Підтримайте Вільне Радіо
Протягом останніх чотирьох років мультимедійна художниця Дар’я Молокоєдова створює професійні роботи й бере участь у мистецьких проєктах. Та, хоч її витвори й показують на міжнародних виставках сучасного мистецтва, особливе місце у творчості художниці посідає саме її рідний Краматорськ.
Про шлях від дитячих експериментів до перших професійних робіт, натхненних промисловістю, віднайдення своїх тем і постійний творчий пошук Дар’я Молокоєдова розповіла журналістам Вільного радіо.
Коли мистецтво, можливо, ще не у своєму звичному розумінні вперше з’явилося у вашому житті?
Насправді це відбулося дуже органічно від пластиліну до інсталяцій. Не було переломного моменту, коли б я сказала: “Оце тепер мистецтво”. Просто коли була маленькою, мені батьки почали давати пластилін, фарбу, потім якісь аплікації різати, клеїти. Це відбувалося інтуїтивно, і потім стало зрозуміло, що мені подобається створювати різні візуальні штуки.
Напевно, саме хистом до мистецтва я почала це називати вже перед вступом до вишу. Тоді пішла до художньої школи, бо мені треба було навчитися малювати тривимірні фігури. Але я походила туди буквально місяць, тому що там був дуже снобський вчитель, який не надихав, а навпаки давав зрозуміти, що художником не кожен може бути.
Батьки помічали, що вам добре вдаються різні вироби? Можливо, казали, що в майбутньому ви будете мисткинею чи художницею?
Звісно, помічали, але як дуже прикладні батьки шукали для мене більш функціональну професію, наприклад, дизайнера. Вони постійно намагалися зрозуміти, звідки в мене цей потяг. Тато згадував, що колись складав модельки літаків. Мама дуже добре щось перемальовувала. До речі, нещодавно я дізналася, що моя бабуся класні колажі створювала в фотоальбомах. Тобто вони шукали щось у собі, щоб зрозуміти, звідки в мене це взялось. Мабуть, для них це було на межі аномалії якоїсь.
Зараз вони дуже радіють, що в мене відразу знайшовся цей хист, і мене оминуло екзистенційне питання, ким бути й що робити. Але про професію художника ніхто не казав. Напевно, вони не хотіли наражати свою дитину на небезпеку, бо з “совка” тягнеться оце “художник має бути голодний”. Та батьки підтримали мій вибір. Я пішла навчатися на не функціональну спеціальність [у Харківську державну академію дизайну і мистецтв]. Вступила на контракт, який вони весь час оплачували. Хоча, напевно, у них наразі гадки немає, що написано в моєму дипломі.
Ви сказали, що для батьків цей потяг до мистецтва був на межі аномалії. Це якось пов’язано з тематиками ваших робіт?
Скоріше з інтенсивністю і динамікою. У дитинстві це могло виглядати так: тут я ліплю мініатюру-будинку з пластикових пляшок і пластиліну, там уже компоную пап’є-маше, в іншій стороні кімнати малюю величезну картину. У якийсь момент я почала вже залазити на стіни. Дім був просто завалений усім. Мені здається, в моменти мого натхнення у квартирі був суцільний армагеддон. Тож у батьків просто вже сформувався такий пласт гумору з розряду “проаналізуймо, звідки оце на нас звалилося”.
Вироби накопичувалися лише вдома чи у школі ви теж влаштовували своєрідні виставки?
Саме про поняття виставки на той момент я навіть не думала. Але разом із моїм другом Єгором Кочеруком (він, до речі, зараз теж мистецтвом займається) у старших класах ми створили у нашій 9-й школі цілий артпростір “БірБерлога”. Прийшли до директора і сказали, що нам треба зробити умовно свою учнівську. Він впирався десь пів року, а потім дав нам приміщення, яке ми повністю ремонтували своїми руками.
Згодом мама Єгора, яка займалася громадськими організаціями, допомогла нам написати грант і закупити з нього проєктор, колонки, ще якісь матеріали. “БірБерлога” була нашим місцем сили в останні шкільні роки: ми там проводили всякі цікаві зустрічі, малювали всі разом, дивилися кіно. Потім до нас директор приводив гостей. Серед них був художник з Німеччини Алан Мейєр, який багато працював у Краматорську з 2014 року. Також приїздили художники з Індії і Великої Британії.
Взагалі цікаво, що після актуалізації [теми] Донецької області через початок війни в 2014 році в Краматорську стався якийсь вибух мистецької активності. Громадська організація “ВІЛЬна ХАта” робила дев’ятимісячні інтенсиви, куди запрошувала досить відомих перформерів, кінорежисерів, сценаристів. Потім був артковоркінг Shift. У школі ми влаштували цей простір, хтось фільми знімав. Мені здається, пласт того, що відбувалося тоді в місті, дуже велику роль відіграв не тільки для мене, але й для інших підлітків. Багато хто з нас у результаті став митцями.
