Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Олег Кучкін. Він мав важке дитинство: спочатку померла мати, а потім і батько. Тому хлопець рано почав працювати і доглядати за молодшою сестрою. Власна родина в Олега з’явилася вже після досягнення повноліття. Після повномасштабного вторгнення чоловік понад два роки відновлював будинки після обстрілів, а згодом боронив Донеччину у лавах Збройних сил України.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіли дружина Людмила Кучкіна та донька Катерина Кучкіна.
Олег народився 13 травня 1978 року у Запоріжжі. Коли хлопцю було 7 років, родина переїхала до села Лукашевого Запорізької області. Там батьки влаштувалися на роботу у місцевий колгосп. Олег навчався у Лукашівській школі, де познайомився з майбутньою дружиною — Людмилою.
“У директора, вчителів та однокласників залишилися про Олега лише теплі спогади. Він, мов сонечко, завжди був усміхнений, позитивний і всім допомагав”, — переказує спогади дружина.
Втім, дитинство Олега видалося важким. У 1991 році через тяжку хворобу померла його мати. Батько важко пережив цю втрату, почав зловживати алкоголем і фактично усунувся від виховання дітей.
“Тато так тяжко переживав втрату дружини, що не лише пив, а й почав виносити речі з дому на продаж. У якийсь момент його посадили до в’язниці”, — говорить Людмила.
Хлопцю тоді було 13 років, а його молодшій сестрі — 7. Згодом вони опинилися на вихованні у різних родичів: бабуся забрала сестру, а Олега — двоюрідна тітка.
“Батько в нього був непоганий, добра людина. Просто ця трагедія зламала його. Коли він вийшов із тюрми, ще якийсь час пожив з нами, але продовжував сильно пити і помер через проблеми зі здоров’ям”, — ділиться дружина Людмила.
У 14-річному віці Олег почав зустрічатися з Людмилою. Важке дитинство не зламало хлопця — з юних років він прагнув працювати.
“Він брався за будь-який підробіток. Робота горіла в його руках”, — згадує дружина Людмила.
Після школи Олег поїхав до Запоріжжя, де навчався у професійно-технічному училищі за фахом столяра-тесляра, а згодом пройшов курси, на яких здобув кваліфікацію тракториста.
Після випуску він почав працювати у колгоспі. Спочатку доглядав худобу, а згодом став трактористом і комбайнером. Маючи стабільний дохід, Олег забрав сестру від бабусі до себе. Людмила також переїхала до чоловіка ще у молодому віці, адже у її родині складалися непрості стосунки.
У 1998 році Людмила та Олег одружилися. Згодом у пари народилися двоє дітей: донька — у 1999 році, син — у 2001-му. Після народження дітей чоловік працював у Запоріжжі на металургійному підприємстві.
“Він десять років працював на відвалах. Це було підприємство з перероблення металу: туди звозили сировину і переробляли її. Олег сортував метал”, — говорить дружина Людмила.
Згодом родина повернулася до рідного села чоловіка.
“Він був простою, безвідказною людиною. Завжди перебував або на роботі, або на городі, ніколи не сидів без діла. Як батько він проявляв велику турботу. Мені постійно радив вчити англійську мову, хоча я не дуже цього хотіла”, — з усмішкою згадує донька Катерина.
Після початку АТО на сході країни, Олег думав про армію. Втім родинні складнощі вимагали залишитись. Спочатку зникла безвісти сестра, а згодом у дружини виникли серйозні проблеми з ниркою.
“Він працював цілодобово, щоб якомога швидше зібрати гроші та оплатити мені операцію”, — згадує Людмила.
Коли у чоловіка з’являвся вільний час, він любив їздити з сусідом на рибалку.
“Він дуже любив ходити по гриби. Ми жили в селі, і тут була така місцевість, де всі їх збирали, тож він часто туди ходив. Також йому подобалося возитися з машинами та ремонтувати їх”, — говорить донька Катерина.
Близькі пам’ятають Олега як працьовитого чоловіка, який у господарстві вмів робити все.
