Протягом своєї історії пращури сучасних українців воювали десятки разів. Водночас одним із методів боротьби з українським народом була пропаганда і нав’язування комплексу меншовартості. Саме тому сьогодні, у День Незалежності, ми хочемо згадати про маловідомі історії перемог українців і приховані сторони цих подій.
Ці події у своїй роботі “Історія України-Руси” описав український історик Михайло Грушевський.
Данило Галицький протягом значної частини свого правління мав протистояти нелояльним до нього боярам, які прагнули позбавити його престолу. Так цей період княжіння описав Грушевський:
“Далеко тяжшою показала ся боротьба з внутрішнім ворогом. Переважна маса “великих бояр” була Данилови неприхильна, а хоч перейшла до Данила, коли всі шанси були по його стороні, то зараз же шукала способа позбути ся його. Галицький літописець каже, що було кілька змов на житє Данила”.
Після вторгнення монголів до Галицького князівства і послаблення влади Данила його далекий родич князь Ростислав почав боротьбу за галицький престол. Підтримати його погодились Угорщина й Польща. Вирішальною битвою у цій війні стала битва під Ярославом у 1245 році.
Уривок з “Історії України-Руси” нам розповідає:
“Наперед Данилового війська ішли Половцї і вони застали були стада Ростиславового війська без охорони, але не відважили ся узяти їх без княжого слова. За ними ішли з військом Данило і [його брат князь] Василько… Ростислав, побачивши військо Данила, поставив перед ворітьми своє піше військо, …сам же з рештою війська — Русинами, Уграми й Ляхами пішов на Данила… Філя, звістний уже нам угорський воєвода, стояв в заднім полку з хоругвою і казав: “Русь скорі на битву, але треба лише стерпіти їх натиск, бо вони не витрівалі на довгу битву”. Але Бог не послухав похвалки його… Ся хвиля наспіла в Ярославській битві…
Данило хотїв гнатися за ворогами, але Василько стримав його. Богато побито Угрів і Ляхів, богато взято в неволю”.
За описом битва була напруженою, але Данило зі своєю частиною війська завдав потужного удару по угорських військах. Син князя Лев поранив угорського воєводу, а після того, як русичі захопили угорське знамено, противник відступив.
Князі Данило й Василько за підтримки половців розбили об’єднані сили Ростислава, угорців і поляків. Результатом битви стала остаточна перемога над боярською опозицією, а король Угорщини Бела IV після укладеного миру у 1247 році більше не претендував на правління галицькими землями.
Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році козаки обрали гетьманом Івана Виговського. Новий гетьман уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, за яким українські землі під назвою Велике Князівство Руське мали увійти до складу держави на рівних правах із Польщею та Великим Князівством Литовським.
Проте Московська держава прагнула після укладення із Хмельницьким Переяславських угод утримати свій вплив над Україною. Для цього царський уряд підтримав промосковську частину козацької старшини, яка проголосила власного гетьмана — Івана Безпалого.
Об’єднані сили московської армії та приблизно 7 тисяч козаків Безпалого вторглися на територію Гетьманщини, де захопили й розграбували Лубни, Пирятин і Миргород. Проти московитів виступив загін Ніжинського Полковника Гуляницього, але мусив відступити до Конотопа й опинився в облозі. Тим часом 61-тисячне козацько-татарське військо під командуванням Виговського висунулось для зняття облоги.
Назустріч козакам і татарам відправили 30 тисяч відбірної московської кінноти. Але армія Виговського за підтримки козаків і татар змогла відрізати та розгромити ці сили. Оточення й майже повне знищення цієї частини армії змусили решту московської армії відступити. Проте варто зазначити, що Виговський розбив тільки частину ворожої 100-тисячної армії. Великий внесок у перемогу зробив 4-тисячний козацький гарнізон, який до підходу сил Виговського витримував облогу та не прийняв жодної пропозиції перейти на бік Безпалого.
Російські джерела описують битву під Конотопом як трагедію для Московської держави. Ось так, наприклад, писав про неї російський історик Соловйов:
“Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська… Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви… І ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу, за Ярославль”.
Проте розвинути перший успіх кампанії козакам не вдалося. Один із противників Івана Виговського, кошовий отаман Іван Сірко розпочав похід на Кримське Ханство, і татарське військо повернулося до Криму для відбиття нападу. Водночас частину козацької старшини не влаштовував союз із татарами та укладений Гадяцький договір, а польский Сейм відтягував виконання його пунктів, вимагаючи введення нових умов, невигідних козацтву.
Про наслідки битви на сайті Київського обласного археологічного музею згадують наступне:
“Вона руйнувала міф про споконвічну дружбу між російським та українським народами, міф про одностайність українців у підтримці Переяславської ради 1654 р. та «воссоєдінєние» з Москвою.
Також згадка про цю битву була надто болючою для імперської свідомості і тому згадувалась або мимохідь, або вороже з фальсифікаціями. Історикам не давали змоги опрацьовувати цю тему. Тому і нині ми не маємо не те що монографії, але й достатньо повної наукової статті, присвяченої історії Конотопської битви. Неможливо було проводити повноцінний науковий пошук джерел з історії битви та публікувати їх, що значно утруднює завдання сучасним дослідникам”.
До речі, приблизно тоді ж, 8 липня 1709 року, відбулася битва під Полтавою, і це допомогло Російській імперії, а згодом і СРСР відвертати увагу народу від подій Конотопу. Річниці Полтавської битви відзначали з великим розмахом, хоча вона була значно меншою за масштабами, ніж Конотопська.
Тут історики фіксували факти участі реєстрових козаків у кампаніях Речі Посполитої проти Швеції.
У 1634 році до завершення строку перемир’я між двома сторонами поляки планували поновити бойові дії. Польський король вважав, що матиме перевагу в новій війні після нещодавніх поразок шведів іспансько-австрійським військам Габсбургів та загибелі у бою короля Швеції. Проте у Речі Посполитої не було достатньо флоту для боротьби зі шведами на Балтійському морі. Тож для його посилення поляки залучили 1500 реєстрових козаків, яким надали кораблі-чайки.
Історик В. Голубицький у своїй книзі “Запорозьке козацтво” наводить спогади литовського державного діяча і полководця Альбрехта Радзівілла:
“Сутички козаків із шведами почалися у Вислицькій затоці. Несподівано з’явившись під Пілавою, козацькі чайки швидко наближалися до ворожих кораблів. Шведи, за словами Радзівілла, з подивом дивилися на маленькі суденця, які так сміливо йшли на них. Подив, однак, змінився на страх, коли козаки вправним манером захопили ворожий корабель. Козаки і на Балтиці показали свою досвідченість, здобуту в походах на Чорному морі”.
Тобто досвід, накопичений козаками у морських походах проти Османської імперії, допоміг полякам здобувати перемоги й проти європейських держав.
Однак у 1635 році Річ Посполита уклала зі Швецією Штумсдорфський мир. Значною мірою цьому сприяла Франція: вона вважала Швецію одним із найголовніших своїх союзників у Тридцятилітній війні, а отже послаблення Швеції було для неї невигідним. Так після виходу Польщі з війни козаки припинили брати в ній участь.
Нагадаємо, до Дня Незалежності України ми опублікували фотодобірку державних стягів, які назавжди залишаться частиною української історії. Фото цінних прапорів дивіться у матеріалі.