До відкритого вторгнення кількаразовий чемпіон світу з гирьового спорту Євген Нескреба тренувався й виховував нове покоління спортсменів у Волновасі. Однак через повномасштабну війну йому довелося залишити дім і розпочати нове життя в Луцьку.
Про свій шлях до чемпіонства й повернення до спорту в евакуації Євген Нескреба розповів нашим журналістам.
У Миколаївці (село у Волноваському районі, — ред.), де народився Євген Нескреба, розваг для дітей було небагато. У селі працювала єдина секція з гирьового спорту, яку вів учитель фізкультури. Саме вона і стала відправною точкою в кар’єрі майбутнього чемпіона.
Коли Євгену було 12 років, на лінійці нагороджували хлопців-гирьовиків, які приїхали зі змагань. Школяру це так сподобалося, що він почав мріяти про власну медаль. Підійшов до вчителя фізкультури, і той запросив його на перше тренування. Призначили заняття на суботу.
“У суботу в школі був осінній бал. Тоді мода така була. І я навіть не пішов на нього, а прийшов на тренування. Там майже нікого не було — людини три, може, чотири. Це була остання субота жовтня. 29 жовтня 1988 року — моє перше тренування”, — згадує Євген.
Випробувати свої сили на чемпіонаті району у Волновасі хлопцю вдалося лише за рік. Згадує, що одного разу під час перерви зламав руку, тож був вимушений припинити тренування на вісім місяців і після травми підготуватися до змагань за три. На них Євген посів третє місце й каже, що був надзвичайно щасливий, бо тепер його теж нагороджували на лінійці.
На перший чемпіонат України серед юніорів Євген Нескреба поїхав у 1992 році, коли йому було 16. Тоді хлопцю довелося змагатися зі старшими спортсменами, бо в цій категорії могли брати участь юнаки до 22 років. Попри це, школяр усе ж здобув призове місце.
“Це було в Полтавській області, місто Хорол. Після поштовху (вправа в гирьовому спорті, — ред.) я був четвертий. Узагалі поштовх — не моє, я більше люблю ривок. Це тепер за них окремо нагороджують, а тоді рахували тільки суму двоборства. І от я посів друге місце в сумі, хоча в ривку став чемпіоном”, — розповідає Євген.
У чемпіонаті світу гирьовик взяв участь лише за 13 років. У 2005 році в Харкові він посів 10-те місце, хоч від першого його відділяли лише чотири ривки. Наступного року на змагання до латвійського міста Огре Євген поїхав із хворою спиною, але показав кращі результати — був четвертим. Переможним же для чоловіка став 2007 рік. Тоді в Сан-Дієго він виборов три медалі й здобув звання чемпіона світу в ривку.
“Сказати, що це було приємно, — нічого не сказати. Я дуже задоволений був! Грає гімн України, підіймається прапор. Радість така, що на очах сльози. Через це треба тільки пройти, щоб зрозуміти”, — згадує Євген, усміхаючись.
Хоч у школі Євген Нескреба вже брав участь у всеукраїнських змаганнях з гирьового спорту, його вчителі й однокласники дуже здивувалися, коли він вступив до тодішнього Харківського інституту фізичної культури. Хлопець дуже любив математику, і всі гадали, що професійне життя він пов’яже саме з нею. Проте на вибір спеціальності вплинула незгода з тренером.
“Коли я вже ходив у 10-й та 11 клас, почав трохи сперечатися зі своїм тренером — чому він таку методику мені дає, чому не іншу. Я став їх аналізувати й думати, що можна покращити. А він каже: «От закінчуй школу, іди в інститут, і тоді будеш вигадувати й пробувати щось своє»”, — пояснює власне рішення Євген.
На другому курсі хлопець здобув звання майстра спорту. Після навчання він повернувся до рідної Миколаївки. Спочатку разом зі своїм колишнім учителем тренував дітей у селі від Докучаєвської спортивної школи, а потім через суперечки щодо методик перейшов до Волноваської ДЮСШ.
Згодом Євген переїхав до міста: тричі на тиждень тренував молодих спортсменів у Волновасі, а двічі — у Миколаївці. Чоловік розвивався сам і допомагав вихованцям здобувати власні перемоги. За них Євген відчував особливу гордість, не тільки тренерську, а й батьківську, бо серед підопічних були дві його доньки: старша Маргарита й середня Тетяна.
“Чемпіонів України в мене було багато, я навіть їх якось ніколи не рахував. Чемпіонами світу були дві моїх доньки й ще два хлопці посідали четверті місця. Це велика гордість була!”, — ділиться Євген.
Ми віримо, що разом зможемо більше, тож кличемо вас долучитися до команди однодумців.
Підтримка нашої спільноти — це не просто фінансова допомога для медіа. Це інвестиція в майбутнє Донеччини та інструмент досягнення спільної мети.
Якщо ви поділяєте наші цінності та прагнете змін на краще — приєднуйтесь до нас!
За два дні до повномасштабного вторгнення Євген Нескреба проводив тренування в Миколаївці — готував дітей до Кубка генерала Петрова, який мав відбутися в Запоріжжі на початку березня. У той день обстріли почастішали, проте чоловік не звернув на них уваги. Від окупованого у 2014 році Докучаєвська село відділяли близько 10 кілометрів.
