Поет, прозаїк, журналіст, драматург, бард, актор, а ще — інженер. Це все про Віктора Шендрика, найвідомішого сучасного літератора Бахмутського краю. Чи вдається художнім словом заробити на життя? Чи є в нього вірші або проза про коронавірус? Кого з реальних бахмутян можна знайти на сторінках романів? Як ставиться до прихильника терористів, з яким зіграв на одній сцені? Відповіді на ці питання та багато інших — в нашому інтерв’ю.
Ви більше поет чи прозаїк? Чи краще просто казати “літератор”?
Я себе вважаю українським російськомовним письменником, більше прозаїком — мені це цікавіше, і я до цього серйозніше ставлюся, ніж до поезії.
Для довідки:Віктор Шендрик народився в 1956 році та постійно мешкає в Бахмуті на Донеччині. Написав 8 збірок віршів, 4 збірки оповідань, 3 романи, повість “Дванадцять днів свободи”. Друкувався в періодичних виданнях Артемівська, Донецька, Києва та інших видань України, ближнього та дальнього зарубіжжя. Лауреат премій ім. Володимира Даля (2004), Віктора Шутова (2005), Тетяни Снєжиної (2009) та Михайла Матусовського (2016). Переможець III Міжнародного конкурсу гумористичної прози та поезії “Жизнь прекрасна”, організованого Чеховським товариством (Аахен – Дюссельдорф) (2012). Лавреат премії журналу “Радуга” за цикл оповідань (2014). Лавреат премії Національної спілки письменників України ім. Кірієнка-Волошина за російськомовний роман (2018).
Як та коли Ви відчули потяг до письменництва, як це зароджувалося та що сприяло?
Я пишу скільки пам’ятаю себе. Звичайно, це були іншого ґатунку якісь там вірші, але завжди в голові якісь ритмічні рядки складалися, йшов пошук рим, зі школи щось пішло. Мабуть в той час загалом художньому слову приділяли більше уваги — наше покоління читало більше. В класі ми писали з товаришем щось, що стосувалось наших шкільних справ та наших однокласників. І це сприймали з цікавістю. Пам’ятаю, ми вдвох з ним написали твір у віршах, причому українською мовою. Це було щось за мотивами творчості Сосюри, але викладачка поставила нам по “двійці”, сказавши: “Гарна робота, десь на “четвірку”, але ви ж вдвох її писали…” — навпіл поділила (сміється).
Минулого року я відзначив 30-ліття… ой, як я не люблю оці штампи… творчої діяльності. Чому 30 років? Відлік пішов від першої моєї публікації в газеті “Вперед” у лютому 1989 року. Пізніше їх було дуже багато у різних виданнях, в тому числі й за кордоном. В березні цього року моє оповідання “Провокація” з’явилося в журналі “Kreschatik”, який виходить в Німеччині, у Бремені.
Ви корінний мешканець Бахмута? Звідки Ваші батьки?
Корінний мешканець — це якщо він має коріння тут, тобто якщо хоча б його батьки народилися в цих краях. А я скоріш вроджений — народився тут, але батьки приїжджі. І батько, й мати приїхали сюди за розподілом на завод “Перемога праці”. Батько закінчив Дніпропетровський технікум, хоча родом з Брянщини, а мати з Докучаєвська, це Донбас.
Хто Ви за освітою, ким працювали чи працюєте?
В мене вища технічна освіта, я закінчив Краматорський індустріальний інститут, інженер-механік. Моя робота пов’язана з обслуговуванням міських ліфтів.
Тобто карантин не дуже вплинув на Вашу зайнятість?
Так, “життєзабезпечуюче підприємство” (сміється).
А наскільки літературна діяльність зараз в Україні може “прогодувати” письменника? Розкажіть про ваш досвід. Які письменники в Україні в сучасних умовах заробляють літературою?
Що стосується мого досвіду, років 10 тому мені довелося написати книгу для одного промислового підприємства на їх замовлення, вони мені добре заплатили. На жаль, книга не вийшла, тому що вони не встигли видати її до свого ювілею. А щодо моїх знайомих літераторів — є один, який займається перекладами, драматургією, співпрацює з театром, тобто живе виключно літературною працею. Я б не сказав, щоб він жив дуже забезпечено. Решта має якийсь інший заробіток. І так, мабуть, краще, на мій погляд.
