Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Іван Приходцев. Він з перших днів повномасштабного вторгнення пішов добровольцем боронити державу від росіян. Побував у різних гарячих точках та став командиром роти. Загинув військовий у селі Сторожеве Волноваського району.
Про життєвий шлях Івана Вільному Радіо розповіла його мати, Валентина Приходцева.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Іван народився 10 квітня 1997 року у місті Ізмаїл Одеської області. Виховувався хлопець у багатодітній родині. Спочатку він закінчив 11 класів у місцевій школі №11, а потім пішов працювати.
“Він постійно працював на будівництвах — будував будинки, паркани з цегли, все вмів робити і любив цю справу. Працював як по Одесі, так і їздив у Київ та інші міста країни. Мені він казав: “Мамо, ми маємо підняти молодшого” (брата. — ред.). Тому він так рано й почав працювати з сестрою. Потім він зробив перерву від будівництва та підписав на 3 роки контракт із ЗСУ. Він служив у прикордонних військах: перші місяці — у Львові, а потім — в Ізмаїлі. В АТО не бував. Коли контракт закінчився, повернувся до роботи в будівництві”, — розповідає мати.
Чоловік так багато працював, що майже й не мав хобі.
“Якщо в нього й був вільний час — він проводив його вдома. Постійно був поряд із мамою та допомагав по господарству. Погуляти міг піти на 1–2 години, не більше. Це молодший міг піти та зникнути на весь день, а Ваня був домашній — поряд із мамою”, — ділиться Валентина.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Іван приєднався до ЗСУ. 2 березня 2022 року чоловіка зарахували до складу 88-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади імені контрадмірала Михайла Остроградського військово-морських сил ЗСУ.
“Під час служби він ніколи нічого не розповідав. Завжди казав, що “все добре, я на роботі”. Він тільки мене завжди питав: “Маман, як ти?”. А про себе не розповідав, бо казав, що “нас прослуховують”, — говорить мама.
Спочатку він служив у піхоті на посаді матроса, а згодом став командиром вогневої підтримки відділення гранатометного взводу. Позивний обрав собі “Хитрий”.
“Хлопці розповідали, що він дуже багатьох побратимів рятував під час служби. Був такий момент, що я хотіла забрати його з армії — вже й адвоката найняла, який сказав, що шанс є. Однак потім його побратими стали гинути, і він на відріз відмовився покидати армію. Сказав, що буде мститися за них”, — згадує мати.
За час служби Іван з побратимами, зокрема, звільняв території на Донеччині, Запоріжжі та Херсонщині.
“У них на Херсонщині були дуже важкі бої. Він був там у листопаді 2022 року. На позиції зайшло 400 чоловіків, а вийшли потім лише 8. За його розповідями, там все горіло — зброя, документи, боєприпаси. І вони ховалися під тілами загиблих. Його після цього відпустили додому на 4 дні — який же він брудний та втомлений був… Потім він тривалий час був в Авдіївці — це все записано в документах”, — розповідає мама.
Захисник загинув 9 червня 2023 року, виконуючи бойове завдання у селі Сторожеве Волноваського району.
“В їхню машину влучив ракетою ворожий гелікоптер. Їх тоді 12 чоловіків їхали у “Козаку” (бойова броньована машина українського виробництва, — ред.), і вони всі згоріли, бо в машині ще везли міни. Мені обіцяли провести розслідування, знайти та покарати того, хто посадив хлопців разом із мінами, але я не вірю, що так буде. Нам потім телефонував командир і казав, що мій син був найкращим у них, і вони дуже цінували його”, — переказує Валентина.
Івану назавжди залишиться 26 років.
“Ми поховали його в рідному селі, бо він так попросив. Одного разу він записав голосове повідомлення: “Якщо зі мною щось станеться — поховайте мене поряд із бабусею”. Так ми й зробили. Після загибелі старшого ми забрали з армії молодшого, який також служив у Нацгвардії”, — говорить мати.
Прощання відбулося через 7,5 місяців після загибелі у селі Комишівка, яке знаходиться поряд з Ізмаїлом.
“Ми дуже довго не могли отримати тіло, бо вони всі згоріли, і їх по шматочках збирали потім. Нам довелося робити тест ДНК, і через кілька місяців знайшли збіг. 16 січня 2024 року ми його поховали у закритій труні”, — згадує мама.
У Івана була кохана дівчина, вони планували одружитися 25 липня, але не встигли. У чоловіка також залишилися мати, брат, сестра та племінниці.
“Всі його дуже любили. Ваня був дуже доброю людиною. Завжди всім допомагав та ніколи не дозволяв когось ображати. Ніколи не провокував конфліктів — навпаки, завжди всіх заспокоював”, — ділиться Валентина.
Рідні Івана прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.