“Це місце стало чужим для мене. І люди навколо теж змінилися”, — так переселенка з Горлівки Валентина Смик згадує свою останню поїздку в рідне місто. Вона залишила Донеччину через війну, почала все спочатку в Павлограді та зрештою знайшла своє покликання у творчості. Жінка створила центр “Креасфера”, де допомагає іншим майстрам розвивати свою справу та зберігати віру в майбутнє.
Журналісти Вільного радіо поспілкувалися з Валентиною, аби дізнатися, як особистий досвід допоміг їй знайти новий сенс життя.
Ще змалку Валентина Смик відчувала себе лідеркою: влаштовувала заходи у школі, малювала стінгазети, була капітаном команди КВК і командиром класу.
“Завжди навколо мене було багато людей, і я занурювалася в якісь процеси — творчі й не тільки”, — розповідає жінка.
Ця ініціативність стала для неї звичною. Тож коли багато років потому Валентина створила центр для митців, вона згадала свої шкільні роки.
“Відчуття таке саме: коли є люди, коли є ідея, коли є щось спільне, що всіх захоплює”, — каже Валентина.
Її дитинство і молоді роки минули у Горлівці. Місто, яке пам’ятає Валентина, — це не тільки заводи, шахти й терикони. Жінка згадує, як навесні тут розквітали фіалки, а жайворонки співали над полями.
“Хоч Горлівка — промислове місто, я більше згадую її природу. Навколо були тихі куточки, куди можна було піти та надихнутися”, — каже вона.
Але зараз, зізнається жінка, підтримувати зв’язок із рідним містом стає все важче.
“Батьки залишилися там. Батька вже немає, а з мамою спілкуватися дедалі важче. Спочатку ми дуже тісно тримали зв’язок, але з часом все змінилося. Оточення має свій вплив, як би ми цього не хотіли. Іноді погляди розходяться, і це… боляче”, — зітхає Валентина.
Коли на сході України почалася війна, Валентина Смик з чоловіком і трьома дітьми вирішила виїхати з Горлівки. Тоді вони сподівалися, що вже незабаром зможуть повернутися додому.
“Ми виїхали на узбережжя Азовського моря в селище Урзуф, тоді багато хто туди їхав. Літо, природа — здавалося, що там буде спокійніше. Спершу людей було небагато, але до кінця літа узбережжя кишіло переселенцями. Навіть у сараях селили, аби хоч десь можна було переночувати. Але це був не відпочинок, а прихисток”, — згадує Валентина.
Попри близькість до моря, атмосфера була гнітючою. Тож зрештою родина вирішила рухатися далі.
“Ми приїхали в Павлоград з тим, що було з нами на той момент. Я навіть документи до школи принесла, думаючи, що, можливо, через пару місяців все завершиться і ми повернемося”, — розповідає переселенка.
Та з роками ситуація не покращувалась. Як і багато інших переселенців, Валентина переживала втрату дому й сумувала за минулим.
“До цього ми жили нормальним життям, в нас була квартира, де все було зручно. А тут ми без нічого, без своїх речей. Діти плакали за іграшками, за своїм куточком. Усе, що в нас було, — це літні речі з моря. Дітям навіть нема в чому було йти в школу”, — говорить жінка.
Перед пандемією коронавірусу Валентина поїхала в Горлівку, аби забрати речі. Тоді вона відчула, що замість радості від повернення домівка викликає в неї протилежні емоції.
“Це місце стало чужим для мене. І люди навколо теж змінилися. Тоді я зрозуміла, що повернення вже не буде”, — констатує переселенка.
До переїзду Валентина працювала на машинобудівному заводі. Ця робота аж ніяк не була схожою на те, чим жінка займається зараз.
“Я працювала начальником складського господарства, у мене була команда з понад 20 людей. Це була зовсім інша сфера”, — говорить співрозмовниця.
Переїхавши у Павлоград, Валентина влаштувалася в компанію ДТЕК. Та з часом відчула, що це не приносить їй справжнього задоволення.
“Я починала у відділі постачання, керувала складським господарством, а потім пішла працювати у нову сферу. І раптом замислилась: а чи тим я займаюся? Чи це дійсно те, що мені потрібно?” — згадує Валентина.
Зрештою вона усвідомила: важливо знайти баланс між роботою та особистим життям.
“Я відчувала, що робота займає весь мій час, а те, що мене насправді надихає, залишається осторонь. Так більше не могло тривати”, — зізнається вона.
Тому Валентина вирішила повернутися до того, що завжди було її пристрастю — до творчості.
