримує. Я вважаю, що це піде тільки на користь.

Я для себе вже виокремила декілька питань, якими би я хотіла опікуватись.

По-перше, це духовна освіта молоді. Якщо займатися духовним та культурним вихованням дитини з самого початку, то це, врешті-решт впливає і на все суспільство, бо молодь — наше майбутнє. І це вже впливає на мою діяльність в Бюро — зниження злочинності. Цим треба починати займатися змалечку. Залучати діток, наприклад, до церкви, і роз'яснювати що таке добро, що таке зло, що таке гріх.

По-друге, це спільні молитви, які дуже важливі. Це питання патріотичного виховання, коли ми кожної Служби співаємо Духовний гімн України, згадуємо наших героїв, які захищали і зараз захищають незалежність. Міцна і сильна держава повинна будуватися на ідеї.

В Америці дуже розвинене почуття патріотизму. Вони кажуть: перш за все ми — американці. А потім вже представники якоїсь професії. Вони кажуть: ми є нація, яка не поєднана кров'ю (бо США — мультинаціональна країна), але ми поєднані ідеєю. І мені це стало цікаво. Я зрозуміла: українці не поєднані ідеєю. Ми роз'єднані чим тільки можливо, але нам треба об'єднуватись.

Можливо. В цій же поїздці я побачила ще одне — в американців дуже розвинений місцевий патріотизм. Це мені взагалі дуже сподобалось. Я запитала: в чому він полягає?

А в тому, що, коли приїжджаєш в маленьке місто, то будь-хто з цього міста завжди покаже, де тут найкращі місця, що тут варто було б відвідати. Вони з великою турботою та любов'ю ставляться до свого міста. Бо патріотизм має починатися з любові до свого міста, а тоді вже з'являється любов до держави. Тому, може, мені і краще спочатку йти на місцевий рівень в політику. На посаді депутата в місцевій раді я б піднімала питання створення і розвитку культурних осередків в Бахмуті.

Є дуже багато людей, які це підтримують. Вони себе гучно не афішують, але вони є. Навіть якщо це не знайде дуже великого відгуку, то буду зважати на те, що люди просто ще не усвідомлюють до кінця важливості цього. Але це не привід впадати у відчай. Потрібно просто пояснювати, чому це важливо.

Окрема тема — туристичний бізнес. Хотілося б цьому приділяти увагу. Люди не хочуть думати про культуру та духовність без економічного розвитку. На це треба зважати. Хоча я вважаю, що якраз на культурі та духовності буде і економіка розвиватися, і соціальна сфера, але базис нам треба все одно створювати.

Є ж певні повноваження. Наприклад, дозвіл на ведення підприємницької діяльності. Тут же міська рада може впливати. Тобто, надати дозвіл або ж не надати, проголосувати чи не проголосувати за цю ініціативу. Розбудова та підтримка бізнесу є серед повноважень місцевої ради. Я не кажу, що буду за все одразу братися, але намагатимусь все найкраще, що можна було б перейняти в інших міст чи держав, впровадити у нас тут.

Так, звісно. Працюючи стільки з населенням, я бачу, що людей цікавлять прості речі. Грошове забезпечення, пільги, соціальні гарантії. Хочуть, щоб все було добре, щоб не було проблем, хочуть більші пенсії та зарплати. На що міська рада не може вплинути. Тобто, потрібно чітко виокремити повноваження.

Люди тут навіть не знають, хто їхній депутат, вони не знають повноваження депутатів. Тобто зараз важлива передусім просвіта щодо повноважень депутатів, на що вони можуть впливати. Якщо це дороги в місті, школи, дитячі садочки, лікарні, якісь комунальні заклади, все що підпорядковується виконкому міської ради — оце сфера повноважень. Нещодавно була акція щодо незадовільної роботи КП "Бахмут вода". Отут можемо сказати: "Будемо розбиратись".

Я для себе окреслила напрямки культури, освіти і права, то доречно бути в тій комісії, яка буде це охоплювати.

Так, але у мене ж буде команда. Хтось піде в бюджет, наприклад. Я піду в іншу сферу. Це ж не означає, що я не буду аналізувати бюджет. Я ж буду за нього голосувати. Це дуже відповідальна робота. Мені легше, тому що я маю першу економічну освіту, і поняття бюджету я розумію. Мені не треба бути спеціально в комісії по бюджету. Я б хотіла в усі комісії, але на це дійсно часу немає (сміється,-ред.)

Я планую йти з командою від Європейської Солідарності. Бо важливо мати однодумців. Партія — це все одно якісь цінності, певна ідеологія. Якщо назва містить "європейська", то для мене це певні стандарти. А для нас це дуже навіть непогано, якщо в місті буде та сила, яка буде просувати європейські стандарти.

На даний момент, напевне партія мене знайшла. Але я теж шукала зв'язки з нею. Хоча було декілька пропозицій, але ця партія перша звернулася до мене і я поділяю її цінності. Але для кандидата в міську раду приналежність до партії — це не основне. Важливий власний досвід і авторитет в громаді. Важливо, щоб мені люди довіряли. А без партії просто зараз неможливе самовисування у великих громадах.

Ну, я на все намагаюся дивитися позитивно. Там вже є команда, є якийсь ресурс: і волонтери, і допомога в створенні агітаційних матеріалів, адміністративний ресурс. Тобто, я буду не одна, я буду відчувати, що у мене є команда, у мене є підтримка, і так само я буду підтримувати їх.

Я все-таки вважаю, що не може бути якоїсь сили, де не було скандалів. Це значить її немає, мені здається. Це значить, що вона не хотіла бути лідером. Бо лідерство завжди передбачає, що будуть якісь конфлікти.

Ви знаєте, я постійно вчуся керуванню емоціями. От якось була я на одній депутатській комісії, подавала ініціативу перейменування вулиці Горького на вулицю Мирошниченка, і для мене це було випробування. Я відчула, що мене провокують. Провокують різними питаннями, які не стосуються теми. Я думала, що мене питатимуть: "Хто такий Артем?", а мене питали: "Скільки я плачу податків? І що я зробила особисто для України?". Я зрозуміла, що треба відверто все казати. Скільки податків плачу? 18% подоходний, 1,5% військовий збір. В інтернеті часто, якщо захищаєш питання мови, то багато скандалів. Там все просто: один раз відповім, а далі відповідати не буду. В реальному житті я намагаюся все ж пояснити чому я так думаю, бо треба поважати думку іншої людини.

Звісно. Навіть коли я прийшла в Бюро, то одразу в інтернеті вже прочитала: "А як вона пройшла на цю посаду? А хто її поставив?". Можливо щось через сімейний стан, що я дружина священника. В когось можуть бути стереотипи.

Так. Принципи нашої системи безоплатної правової допомоги (захист прав людини, вільний доступ кожного громадянина до правосуддя, незалежність, підзвітність, партнерство) для мене дуже важливі. Планую також мати свою приватну адвокатську практику, але не хочу залишати систему. Тому що розумію, що з появою системи у людей дійсно з'явився шикарний шанс відновити справедливість.