“До нього постійно зверталися сусіди, і він усім допомагав. Особливо двом нашим сусідкам, чиї чоловіки померли: для них він став справжньою опорою”, — усміхається донька.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік змінив фах й зайнявся будівництвом.
“Він ремонтував та відновлював будинки, пошкоджені внаслідок обстрілів. Бував і у відрядженнях. Зокрема, їздив до Нікополя та відновлював там водогін”, — розповідає донька Катерина.
28 червня 2024 року чоловіка мобілізували. Спочатку він пройшов військовий вишкіл, а з середини вересня того ж року приєднався до лав 129-ї бригади ЗСУ. Близькі підтримували його, як могли.
“Навіть коли він перебував у навчальній частині, сусід приїжджав до нього з вудочками, і вони рибалили на місцевій річці”, — додає донька Катерина.
На службі чоловік став стрільцем-санітором, але, за словами близьких, виконував завдання як штурмовик.
“Він розповідав, що діяв, як у десантно-штурмових військах. Їх відправляли на позиції штурмувати та стримувати наступ”, — говорить донька Катерина.
Весь час служби захисник провів на Донеччині — на Олександрівському (тоді ще Новопавлівському) напрямку.
“Побратими розповідали, що під час служби він показав себе з позитивного боку: мав високий моральний дух і залишався вимогливим до себе. У батальйоні він користувався повагою, завжди йшов на допомогу, навіть на шкоду собі”, — переказує дружина.
Служба на фронті давалася непросто, але Олег не скаржився близьким і намагався вберегти їх від деталей війни.
“Знаємо, що найважче йому було, коли хлопці йшли на позиції і не поверталися. У нього був побратим із позивним “Батько”, з яким тато потоваришував, і його загибель пережив особливо болісно”, — з сумом згадує донька.
Важкі моменти служби допомагали Олегу переживати чотирилапі друзі.
“Навіть очікування виходу на позиції давалося йому важко, адже по цих місцях регулярно завдавали ударів. Там він знайшов котів, дуже їх любив і постійно годував. Загалом у нього було семеро котів. Серед них — біла кішка, яка завжди спала поруч із ним”, — ділиться донька.
В останньому повідомленні батько попросив доньку дотримати обіцянки про трьох онуків. Вона заспокоїла його і більше з ним не говорила.
Уже за тиждень захисник загинув. Це сталося 11 листопада 2024 року поблизу Старомайорського. Того дня він разом із побратимами вів бій у напівоточенні протягом п’яти годин.
“Вони тримали позицію, і так склалося, що опинилися не на лінії фронту, а на території, яка вже перебувала під окупацією. Вони прийняли вогонь на себе та стримували російські війська, щоб ті, хто тримав позиції позаду, мали змогу відійти. Командир передавав по рації, щоб вони здалися в полон, але тато відповів, що ніхто не здаватиметься і вони триматимуть позицію до останнього”, — говорить донька Катерина.
Смерть захисника підтвердили не одразу. Після загибелі родина протягом 11 місяців зверталася до різних установ, щоб повернути тіло чоловіка на підконтрольну територію.
“Після того бою тіла залишилися на окупованій території, і забрати їх не було жодної можливості. Командир пообіцяв посприяти, щоб тата передали під час обміну тілами, але цього не сталося. Ми дуже довго чекали обміну, мама зверталася до всіх, до кого могла, і в червні [2025 року] тіло батька повернули. Із шести людей, які перебували на позиції, повернули тіло лише нашого батька”, — ділиться донька Катерина.
Тіло перебувало у такому стані, що близькі не змогли його впізнати. Тому до жовтня чекали результатів ДНК-тестів. Коли знайшли збіги та підтвердили спорідненість, захисника поховали. Сталось це лише 3 жовтня 2025 року, могила Олега — у рідному селі Лукашевому.
“Це було його прохання — він не хотів бути ніде, окрім як поряд із батьками”, — зазначає донька.
Чоловікові було 46 років, 32 з них він прожив разом із Людмилою. У нього залишилися дружина та двоє дітей.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.