“Ми не мали права на навчання, нас відправляли тільки в інтернати… а пенсія була 16 рублів”, — згадує радянські часи очільниця донецького обласного “Союзу осіб з інвалідністю” Надія Паламарчук. Організація, яка з 1994 року бореться за базові права людей з інвалідністю, стала для них рятівною ниткою у найскладніші часи. А нині й сама мусить крок за кроком вибудовувати роботу в евакуації.
Про те, як команда далеко від дому розвиває реабілітаційні центри, підтримує інших переселенців і допомагає дітям облаштовувати безбар’єрний простір у школах, розповіли Вільному Радіо очільниця обласної ланки організації та її заступниця.
Донецьку обласну ланку всеукраїнського “Союзу осіб з інвалідністю” заснували у 1994 році в Донецьку. Її створили люди, які мали інвалідність і прагнули покращити умови життя для себе та інших.
“Ми (люди, які мають інвалідність, — ред.) знайомились у протезних підприємствах, там, де замовляли ортопедичні вироби. Хто ортез, хто протез, хто взуття”, — розповідає Надія Паламарчук, яка очолює обласну філію вже понад 20 років, від жовтня 2004 року.
Сама Надія має інвалідність з дитинства і змалку пересувається на ортезах — це спеціальні медичні пристрої, створені для підтримки, корекції, або захисту суглобів та м’язів.
У роки її дитинства і юності в регіоні було чимало людей з інвалідністю, але, як каже жінка, вони залишалися майже невидимими для суспільства, без доступу до освіти чи можливості працювати.
“Влада створила в радянські часи підприємства для людей з порушенням зору і слуху. Для них були державні замовлення їхньої продукції. А от для такої категорії, як ми, були лише невеликі майстерні по містах, де могли навчити, наприклад, ремонтувати взуття. Ми не були об’єднані, сиділи по хатах. У багатьох людей був потенціал, який вони так і не змогли розкрити”, — згадує очільниця обласного “Союзу осіб з інвалідністю”.
Тож активісти об’єдналися навколо спільної мети — домогтися, аби люди з інвалідністю мали гідне життя.
“Ми не мали права на навчання в школах, нас відправляли тільки в інтернати. Пенсія була 16 рублів, а якщо мав два роки стажу, то 37. Ми не мали можливості працювати, бо довідка про інвалідність забороняла нам це”, — розповідає Надія Паламарчук.
У Донецьку однодумці відкрили свій офіс при протезному заводі, де обговорювали питання захисту прав людей з інвалідністю. Одним із перших досягнень організації стало облаштування доступного простору на території заводу. До цього підприємство, де працювали люди з порушеннями опорно-рухового апарату, не було для них пристосоване — там не було ані пандусів, ані поручнів. За словами керівниці організації, аби домогтися покращень, довелося написати 25 звернень до обласної адміністрації.
У 2007 році організація знайшла приміщення у Краматорську, яке належало Міністерству соціальної політики, й облаштувалася там. Після тривалих переговорів цей осередок перетворили на Донбаський міжрегіональний центр професійної реабілітації інвалідів. З малої групи виросли в організацію що охоплює п’ять областей: Дніпропетровську, Харківську, Луганську, Донецьку та Запорізьку. Це був не просто освітній осередок, а й місце для реабілітації.
Спочатку тут навчали лише трьом спеціальностям — можна було стати конторським службовцем, секретарем керівника та оператором комп’ютерного набору. З часом перелік професій розширився — додалися курси оператора комп’ютерної верстки, водія категорії В та швачки.
У 2016 році штат працівників Центру збільшили. З’явилися лікар, медичні сестри фізіотерапевтичного кабінету, масажисти та інструктори з лікувальної фізкультури. Завдяки цьому слухачі професійних курсів могли паралельно з навчанням проходити тут ЛФК, відвідувати масажі та апаратні електропроцедури.
У 2017 році Центр отримав нову назву — Державна реабілітаційна установа “Центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю “Донбас”. Відтоді професійне навчання перестало бути головним напрямом роботи. Люди з інвалідністю могли проходити повноцінний курс реабілітації тривалістю до 60 днів без навчання. Водночас ті, хто бажав, могли обрати окремі модулі професійної реабілітації. Наприклад, “Кухня народів світу”, “Квіткарі”, “Овочеводи”, “Основи бізнесу” або короткі курси з Photoshop та інших напрямів.
Щороку Центр приймав на реабілітацію близько 100–150 людей. У 2021 році він почав працювати і з дітьми з інвалідністю. Наймолодшому пацієнту було 1 рік і 4 місяці, а найстаршій — 93 роки. Групи формувалися змішані — за віком, статтю та станом здоров’я.
Після початку війни на сході працівники “Союзу осіб з інвалідністю” вимушено залишили майно та житло в Донецьку. Краматорськ знову став основним місцем для них в області. На новому місці команда відкрила офіс і продовжила роботу реабілітаційного центру, а також створила протезне відділення — перше в області, де досі не існувало подібних закладів.
“Ми писали всім міністрам, але результату не було. Тоді ми запросили народного депутата, і коли він побачив дітей, які потребували протезів, одразу зателефонував міністру соцполітики. За три дні вже почали працювати над створенням відділення”, — розповідає керівниця організації.
Також команда намагалася відкрити лікарню для лікування пролежнів, подібну до тієї, що залишилася в Донецьку. Цей заклад був єдиним не лише в Україні, а й у всьому пострадянському просторі.