В деяких Ваших романах можна зустріти реальні постаті — впізнаваних яскравих особистостей сучасників (журналістів, громадських діячів). Можете перерахувати їх?
Ну, ні, я, власне, цього не люблю, навпаки, хочу займатися лише літературою, а не документалістикою. Хоча, звісно, якісь люди, які вразили мене в житті, знаходять відображення на сторінках моїх творів, і якісь прототипи є. Але в основному, — це вигадані герої. І, власне, місто, про яке я весь час пишу, вигадане — місто Успенськ. Можна проводити паралелі, проте мені не подобається, коли містяни, мої читачі “читають між рядків” і щось вишукують.
Розкажіть про це вигадане місто у Ваших творах. Чи має воно схожі риси з Бахмутом?
Хоча воно вигадане, однак воно знаходиться в нашому краї — з текстів зрозуміло, що воно географічно знаходиться десь тут, неподалік від Сіверського Дінця. Цілком природно, що я беру щось з історії рідного міста, щось типове для такого невеликого містечка, яке було свого часу прикордонною фортецею. Але я не хотів би, аби проводили паралелі, і щоб те, про що я нафантазував, люди сприймали як історичні факти.
Нещодавно міський голова Бахмута відзначив 30-річчя на своєму пості. Чи можна десь зустріти його на сторінках Ваших творів? Якщо ще ні, то чи плануєте його вивести в одному зі своїх романів?
Ні, не планую, це не моя тема. Перший свій роман я присвятив відношенню “маленької” людини та влади. І мої симпатії, власне, на боці “маленької” людини. Мені цікавіша “горизонталь” відносин. Тобто “вертикаль” — це як раз відношення людини та влади. А якщо й казати про “вертикаль”, то вже одразу про людину та Бога, ось так. Я займаюсь тим, що вивчаю та пишу про “горизонталь”, про близьких людини, які знаходяться поруч: друзів, товаришів по службі, знайомих, не знаю, може про коханок десь мова йде — такого рівня відносини. Це мені цікаво.
Відомо, що Ви також редагували декілька книг Олександра Копила про історію Бахмута та Бахмутського краю. Розкажіть про це докладніше.
Ініціатива була Бахмутського краєзнавчого музею — під його егідою випустили 4 книги, які свого часу написав Саша Копил. Щось він починав писати тут, щось — вже коли переїхав на Псковщину. Ми з ним листувалися до 2017 року, і він дав згоду на публікацію. Цей лист в мене є. А у 2017-му році зв’язок перервався, не знаю за якою причиною. До того він переніс два інсульти. Мені важко зараз казати, що з ним — зв’язку немає. А ось книги є — вони дуже гарно видані, у Києві, я їх готував до друку. Вони є в бібліотеках та в музеї.
Ви є й автором декількох п’єс, розкажіть про ці роботи.
Мій драматургічний досвід досить скромний. Наприкінці 1990-х я написав п’єсу по прозі Висоцького.
А за останні два десятиліття?
В Києві є театр “Чорний квадрат”, він приїздив до нас недавно. Його провідний актор Олексій Курилко — я б сказав, один з найкращих сучасних письменників-прозаїків України (принаймні, так можна судити по його літературних преміях). Він умовив мене написати п’єсу у віршах, я два тижні ямбом думав та розмовляв, але сталося непередбачуване. Худрук того театру сказав, що п’єса у віршах не буде продаватись, глядач на неї не піде й вона не буде мати попит. Вона опублікована торік в окремій збірці під назвою “18+”. Тобто ми писали її у співавторстві, креативна ідея його. Можливо я зроблю якийсь аудіоспектакль, візьму декілька людей, і ми по ролях її начитаємо в аудіофайл — в Youtube наприклад.
Тобто Ви використовуєте досягнення технічного прогресу у своїй літературній роботі?
Звичайно! Мало того, якби не інтернет, моя діяльність, мабуть, залишилась би обмеженою нашим містом та міськими газетами. А так я минулого року наприклад був на поетичному фестивалі “Арка-Фест” у Барселоні, мене туди запросили, тому що мене знають люди, він російськомовний.
Ви пишете Ваші твори на комп’ютері чи на папері? Та чи пишете сплановану кількість сторінок чи знаків на день?