У перший же день відкритої війни у Волновасі почали гриміти ворожі удари. Три дні Євген разом із дружиною та дітьми переховувався в підвалі будинку її батьків. На той момент у місті вже не було ні світла, ні води, ні газу. Лікарні й аптеки не працювали, тож, коли п’ятирічна дочка чоловіка Ксенія захворіла, стало зрозуміло, що треба виїжджати.
“27 лютого я додому прибіг, узяв два пакетики з якимись речами Ксюши й усе. Закрив будинок на ключ, пригнав машину, і ми поїхали. Коли вже були біля Дніпропетровської області, мені зміг додзвонитися сусід і сказав, що мій гараж посікло уламками. Тобто якби ми б вирішили виїжджати години на дві пізніше, машини уже могло не бути”, — розповідає Євген.
На два тижні родина зупинилася у брата куми в Павлограді й уже там дізналася, що після влучання їхній будинок у Волновасі згорів разом з усіма нагородами. Згодом переселенці перебралися до Луцька, бо дружина Євгена була прикордонницею і мусила прибути в один із загонів.
У місті чоловік почав шукати роботу по спортивних школах. Там Євгену пропонували лише посаду тренера із самбо, від якої він відмовився, бо розумів, що не має достатньо знань. Чоловік брався за різні підробітки: розклеював оголошення, перевозив на своїй машині меблі й побутову техніку. Згодом він влаштувався охоронцем до мережі супермаркетів, а після скорочення став працювати там слюсарем-сантехніком.
Перший місяць після переїзду Євген Нескреба думав, що більше взагалі не підійде до гир. Чоловік дуже боляче сприймав втрату минулого життя й особливо нагород, які він дбайливо збирав понад 30 років.
“Стільки медалей і кубків з гирьового спорту, як у мене, в Україні ні в кого не було. Я собі просто не уявляв, як виграю медаль, буду дивитися на неї й розуміти, що вдома в мене їх було 615 чи 617, і ця була б 616-та чи 618-та. Для мене це було тяжко, бо моя колекція — ніби ще одна моя маленька дитина. Як росте дитина, так росли мої медалі й кубки”, — ділиться переживаннями Євген.
Новини з Волновахи й труднощі в пошуку роботи дуже гнітили чоловіка, тож, аби покращити свій стан, він почав шукати собі розраду. Тоді-то Євген і згадав, що колись саме кількагодинні тренування дарували йому полегшення. В обласному фізкультурно-спортивному товаристві “Колос” у Луцьку чоловік узяв дві гирі, проте через тягар спогадів наважився підійти до них лише за місяць. Згодом спортсмен усе ж переборов емоції.
“Я дві гирі по 24 кілограми штовхнув 22 рази, хоча перед цим готувався до Кубка Петрова на 105-107 разів. Мені ці гирі такі тяжкі були! Але в гирьовиків і штангістів є спеціальний ремінь, а в мене його не було. До того ж я не мав штангеток (спортивне взуття, — ред.), гирі у звичайних шльопанцях підіймав”, — розповідає Євген.
Зібрати необхідний інвентар через знайомих Євгену допоміг президент Асоціації гирьового спорту, і вже в серпні 2022 року спортсмен повернувся до змагань. Чоловік виборов перше місце на обласних іграх, потім виграв чемпіонат України в Ужгороді й у грудні того ж року поїхав на чемпіонат Європи до Польщі. Там він здобув третє місце у двоборстві й перше в марафоні, протягом години піднявши гирі 656 разів.
Протягом останніх років Євген Нескреба виборов два перших місця на чемпіонаті світу у 2023 році, перше й друге — у 2024-му. Також у 2023 році він двічі переміг на чемпіонаті Європи, а у 2024-му здобув там удвічі більше нагород. Тоді Євген, зокрема, виступав у командній естафеті за збірну України, проте фінансовий тягар для нього це не полегшило.
З виїздом за кордон для участі в змаганнях Євген не має перешкод через інвалідність. Ще з 2017 року чоловік ходить зі спеціальними імплантами в обох вухах. Проте вільно представляти Україну на чемпіонатах йому заважають проблеми з грошима. Гирьовий спорт не є олімпійським. Держава його не фінансує, тож спортсменам доводиться самостійно платити близько 1000 євро, щоб потрапити на чемпіонати світу.
Ця проблема була особливо актуальною для Євгена на Донеччині. У Волновасі гирьовий спорт був дуже розвиненим, тому серед спортсменів панувала велика конкуренція у боротьбі за фінансування. У Луцьку ж із цим стало трохи легше, особливо, коли чоловік випадково познайомився з представником благодійного фонду “Сучасна Україна”. Тепер Євген майже не пропускає змагань і вже будує плани на майбутнє.
“Цього року в березні в Ужгороді проходив чемпіонат України. Там я виграв два перших місця в поштовху й ривку, і тепер їду виступати на чемпіонат світу до Бусто-Арсіціо в Італію. Потім у жовтні буде чемпіонат України у Львові. Якщо я виграю, поїду на чемпіонат Європи в Кишиневі”, — розповідає про задуми спортсмен.
Однак, попри великі сподівання, серце Євгена неспокійне. Чоловік дуже хвилюється за середню доньку Тетяну, яка нині працює слідчою в Добропіллі. Тому, зізнається чемпіон, попри жагу до нових звершень головною своєю мрією називає мир.
Раніше ми розповідали, що бахмутянка Єлизавета Моренко стала переможницею турніру з боротьби на поясах Алиш у ваговій категорії 75+. Про свої враження спортсменка розповіла в матеріалі.