Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо 24-річного військового з Миколаївщини В’ячеслава Бахура. Військовий боронив рідну область у лавах тероборони, а потім довгий час служив піхотинцем на Донеччині. Після важкого поранення захисник повернувся на фронт, проте менш ніж за пів року його життя обірвав удар російського безпілотника.
Про В’ячеслава Бахура Вільному Радіо розповіла його дружина Олеся.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
В’ячеслав Бахур народився 8 вересня 2000 року в селі Олександрівка, що на Миколаївщині. Хлопець закінчив місцеву загальноосвітню школу, а згодом пішов навчатися на зварювальника. Проте освіту В’ячеслав так і не здобув: за два роки йому довелося зробити вибір на користь роботи.
“На той момент він уже давно не жив із батьками, тому мав сам забезпечувати життя собі й двом меншим братам, яким теж допомагав. Він брався за будь-яку роботу: працював на будівництвах, автомийці”, — розповідає дружина В’ячеслава Олеся.
Так тривало кілька років, допоки 21-річний хлопець не взяв на себе нову відповідальність — не лише за власне життя й родину, а за всю країну. З перших днів повномасштабного вторгнення В’ячеслав, який не мав жодного військового досвіду, став на захист Миколаєва у складі тероборони.
“Він чоловік і повинен захищати свою державу, свою родину — отакі мав переконання”, — пояснює мотивацію В’ячеслава дружина.
У липні 2023 року В’ячеслав Бахур підписав контракт із 28-ю окремою механізованою бригадою імені Лицарів Зимового Походу. Протягом двох місяців військовослужбовець проходив навчання у Великій Британії, а потім виконував бойові завдання в складі штурмового відділення й служив піхотинцем біля тимчасово окупованої Курдюмівки Торецької громади.
“Вони стояли за 150 метрів від селища. Славік повз туди різними ходами й підривав будівлі з російськими солдатами”, — розповідає Олеся.
Біля Курдюмівки В’ячеслав зазнав важкого поранення, коли в червні 2024 року росіяни обстріляли позицію військового з танку. З розрізаним шлунком, зламаною лопаткою і скалкою від снаряда в діафрагмі захисник тиждень провів у реанімації в Дніпровській лікарні імені Мечникова.
Після кількох місяців лікування й реабілітації в Києві військово-лікарська комісія визнала В’ячеслава обмежено придатним і відправила в резерв.
Оговтуватися після важкого поранення В’ячеславу Бахуру допомагала кохана Олеся. Пара познайомилася випадково на початку лютого 2024 року, коли дівчина зайшла на прямий ефір військового в одній із соцмереж. Менш ніж за місяць В’ячеслав запропонував Олесі зустрічатися й, попри відстань, увесь вільний від бойових завдань час приділяв коханій.
“Знаєте, коли людина приділяє тобі увагу навіть на відстані, ти забуваєш про все. Мені друзі казали, що все зрозуміло навіть із того, як він дивиться на мене. Таке відчуття було, ніби я знайома з цією людиною вічність”, — згадує жінка перший період стосунків.
У квітні 2024 року під час спільної відпустки в Мукачеві військовий освідчився Олесі. За чотири місяці під час реабілітації В’ячеслава закохані побралися, а вже в січні стали батьками хлопчика Макара. Ім’я сину військовий обрав з прив’язкою до церковного календаря — хлопчик народився в день пам’яті святого Макарія.
“Славік був найкращим татом, якого можна було тільки побажати дитині. Коли був у відпустці при народженні дитини й малий вередував, він давав мені відпочивати, завжди був біля сина. Для нього дитина — це святе. Напевно, навіть більше, ніж жінка”, — усміхається Олеся.
В’ячеслав Бахур хотів жити разом із родиною і ростити сина, проте не міг чітко уявити своє майбутнє після війни. Захисник мав хист до роботи з електронікою, та все ж не вірив, що зможе відійти від служби.
“Він не дуже розумів, ким бути далі, тому думав або залишитися у військовій сфері, або піти в охорону”, — розповідає про роздуми В’ячеслава Олеся.
А поки війна тривала, чоловік не міг залишатися осторонь. Через поранення В’ячеслав мав право більше не служити в бойових частинах, проте не міг залишити побратимів. Колись він уже втратив друга Олександра, який вийшов на позицію замість нього. Відтоді військовий особливо опікувався побратимами — вони були для нього немов родина.
Під час перебування в резерві В’ячеслав відмовився від посади в ТЦК на Одещині й, попри вмовляння дружини, у лютому 2025 року став оператором відділення взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів у своїй бригаді. За місяць військовий опанував нову спеціальність і повернувся виконувати бойові завдання на Донеччину.
Протягом служби В’ячеслав Бахур залишався оптимістом і переконував дружину, що все буде добре. Але в її День народження, 9 липня 2025 року, загинув поблизу села Олександро-Шультиного Костянтинівської громади.
Ще напередодні військових постійно обстрілювали, кілька снарядів влучили поряд з позицією В’ячеслава. Та все ж о третій ночі захисник привітав кохану зі святом, а потім зв’язок із ним зник. Через півтори години чоловік загинув від поранень, отриманих внаслідок влучання безпілотника.
“Славік завжди виходив на зв’язок. Коли зв’язок із ним зник, я в той же день за татуюванням знайшла в соцмережі його побратима. Виявилося, що цей хлопець якраз був із ним у момент загибелі. Я написала йому, і він повідомив, що мій чоловік загинув”, — згадує день трагедії Олеся.
За словами жінки, В’ячеслав завжди казав: його дім там, де дружина й дитина. Тому 20 липня 2025 року захисника поховали вдома, у Києві. Після урочистого прощання на вулицях столиці військовий знайшов спочинок на Алеї Героїв Лісового кладовища.
Протягом служби В’ячеслава Бахура нагородили відзнакою Міністерства оборони “Хрест Сухопутних військ”. У пам’ять про 24-річного захисника його рідні також просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна і світла пам’ять захисникові.