Останнім часом — на комп’ютері. Й мені стало важко напис на книжці зробити від руки — такі каракулі виходять, що… (сміється). Немає ніякої системи, і я цьому радий, оскільки не зв’язаний ні з ким ніякими договірними обов’язками. Хочу — пишу, не хочу — не пишу. Ну поезія — це зовсім інше, а от що стосується прози, особливо коли я зайнятий якимось великим твором, буває іноді по рядку, по реченню на день. Це допоки я не проходжу якусь “точку неповернення”, тоді я можу днями сидіти за комп’ютером та писати й писати.
Чим ви зараз займаєтесь під час карантину? Взагалі, як змінився Ваш спосіб життя під час карантину? Та що Ви думаєте про пандемію?
Зараз я був зайнятий двома книгами. Одну підготував до друку й вона вийшла буквально минулого тижня у Києві, вона вже в місті. І зараз займаюсь новим романом — обговорюю з верстальником питання. Є чим займатися.
А як плануєте її презентувати?
Ну з презентацією, звичайно, важко: наразі всі масові збори заборонені, і зібрати людей нереально. Але я думаю це все скоро закінчиться, і ми проведемо нормальну повноцінну презентацію. Я вважаю це все трохи перебільшено, пересторога, не так це все страшно. І мені здається, що це завершиться раніше, ніж прогнозують.
До речі, Ваша збірка, яка нещодавно вийшла з друку, має назву “Світ вижив”. Чи є там вірші про коронавірусну епідемію?
Ні, я вважаю, забагато честі було б для цієї епідемії, щоб про неї писати. Можливо, її й треба відобразити (сміється). Є два погляди на такі речі. У свій час, коли я був молодше, один старий та досвідчений донецький поет Віктор Руденко казав мені: “Описуй сьогодення”. Окрім Ольги Берггольц краще про ленінградську блокаду не написав ніхто. Тобто завдання поета — описати свій час. А ще був Марк Володимирович Габелев, той мені казав: “Не розмінюйся на якісь дрібниці сьогодення, пиши про вічне”. Тому тут треба розумно обирати, на чому зупинитись.
Розкажіть про Ваш акторський досвід на сцені палацу культури “Машинобудівник”. Яку роль Ви вважаєте свою найкращою, або отримали найбільше задоволення?
Так, якийсь час я був пов’язаний з театром “Іскра”, який знаходився в палаці культури “Машинобудівник” (від якого зараз лише “останки”). Там я зіграв декілька ролей, в тому числі головну роль у відомій п’єсі Леоніда Філатова “Про Федота-Стрельця, удалого молодця”. А ще була робота над матеріалом Висоцького. У нього є незавершений “Роман про дівчат”. І я написав п’єсу. Щось довелось дописати, хай вибачить мені Володимир Семенович. Для сцени необхідно було зробити закінчену дію. Загалом там 17 дійових осіб в п’єсі, дуже багато молоді. Там же я грав роль батька головної героїні Тамари Полуектової Максима Григоровича. Це такий одіозний тип, ветеран НКВС, в побуті п’яниця, сволота, звичайно, рідкісна. Але з усім тим цю роль було цікаво грати. Взагалі, негативних персонажів завжди грати цікавіше. Оцю роль я вважаю своєю улюбленою. Я там виходив в хромових чоботах, але в спортивних штанях, як пенсіонер, з авоською та порожніми пляшками.
Що Ви відчули, коли дізналися, що Ваш рідний палац культури згорів вщент? Ви бачили фотографії з дрона сцени та залу, які повністю вигоріли?
Відверто кажучи, надзвичайне відчуття жалю я відчував, коли наш театр та палац культури закрилися. Звідти вивезли все в центральний палац культури, він стояв порожній. Ось тоді було дуже гірко на це дивитися. Тому та пожежа була вже як наслідок й не викликала таких гострих почуттів після того, що вже сталося.
В поєднанні одразу стількох галузей ви бачите, як розвивається культура міста. Поговорімо про це.
В цій постановці “Девочки любили иностранцев” за мотивами твору Володимира Висоцького, про яку ми тільки що розмовляли та яка йшла на сцені згорілого будинку культури за Вашою участю на початку 2000-х, грав і молодий актор-аматор Максим Жизневський. Як ви поставилися до нього, коли побачили його навесні 2014-го року в новій ролі — прихильника терористів в сесійній залі Артемівської міськради?
Ну Бог йому суддя. Мені важко його судити. Я вважаю його порядною людиною, принаймні коли я був з ним знайомий. Він грав головну роль Миколи Святенка. Він тоді щойно повернувся з армії, молодий симпатичний хлопець. В мене про це тільки найсвітліші спогади. Пізніше у нього був свій невеликий меблевий бізнес. Як він прийшов до цього? Важко сказати.