“Коли Донецьк був окупований, ми намагалися відкрити таку ж лікарню [на підконтрольній українській владі території], але не змогли домогтися її створення”, — додає Надія.
У 2022 році повномасштабне вторгнення змусило активістів переїхати вдруге. Спочатку оселилися в Стрию, звідки доставляли гуманітарну допомогу, зокрема, й на Донеччину. Людям, які залишились у прифронтових громадах, переказували кошти та видавали предмети першої потреби, розповідає заступниця голови обласної організації Ангеліна Стачко.
“Ми роздали людям 2,5 тисячі гігієнічних наборів. Один коштував 100 доларів”, — зазначає співрозмовниця.
Згодом організація переїхала до Івано-Франківська, де місцева влада надала приміщення в центральній частині міста — будівлю, в якій раніше розміщувався медзаклад. Тут і почав роботу Центр реабілітації “Донбас-Прикарпаття”, який раніше був у Краматорську.
“Центр вже обладнаний, він сучасний, європейського типу. Половина фахівців приїхала з Донбасу, половина — місцеві”, — говорить Надія Паламарчук.
У Центрі реабілітації “Донбас-Прикарпаття” приймають людей з інвалідністю на двотижневу програму, хоча раніше перебувати тут можна було три тижні. Попит на реабілітаційні послуги високий, каже заступниця голови організації Ангеліна Стачко, тому доводиться вести чергу.
“Всі, хто мають інвалідність, мають можливість потрапити до центру”, — зазначає Ангеліна Стачко.
Програму реабілітації тут складають індивідуально для кожної людини. У центрі працює лікарська комісія, яка оцінює стан пацієнта й визначає, яка саме допомога потрібна.
“Це не уніфікована програма — дитині з аутизмом і ветерану не можуть надати однакову реабілітацію. Все підлаштовується під конкретну ситуацію”, — говорить представниця організації.
У центрі доступні різні види реабілітації, зокрема, працюють фахівці з ерготерапії, які допомагають пацієнтам відновити їхню повсякденну діяльність.
Нині таких центрів в Івано-Франківську та області вже два — через велику потребу обласна влада надала організації додаткове приміщення.
Тільки у 2024 році реабілітацію в Центрі пройшли 457 людей.
На майбутнє організація має не менш амбітні плани — побудувати реабілітаційний басейн, який буде пристосований для людей із різними формами інвалідності, зокрема тих, хто втратив кінцівки.
Сьогодні організація не лише продовжує допомагати людям з інвалідністю, а й долучається до створення доступного середовища у громадах. Серед пріоритетів — проєкти, пов’язані з безбар’єрною освітою.
Так, завдяки грантовим проєктам команді вдалося відремонтувати класи в кількох школах, забезпечити їх інклюзивними меблями, планшетами й комп’ютерами.
У десяти школах на Івано-Франківщині організація створила “комітети безпеки”, до яких увійшли діти, батьки й педагоги. Такі комітети оцінювали ризики в школах і обговорювали, як їх усунути.
“Це не просто встановити пандус — ми навчаємо дітей і педагогів, як домагатися змін. Після завершення проєкту вони можуть самі звертатися до влади з ініціативами. Наприклад, домоглися встановлення пішохідного переходу”, — каже Ангеліна Стачко.
Також у межах цього проєкту організація закупила у школи відеокамери, системи оповіщення й парканні огорожі, адже часто виявлялося, що учням бракує базової безпеки.
“Діти створюють плани безпеки своїх шкіл і беруть участь в ухваленні рішень. Часто саме вони першими помічають ризики, про які вчителі навіть не здогадуються”, — зазначає представниця організації.
Зараз в організації працює 25 людей — для порівняння, під час попереднього проєкту команда налічувала 45 працівників. За словами Ангеліни Стачко, таке скорочення насамперед пов’язане з тим, що донорське фінансування поступово відходить від західних регіонів. Все більше донорів нині зосереджуються на підтримці прифронтових територій.
Водночас на заході Україні працює чимало інституцій, які релокувалися з гарячих точок. Це і дитячі будинки, як, наприклад, із Маріуполя чи Оріхова, куди переїхали діти без батьків.
“Ми супроводжуємо таких дітей соціально, закуповуємо їм необхідне, але можливості для цього стають усе меншими”, — ділиться вона.
Оскільки фінансування стає все менше, організація шукає альтернативні шляхи підтримки.
“Ми звертаємося з листами, просимо не гроші, а хоча б продукти для підтримки родин. Почали співпрацювати з місцевою церквою — вони нам допомагають, ми передаємо цю допомогу людям”, — розповідає Ангеліна Стачко.
Найбільший виклик для організації, додає вона, — утримати баланс між зростаючими потребами та обмеженими ресурсами.
“Зараз дуже мало доступних проєктів, а людей, які потребують допомоги чи роботи, стає дедалі більше. Написання й реалізація проєктів потребують більше зусиль, ніж раніше”, — визнає співрозмовниця.
Та попри складнощі, організація планує не лише продовжувати пошуки нових можливостей, а й після перемоги повернутися на рідну Донеччину.
“Ми зробили багато, і наша мрія — повернутися і продовжити цю справу”, — підсумовує голова Донецької обласної організації ВО “Союз осіб з інвалідністю” Надія Паламарчук.
Раніше ми розповідали про центр підтримки ВПО “МиРазом”, який став осередком для людей, які мусили покинути свої домівки. З невеликої ідеї народилося місце, де можна не тільки отримати допомогу, але й знайти нові можливості для розвитку.