Підтримайте Вільне Радіо
Евакуація не закінчується вивезенням людей з небезпечних територій. Найскладніше — допомогти їм адаптуватися в нових місцях. Наразі це завдання виконують саме громадські й благодійні організації, адже держава не має для цього достатньо ресурсів.
Втім, упевнені благодійники, влада може запровадити механізми, які полегшать цей процес. Які саме — розповідаємо далі.
Коментарі експертів у матеріалі озвучені в межах форуму “Повний цикл евакуації: невидимі люди прифронту” від благодійного фонду “Схід SOS”, де Вільне Радіо виступило інформаційним партнером.
Основною проблемою на початкових етапах евакуації, що включають зв’язок із людиною і її вивезення з небезпечних територій, є брак інформації про повний процес евакуації. Крім того, що жителі прифронтової зони іноді досі не довіряють групам “Фенікса” та “Білого янгола” через російські фейки, вони часто не можуть наважитися на виїзд, бо не знають, що на них чекає попереду.
“Коли ми говоримо з департаментом соціального захисту, або зі службою у справах дітей, або зі старостатом, у них є принаймні уявлення повного циклу евакуації. Коли ми заходимо в магазин і питаємо жінку, яка продає каву, чому вона не евакуює себе й родину, — це абсолютно різний рівень поінформованості. Він має бути один”, — каже координатор напряму евакуації благодійного фонду “Схід SOS” Ярослав Корнієнко.
За словами благодійника, під час приїзду евакуаційних груп часом люди довго не можуть визначитися, що краще взяти із собою: документи на будинок чи ковдру. Допомогти з цим, на думку Ярослава Корнієнка, могли б спеціальні ознайомчі заходи, наприклад — урок у межах шкільної програми. Однак спочатку для цього треба вдосконалити законодавство, яке не визначає ні чіткого порядку евакуації, ні критеріїв її оголошення.
Зі свого досвіду представники благодійних фондів розповідають: брак інформації про евакуацію й подальше розселення породжує у жителів прифронтових регіонів страх. Якщо молодші й більш здорові люди частіше ставлять у пріоритет власну безпеку, то люди похилого віку й маломобільні часто не вірять, що виживуть в евакуації, бо не знають, хто про них попіклується. Тому такі люди зазвичай продовжують перебувати під обстрілами.
“Одне звернення було буквально нещодавно. Жінка сказала, що не хоче виїжджати, бо поруч із нею живе фельдшерка, яка приходить до неї додому і ставить їй крапельниці. Вона сказала: «Коли я переїду, я не дійду до того фельдшерського пункту. Крапельниці вдома не ставлять, я там помру!» Тобто є невіра в те, що десь в іншому місці буде людське ставлення й індивідуальний супровід”, — наводить приклад директорка благодійного фонду “Донбас SOS” Віолетта Артемчук.
Вихід, на думку благодійників, — створити пакети соціальних послуг для евакуйованих у громадах, що їх приймають. Такі послуги мають покривати основні потреби: житло, медицину, особливу підтримку для маломобільних людей, зокрема, послуги фахівця з індивідуального супроводу. Проте для цього потрібна детальна інформація про евакуйованих, а вона часто губиться через швидкість виїзду.
“В ідеальній моделі було б правильно, якби люди, які оцінюють потребу в евакуації та проводять її, повідомляли громаду, яка буде приймати людей, про те, які люди їдуть, які в них потреби, як їх потрібно зустрічати, супроводжувати й далі розв’язувати нагальні проблеми. Тому надважливо, щоб все ж таки запрацювали координаційні механізми і на національному, і на місцевому рівнях”, — зазначає регіональна координаторка осередку благодійного фонду “Рокада” в Тернопільській області Віталія Федосєєнко.
Ми віримо, що разом зможемо більше, тож кличемо вас долучитися до команди однодумців.
Підтримка нашої спільноти — це не просто фінансова допомога для медіа. Це інвестиція в майбутнє Донеччини та інструмент досягнення спільної мети.
Якщо ви поділяєте наші цінності та прагнете змін на краще — приєднуйтесь до нас!
Крім проблем із координацією, забезпечити маломобільних евакуйованих необхідними соціальними послугами заважає брак місць у прихистках. Закладів, облаштованих відповідно до норм безбар’єрності, у регіонах не вистачає. Через це після виїзду з прифронтової зони таким людям часом доводиться жити в лікарнях, поки для них знайдуть місце з умовами.
“Минулого року ми здійснили понад 2 тисячі моніторингів місць тимчасового поселення. Похвалитися мало чим можна. Якщо до повномасштабного вторгнення було 4 тисячі місць тимчасового поселення, то зараз їх 1 087, і всього в них мешкає 80 тисяч людей. Але мало є таких місць тимчасового поселення, у яких я б хотіла, щоб, наприклад, жила моя мама”, — розповіла представниця Уповноваженого з прав громадян, постраждалих внаслідок збройної агресії проти України, Ольга Алтуніна.
Посадовиця стверджує, що після реорганізації Міністерства реінтеграції державі досі не вдалося налагодити політику щодо прихистків. Через це розселенням маломобільних евакуйованих опікуються громадські й благодійні організації. Вони допомагають обладнати геріатричні пансіонати в регіонах, але утримувати їх потім доводиться громадам, для яких таке навантаження часто є завеликим.
“Без субвенцій громади не втримають людей, які потребують постійного догляду. Можливо, частково з відбудови, але ми маємо перерозподілити гроші так, щоб спонукати громади ці центри в себе створювати. <…> Громада, створивши цей центр, створює робочі місця для місцевих жителів, і це може працювати”, — коментує міський голова Чорткова Володимир Шматько.
Аби механізм евакуації працював на повну на всіх етапах, представники громадськості взаємодіють із державою, й перші зрушення вже є. Зокрема, нещодавно законодавство доповнили пунктом про загальнонаціональні соціальні послуги, й тепер влада має визначитися, як їх фінансувати. Проте поки такі оновлення впроваджують як експериментальні проєкти, тож благодійники продовжують відстоювати важливість цих змін.
Раніше ми розповідали історії евакуйованих, які втратили паспорти на прифронтових територіях. Механізму відновлення документів, адаптованого під таких людей, у державі немає, тож допомагають із цим питанням їм лише волонтери.