А от ще один діяч культури, автор пісень, композитор Олег Чмирьов зараз на лаві підсудних, його підозрюють в участі в терористичній діяльності проти держави. Ви знаєте його особисто? Чи змінилися ваші стосунки на фоні політичної ситуації?
Звичайно, знав. На мій погляд як композитор — це сказано з великою натяжкою, і це недалека людина, яку занесло не туди, куди треба. Там хай суд вирішує.
Як вважаєте, наскільки це говорить про те, що культура Бахмута або місцеві культурні діячі — здебільшого проросійські?
Я б це ніяк не пов’язував! Судіть самі, 16 років тому Жизневський зіграв роль в аматорському театрі. В принципі, на цьому вся його творча, культурна діяльність завершилась. А Чмирьова можна назвати композитором з великою натяжкою. На мій погляд, тут ніякої залежності немає. Просто так склалися обставини, така моя думка.
На вашу думку, як змінилося місто після 2014-го року? Чи стало воно більш українським? Ви відчуваєте якісь зміни в місті за ці роки?
Я б не брав за точку відліку 2014-й рік. Місто якось розвивається, ми всі живемо, все змінюється — щось в кращий бік, щось в гірший. Щось позитивне в місті безумовно робиться — багато тротуарів поробили, дерев висадили — це не можна не відзначити. З іншого боку, мене пригнічує відношення в місті до старовинних будівель — не бережемо їх: чи то руйнуємо, чи обшиваємо сайдингом. Їх залишилось, мабуть, пальців двох рук вистачить, аби перелічити, і всі вони в жахливому стані. Мені здається, треба було б більш дбайливо ставитися до них. Восени я був у Венеції, у Вероні, там 5-6 століть стоять будівлі з фундаментом у воді. Там купа проблем, вода солона, сіль все роз’їдає. Але люди ж займаються цим, зберігають. А ми ні. Ми цього не робимо. Це ж теж культура! Як ми поводимося на вулиці. Подивіться на наші посадки, вони ж всі засмічені!
Взагалі, як Ви оцінюєте культурні процеси в Бахмуті та регіоні? Що для Вас зараз найбільш цікаво? А що на вашу думку робиться відверто неправильно, без смаку, не талановито та нудно?
Ну хто я такий, щоб про це судити? Культура — це поняття, яке обіймає багато складових. Є в нас творчі люди. Я в силу свого віку орієнтуюся на та інтуїтивно пов’язаний з людьми такого ж віку. Але є ж й молодь, й безумовно є молодь талановита, яка чимось займається. Можливо, я це не відстежую. У нас місто зручне для того, аби працювати, менше витрачати часу на переїзди-переходи. Але те, що ти зробив, вже треба десь показувати, не у нас. Тому я їду в Київ, у мене там бувають виступи. Тільки в грудні було два. І, ймовірно, у будь-якій іншій царині так само. Наші спортсмени їдуть кудись на якісь змагання, часто за кордон. Це нормально, це добре.
Як Ви ставитеся до повернення місту його історичної назви?
Ну як я можу до цього ставитися, коли я ще в 1991 році входив в ініціативну групу, яка ще тоді намагалася повернути місту його назву? Це питання тоді винесли на референдум, ми його програли, і пройшло ще 25 років, поки у 2016 році місто знову не стало Бахмутом. Я завжди вірив, що воно буде Бахмутом, і що я це застану ще за свого життя. Тому я це прийняв із задоволенням. Хоча й сумно те, що це надійшло зверху, а не ми домоглися цього. Якось так, та не так. Я пам’ятаю з дитинства, як літні люди ще казали “Бахмут”. Тому цілком природно, що зараз люди ще кажуть “Артемівськ”. Але це пройде, і все стане на свої місця.
А чи достатньо робить місцева влада, аби популяризувати саме правильну назву міста, з правильним наголосом — “Бахму̀т”, а не “Ба̀хмут”?
Не знаю навіть що з цим робити. Я сам колись взяв написав листа на якийсь канал, відповіді, звісно, ніякої не отримав. Підходив тут, в місті, коли знімальні групи приїжджали, казав “Передайте вашому редактору, передайте…” — “Так, добре, передамо”, — казали вони. Тюркське слово, там всі наголоси на другий склад: “сарай”, “байрам”, “шайтан” — тут без варіантів. Ми в 1991 році виходили з того, що як було назване місто, таку назву й мусить мати.