“Я нарешті усвідомила, що хочу жити серед творчих людей, які мене надихають. Так, за освітою я економіст, але душею — зовсім про інше”, — усміхається вона.
Захоплення Валентини рукоділлям почалося випадково.
“Спершу я просто робила бантики та прикраси для своїх доньок. Вони йшли до школи, і, звісно, хотілося, щоб у День знань вони мали гарний вигляд. Одяг ми придбали, а от гарних аксесуарів не вистачало. Тому я вирішила зробити їх власноруч”, — згадує вона.
Згодом у доньок з’явилася ціла колекція прикрас, які пасували до різного одягу. Знайомі почали звертати увагу на унікальні бантики та віночки.
“Мене запитували: “Де ви таке купили?” Я відповідала, що сама роблю. І тоді знайомі почали замовляти прикраси для своїх дітей”, — розповідає Валентина.
Перший серйозний крок у своїй творчій кар’єрі жінка зробила 2015 року, коли взяла участь у ярмарку.
“Торговельний центр організовував свято, і дівчата-переселенки, яких я знала, запропонували мені виставити свої вироби. Це був мій перший досвід продажу власноруч зроблених речей. І, знаєте, людям це сподобалося. Вони купували, цікавилися, розпитували. А я знайомилася з іншими майстрами, які теж представляли свою творчість”, — каже вона.
Відтоді рукоділля стало для переселенки не просто захопленням, а важливою частиною життя.
“Я почала готуватися до таких заходів, створювала нові віночки, бантики, спілкувалася з майстрами. Мене просто затягнула творчість. Це справжнє задоволення — вигадувати поєднання кольорів, вибирати матеріали, бачити кінцевий результат. А ще — бачити усмішки на обличчях дітей і дорослих, яким подобаються мої роботи. Особливо цікаво, коли клієнти надсилають фото суконь чи образів і просять зробити аксесуари, які гармонійно доповнять їхній стиль. Я відкрила в собі нову здібність і вже не уявляю життя без цього”, — ділиться майстриня.
З часом Валентина вже не тільки брала участь у ярмарках, а й сама їх влаштовувала. Поступово це переросло у мрію створити центр, який об’єднав би місцевих майстрів.
“Навколо мене зібралося багато творчих людей, і тоді в мене з’явилася ідея розширення. Хотілося, щоб люди могли не тільки бачити нас на ярмарках, а й у будь-який час приходити та купувати унікальні речі: іграшки, дерев’яні вироби для побуту, сувеніри, в’язані речі, прикраси”, — розповідає вона.
Плани довелося відкласти через пандемію коронавірусу. Валентина мусила закрити свій бізнес, проте саме цей період став для неї початком нового етапу. Якраз тоді жінка дізналася про можливість пройти навчання з соціального підприємництва, і здобуті знання стали ключовими для створення творчого осередку.
“Я завжди мріяла про таке, і тут з’явився шанс. Навчання тривало пів року, ми вивчали різні аспекти соціального підприємництва та захищали свої проєкти в Києві, у КМДА. Серед багатьох ініціатив наш проєкт підтримали. Фінансування надійшло від ПРООН за сприяння “Агенції креативних змін”. Це громадська організація, яку заснували творчі люди Павлограда під час навчання”, — розповідає майстриня.
Грант, який отримала ГО, дозволив Валентині закупити меблі та техніку, необхідні для відкриття центру “Креасфера”.
“Ідея, організація — це все було моє. Але фінансову допомогу отримала саме громадська організація. Усе обладнання належить їй, а я, як фізична особа-підприємець, організовую роботу центру та його розвиток”, — пояснює Валентина.
Отримати фінансування було непросто, зізнається вона.
“Конкуренція була велика, написання заявки вимагало багато зусиль. Ми збиралися командою, прописували кожну деталь, продумували, як центр зможе існувати надалі. Адже грант — це лише старт. Далі все лягає на мої плечі: податки, оренда, комунальні витрати”, — ділиться Валентина.
Попри всі труднощі, центр запрацював.
“Це місце стало не лише майданчиком для творчих людей, а й справжнім осередком натхнення. Тут можна навчитися чогось нового, зустріти однодумців, отримати можливість реалізувати свої роботи. А ще — це спосіб знайти внутрішню рівновагу. У такий непростий час, коли в країні триває війна, творчість допомагає людям відволіктися, знайти спокій”, — говорить Валентина.
Сьогодні в центрі представлені роботи понад 85 майстрів. Принцип відбору простий: кожен, хто створює якісні, сучасні та унікальні речі, може виставити свої вироби.
“Жорстких критеріїв немає, але є мінімальні вимоги до якості. Ми хочемо, щоб люди купували наші вироби не лише через їхню унікальність, а й через якість виконання. Це не обов’язково має бути ідеально, адже це ручна робота, але це має бути зроблено так, щоб людина була готова заплатити за це гроші”, — пояснює Валентина.
Також центр допомагає майстрам орієнтуватися в трендах, щоб їхні вироби знаходили своїх покупців.
“Наприклад, колись були в моді в’язані серветки. Зараз вони менш популярні, але якщо людина гарно в’яже, вона може робити щось сучасніше — пледи, аксесуари, іграшки. Ми допомагаємо майстрам знаходити нові напрямки”, — додає вона.
Ціни на вироби варіюються.
“У нас є як невеликі брелоки за 50 гривень, так і унікальні світильники чи мандали, на виготовлення яких йде понад два місяці, і вони коштують тисячу-півтори гривень. Тобто кожен може знайти щось для себе”, — розповідає Валентина.
Для багатьох майстрів “Креасфера” стала стартовим майданчиком.
“Наприклад, у нас є одна жінка, яка зараз на пенсії, але створює неймовірні вироби з дерева: дощечки, скарбнички, магніти. Раніше вона робила це для знайомих, продавала іноді комусь із колег. Коли ми з нею познайомилися, я запропонувала їй вийти на ярмарок. Спочатку вона соромилася. Казала: “Та хто мене знає? Як це я вийду зі своїми виробами?” Але я завжди повторюю: ваші роботи не повинні лежати у шухляді! І ось вона зважилася. Люди підходили, хвалили, купували. Це її настільки надихнуло, що зараз вона виставляє свої вироби у нашому центрі та продовжує творити”, — розповідає Валентина.
Ще одна майстриня спочатку створювала текстильні ляльки лише для подарунків близьким.
“Коли вона дізналася про наш центр, підійшла і несміливо спитала: “А це взагалі можна продавати?” Я подивилася на її ляльки й зрозуміла, що це дуже якісна, оригінальна робота. Зараз вона не тільки виходить на ярмарки, а й постійно представляє свої ляльки у “Креасфері”, — додає Валентина.
“Креасфера” — це не лише простір для досвідчених митців, а й місце, де можна опанувати творче ремесло з нуля, адже тут ще й проводять майстеркласи. Спочатку їх планували влаштовувати раз на тиждень, але попит перевершив очікування, каже співрозмовниця.
“Ми думали, що це буде щось періодичне, але виявилося, що людям це дуже потрібно. Діти, дорослі — всі хочуть творити. Наприклад, коли ми зробили майстерклас із миловаріння, спочатку планували один, а в результаті провели вісім поспіль, бо було стільки охочих”, — ділиться Валентина.
Графік формується гнучко, залежно від попиту та зручного часу для відвідувачів.
“Ми ще тільки три місяці працюємо, тому експериментуємо з розкладом. Проводимо майстеркласи і в будні, і у вихідні. Деякі майстри вперше почали навчати інших, тому ми допомагаємо їм правильно структурувати заняття, підбирати матеріали”, — пояснює вона.
Планів на майбутнє у центру чимало.
“Зараз наші майстеркласи проходять прямо у торговій залі, ми просто ставимо столи та стільці. Але хотілося б мати окремий простір для занять, де можна було б зосередитися, працювати у комфортній атмосфері”, — пояснює Валентина.
Окрім цього, вона мріє про філії “Креасфери” в інших містах.
“Було б чудово, якби такі центри з’являлися по всій Україні. Є багато майстрів, які бояться показати свої роботи світу. Наше завдання — допомогти їм знайти своє місце, заробити на творчості й отримувати від цього задоволення”, — говорить майстриня.
Але навіть у такій натхненній справі бувають моменти виснаження, зізнається вона.
“Зараз, коли країна живе у нестабільності, особливо важко. Ми в Дніпропетровській області, майже прифронтовій зоні. Буває, що ти просто не знаєш, що буде завтра. Але коли до нас приходять діти й кажуть: “Це мій рай! Я не хочу йти додому!” — це додає сил. Або коли заходять дорослі, довго розглядають усе і кажуть: “Я навіть не думав, що у нас є таке місце”, — тоді розумієш: ти на правильному шляху”, — підсумовує Валентина.
Раніше ми розповідали, як ілюстраторка з Бахмута Оксана Берсан зберігає українську спадщину через творчість.