Коли ви вперше взяли участь у професійному мистецькому проєкті?
Насправді тут два варіанти. Перший — коли десь посеред навчання в Харківській державній академії дизайну і мистецтв я почала подаватися на перші резиденції. У мене була класна кафедра фотомистецтва й візуальних практик, де викладали художники-практики. Ми займалися там, чим тільки могли: різали скульптури з пінополістиролу, вирізали зі шкіри, займалися відео, фото, перформансом. Але почалася пандемія [коронавірусу], навчання перевели в онлайн-формат, і я вже не відчувала такого відгуку від нього.
У мене був страх, що навчання-то насправді не є кінцевою точкою розвитку. Тоді я зрозуміла, що треба проявляти власну ініціативу, аби не випасти з контексту. З досвіду організації артпростору в школі я знала, де шукати різні open call (набір на участь у проєкті, — ред.). У 2021 році подалася й поїхала в таку собі двомісячну подорож по мистецьких резиденціях. Одна з них була в Маріуполі. Там і відбулася перша виставка.
Я тоді створила два об’єкти. Перед цим нас водили на екскурсію до заводу імені Ілліча, яка почалася зі слів екскурсовода: “От вам окуляри й маска. Тут і дихати неможливо через пилюку, і дивитися важко. Але, якщо одягнете і те, й інше, окуляри будуть запотівати. Тому «или смотреть, или дышать»”. Це було “жостко”, тож перша моя робота — запилюжене вікно, на якому я пальцем вивела «или смотреть, или дышать».
Друга робота теж пов’язана із заводом. Там в одному з цехів був величезний банер “Жизнь бесценна, работай безопасно”. Я взяла велике вікно із закинутої промислової будівлі, намалювала там робочого й написала цю фразу. Цікаво, що вже наступного дня в місцевих новинах написали, що через порушення техніки безпеки зі сторони керівництва сильно постраждав один працівник. Я тоді подумала, як мені інтуїція це все підказала. Ще вирішила підбити трохи скло вікна, і один з жителів Маріуполя порадив у ці тріщинки засипати соду й залити їх суперклеєм, щоб вони закристалізувалися. Я досі використовую цю техніку.
Це й були мої перші кроки. Але дуже важливий, якраз цей другий варіант, стався вже після вторгнення. Тоді з’явилося багато ініціатив для молодих художників, і я стала на них подаватися. Заповнила заявку на допомогу від Київської бієнале (міжнародний фестиваль сучасного мистецтва, — ред.), після чого вони зі мною зв’язалися і запропонували поїхати на оплачувану резиденцію в Ужгород.
Як виявилося, це була одна з найсерйозніших резиденцій в Україні, куди приїжджали вже усталені майстри. Взяти мене, молоду художницю, було експериментом. Хоча тоді я зрозуміла, що мені було ще рано називати себе художницею, бо це не тільки про те, що ти робиш, а й про контекст, у якому існуєш. Я не знала нічого. Приїхала як дитина, яку треба навчити. Але там я створила першу важливу роботу — “Аудіопрогулянку домом”.
Яке місце у вашій творчості посідає тема дому?
Вона стала першою в моїй практиці. Тема дому з’явилася в 2022 році як відповідь на повномасштабне вторгнення. Це було актуально й зрозуміло, тому що мені теж у якомусь сенсі довелося евакуюватися. Зараз мені складно розібратися, наскільки все ж таки я могла тоді спекулювати на цій темі. Зараз дивлюся на людей навколо й розумію, що деякі з них розрив із власною домівкою переживають, можливо, набагато глибше, ніж я. Але дім для мене важливий, і дім — це саме Краматорськ.
Я не була вдома з 2021 року. Мені досить лячно туди їхати. Майже всі мої друзі це робили вже, вся моя родина туди приїздила, навіть моя собака. Але всі мені кажуть, що зараз для мене краще так, бо це може стати шоковим елементом, тому що місто дійсно змінилося. А мені хочеться зберігати цю дитячу фантазію. Мені здається, що через це можна уявити, ніби я займаюся втечею від реальності. Можливо, я ще не знаю своїх справжніх відчуттів щодо втрати дому, тому що поки їх не приймаю.
Наразі всі мої роботи на тему дому досить інфантильні, або ж такі, що лише дотичні до моїх переживань. Зокрема, аудіопрогулянка — робота, де я розповіла не свою історію, а зібрала історії інших людей про їхні домівки. Там є розповіді людей з Маріуполя, Сіверськодонецька, Донецька й інших гарячих точок. Можливо, їхніми словами я розповідала, що переживала сама, через колективне шукала власне. Зараз я намагаюся вже більше говорити саме про свої відчуття, бачити щось своє.