У Вас є поезія, за допомогою якої Ви боретеся за правильний наголос в назві нашого міста.
Ну боротьба — це, мабуть, занадто (сміється). Принаймні всі мої київські друзі вимовляють “Бахмут” без помилок. Я вже всіх якось привчив. Ну і з цього приводу написав такі рядки, в яких поезії можливо й небагато, це радше віршована агітка, тому вона працює:
Это информационный голод
Или недоумство там и тут?!
Дело в том, что есть на свете город,
Город называется – Бахму̀т!
Надо же заладить – Ба̀хмут, Ба̀хмут…
И бывал у нас иль не бывал,
Несомненно, в голову был трахнут
Тот, кто первый город так назвал.
Если что не ясно, так спросите.
Чтоб не множить разную фигню,
Позвоните: «Расскажи нам, Витя!»
Я вам всё на пальцах объясню.
При Петре и при Екатерине,
До начала большевистских смут,
В общем, как когда-то, так и ныне
Город называется – Бахму̀т!
Чудова! А яка Ваша улюблена версія походження назви міста Бахмут?
Нещодавно я працював над романом, в якому було багато персонажів — донських козаків. І я піднімав словник донської мови, і там знайшов слово “бахмут”. Так в пониззі Дону вони називають вітер. Теж достатньо цікава версія. В них теж багато запозичених від татар слів. З ким воювали, у тих слова й позичали. Степовий край, вітер — це природно.
Це третій роман, який я написав, але в трилогії про вигадане місто Успенськ він буде другим. Романи ці з претензією називатися історичними, хоча, мабуть, такими й не є. Це авантюрні пригодницькі романи, але переповідати — справа невдячна, я хотів би, аби люди читали. Перший — “Було містечко” — починається з часів заснування тут фортеці, тобто це часи Івана Грозного. Закінчується він на початку 18-го століття, завершення Шведської війни, смерть Петра Першого.
Другий роман трилогії (який я завершив зараз) — це єкатерининські часи, кінець 18-го століття в наших краях. Хоча постійно “перекидає” героїв в інші місця: вони в мене й у Верону попадають, в першому романі дія переноситься в Париж, Фронда. Ну а в третьому два історичні пласти: один — 91-й рік (роман так і називається, “Дев’яносто перший, або шлях в бронзу”. Це 91-й рік минулого століття. На мій погляд, це найдраматичніший рік не тільки в моєму житті, а й у житті цілого покоління, розпад Союзу. Я не те щоб ностальгую по СРСР, просто рухнула держава, ламаючи долі. І дуже багато людей тоді це на собі відчули. Дуже важкий був рік. Але там є ще й другий пласт — 1912-й рік, історія хлопця, циркового актора, який хотів заробити грошей, але зовсім випадково зв’язався з “професійними революціонерами” (було таке поняття). І власне після цього все його життя пішло шкереберть. Врешті решт наприкінці він гине, а в місті з’являється бронзовий пам’ятник.
І деякі читачі, які прочитали цей роман, миттєво провели паралелі — Успенськ то Бахмут, Степановськ — то Артемівськ, Фома Андрійович Степанов — то Федір Сергеєв на прізвисько “Артем”, Володя Дубінський — то Володимир Березін, а Вадим Капітонов — то Ви?
Вже було таке, мене зустріла людина, яка прочитала цей роман, і каже: “А я й не знав, що Артем був цирковим актором!” Я вже боюся нав’язувати людям свою думку (сміється). Я роблю літературу, мені не хочеться документально підходити до всіх цих речей.
Що ж, завершімо нашу розмову коротким бліц-опитуванням:
Для творчості — українська чи російська?
Російською мовою я пишу.
Коли краще пишуться вірші? (в якому стані або час доби)
Жодного рядка у своєму житті я не написав у стані якоїсь ейфорії, алкогольної чи якоїсь ще. Тільки на тверезу голову. Час доби — часто ніч. А правити, приводити до ладу лірику краще зранку, на свіжу голову.
Що головне має давати читачу проза?
Я вважаю література має змушувати душу працювати. Лірика мабуть мусить викликати якісь позитивні емоції. А проза ще має й виховувати. Але це дуже тонкий процес — там не має бути дидактики, до виховання треба підходити дуже делікатно.
Читайте також: