І в дощ, і в сніг, і в будь-яке свято в Ужгороді щотижня проводять акції на підтримку військовополонених. Збираються рідні полонених і зниклих безвісти, громадські активісти та просто небайдужі люди. З плакатами та прапорами вони проходять центром міста із закликами не мовчати. Своїми історіями учасники акції поділилися з журналістами Вільного Радіо.
Третій Великдень без сина. Любов Бабин виходить на акції підтримки військовополонених щотижня. Це для неї можливість голосно заявити про свою біду та отримати підтримку від інших матерів, дружин і рідних, що переживають аналогічну ситуацію.
Син Любові Андрій у перший день відкритого вторгнення пішов у військо добровільно.
Чоловік родом із Ужгорода, але навчався в Києві, а пізніше залишився там жити. У 2013-2014 роках виходив на Майдан. А далі, ще студентом, пішов добровольцем в АТО. Від мами це приховав, аби її не хвилювати.
У 2018 році Андрій повернувся до мирного життя та влаштувався на роботу в аудиторську фірму.
“В Києві він навчався, в Києві й залишився. Там мав прекрасну роботу, друзів, квартиру. Але коли почалася велика війна, він увечері 24 лютого вже був у військовій частині. 72 бригада, в складі якої був мій син, обороняла Київ. Потім їх направили на Донбас”, — розповідає Любов.
14 серпня 2022-го Андрій не повернувся з позицій. Відтоді про нього нічого не відомо.
“Був артобстріл, хлопці не відповідали по рації і він пішов надавати допомогу. Росіяни пішли з флангів, взяли в оточення, і звідти вже ніхто не повернувся дотепер. Їх там було десятеро. Тільки один із них вийшов по відеозв’язку і повідомив, що в полоні. Від інших звісток нема, але ми сподіваємось, надіємось, віримо. Моє материнське серце каже, що він живий”, — розповідає мати зниклого Андрія Бабина.
Мітинги на підтримку полонених і зниклих військових проводять в Ужгороді з 19 травня 2024-го.
Координаторка акції Тетяна Матвійчук розповідає: “Ми маємо на меті нагадати людям про те, що війна триває, і досі багато наших людей в полоні. Також у такий спосіб ми підтримуємо родини, які чекають. Багато безсилля, багато нерозуміння, невизначеності. Наші акції не проти когось, ми не тиснемо ні на кого, ми виходимо за наших людей для того, щоб підтримати родини, які не можуть нічого зробити з тим, окрім як чекати. Ми маємо місію — єднатися. Люди приходять сюди, ми спілкуємося, обіймаємося, і люди відчувають, що вони не одні”.
Під час акцій люди виходять на одну з центральних площ міста з плакатами. На них — заклики до звільнення полонених і промовисті лозунги. А ті, хто чекає свого рідного, мають при собі прапори з написами частин, де служили військові до зникнення.
Координаторка в рупор просить перехожих долучатися, а автівки, що проїжджають повз, сигналять на знак підтримки.
“Пів години ми стоїмо на цій площі, далі переходимо на іншу центральну площу міста. Інколи змінюємо маршрут. Маємо при собі плакати і прапори, вигукуємо нагадування ужгородцям та гостям міста про те, чому нам важливо пам’ятати. Це всього одна година на тиждень, але вона має бути, вона важлива. Так само, як і хвилина мовчання”, — наголошує Тетяна Матвійчук.
Минулого року друг однієї з постійних учасниць акції, маріупольчанки, повернувся додому. Саме він колись допоміг жінці виїхати з рідного міста, яке тоді потерпало від обстрілів.
А останній натепер обмін полоненими повернув додому брата іншої учасниці Ілони. Вона із Запоріжжя, зараз живе в Мукачеві. На подібні акції жінка виходить з 2022 року.
В Ужгороді до неї щотижня долучаються 20-30 людей.
“Це не стільки про кількість, скільки про бажання кожного і потребу висловити свою громадянську позицію. Навіть якщо родина, яка чекає, не може прийти на цю акцію, то ми тут для того, щоб стояти за них і таким чином висловити їм свою підтримку”, — пояснює організаторка Тетяна Матвійчук.
Раніше ми розповідали, як можна написати листа українським військовим у полоні, аби їх підтримати.