Перехід до теми дитинства, яка є в багатьох ваших роботах, є саме цією спробою звернутися до особистого?
Взагалі з темою дитинства я почала працювати якось мимохіть. У 2023 році в мене стало з’являтися усвідомлення, що я ще не доросла людина. Я ховаюся від багатьох явищ, переживаю їх досить по-дитячому через цю інфантильність. Якраз тоді створила “Халабуду”. Мене покликали на резиденцію, де я мала попрацювати з дітьми ВПО. Подумала, що буде класно зробити з ними халабуду, але дітей там не було, тож я створила її сама. Зробила її з тканини, із такого тактильного матеріалу.
Потім ця тема почала підкріплюватися роботою з дітьми. Буквально через місяць після “Халабуди” я їду в Австрію, де також одна з активностей — робота з ними. Потім наступного року я потрапляю на проєкт “Митці після школи”, де пів року працюю з дітьми в Бучі. А далі в 2025-му якось несвідомо ця тема випливає в “Музиці вітру” в PinchukArtCentre. Спочатку фігури роботи мали висіти в повітрі між будинками, але, оскільки це історичні споруди, нам не дозволили натягнути між ними трос. Тоді з’явилася конструкція, яка в макеті була дуже схожою на дитячий мобіль.
Але, знаєте, цей рік став досить жорстким для мене, і зараз тема дитинства мені взагалі не резонує. Вона для мене сприймається через тему дому, тому що це не окреме явище, а буквально пара “дім-дитинство”. Це про батьківський дім, у якому я — дитина. Через теплі стосунки з родиною процес сепарації став для мене досить розмитим, а він важливий. Навіть під час вторгнення я ніби увійшла в якусь бульбашку безвідповідальності, і це перетворилося на історію стосунків з моєю внутрішньою дитиною. Зараз це не викорінена історія, але я роблю на цьому менший акцент.
Чи можна сказати, що кураторство в цьогорічному проєкті “Iмбаlance”, де ви знову ж таки викладали дітям, стало своєрідною кульмінацією становлення вас як дорослої особистості?
Насправді я б так не сказала. “Iмбаlance”, який ми робили з моїм знайомим із Краматорська Андрієм Борутею в “Музеї воєнного дитинства”, — це більше про практичні навички викладання. Я ніколи не думала, що буду це робити. Викладання сталося само собою, хоча я бачу в цьому відгомін якраз тієї шкільної соціальної активності. Тому все, що відбувалося у мене з дітьми, — це експеримент не тільки для них, а і для мене.
“Iмбаlance” був найдовшим експериментом: спочатку мистецька лабораторія, потім виставка. Цей проєкт виключно про дітей, про їхнє дитинство. Але як наслідок я і сама відчула повернення в підлітковий час. Тут ще і така комбінація вийшла, що в 2014 році, коли почалася війна, нам з Андрієм було стільки ж років, скільки було учасницям цього проєкту в 2022-му. Ми розуміли, що вони тоді відчували, і для них це було важливо.
Я слідкую за наслідками цього експерименту. Можливо, він дасть свої плоди в майбутньому. Наприклад, у мене є план створити свій курс, але не зараз. Я дуже рано взялася за викладацьку діяльність. Мені зараз 23 роки, і буде якісніше, якщо це відбудеться пізніше, коли я матиму більше досвіду.
Враховуючи усвідомлення, які з’являються у вас в результаті аналізу свого шляху, як ви плануєте розвиватися надалі?
Насправді наразі я відчуваю, що переді мною стоїть дуже серйозний виклик — зрозуміти вектор свого руху. Зараз моя практика просто розсипалася на кілька стежин. Одна з них — моя мистецька діяльність. Потім в мене є практика з проєктом про любов It’s Love, Darling. Я більше відношу її до активістської діяльності, тому що це про висвітлення інших через свій медіум. Цей проєкт масштабується у велику платформу, де я виконую функцію соціального медіатора. І є окрема стежка, де я викладач.
Розумію, що треба сконцентруватися на чомусь одному. В мене є страх, що я можу почати за цим усім втрачати свою мистецьку діяльність. Але трошки вдаюся в буддистські концепції і думаю, що, якщо це станеться, так і має бути. У цілому план — балансувати між потоком власних думок і активістських проєктів. У 2024 році мені здавалося, що я вже стала на свій шлях, але зараз розумію, що перебуваю на первинному рівні. Здається, цей шлях безкінечний, і, балансуючи, я хочу поступово його пройти.
Раніше ми розповідали історію донеччанки Діани Берг, яка після вимушеного виїзду з міста розвивала культурний активізм у Маріуполі.