Підтримайте Вільне Радіо
Бахмутянка Наталя Мороз приїхала з евакуації, щоб відвідати рідну Донеччину та побачитися з чоловіком. Найбільше її вразила порожня Святогірська лавра, розписаний постамент пам’ятника Артему та високі ціни. Своїми враженнями бахмутянка поділилася з журналістами Вільного Радіо у формі монологу.
Цей монолог — розповідь однієї людини від першої особи. Наведений досвід є особистим і не обовʼязково відображає досвід усіх мешканців Святогірська та області. Розповідь показує лише погляд співрозмовниці. Далі її пряма мова.
Мене тягне до Святогірська, бо ми завжди любили туди їздити. Там добре погуляти, походити. Це для мене місце сили. Може, Святогірська лавра хоч і Московського патріархату, але… чи то земля сама мене туди тягне? Не розумію.
Цього разу ми піднялися до пам’ятника Артему. Я забрала звідти два камінчики — на пам’ять. Раніше посміялася б, а нині це — талісман.
Артем тепер тут як меморіал. Я так розумію, на постаменті пишуть імена загиблих. Ще було написано: “Курка, 1995–2022”. Я не зрозуміла, що це за роки.
Молодший син теж піднявся до пам’ятника Артему, і я йому потім показуватиму фотки та розповідатиму — як воно було і як стало.
Ще хотіла поїхати до стели на адмінкордоні Донецької та Дніпропетровської областей — там сильна енергетика, одразу душать сльози. Але цього разу там набагато небезпечніше. Шкодую, що минулого разу не набрала там камінців. Тепер усе на Донеччині для мене дороге — навіть те, на що раніше й уваги не звертала…
Тим часом у лаврі є хоч якісь люди, а ось біля пам’ятника Артему гостро відчувається, що ти “один у полі”. Дивишся на ці згорілі торгівельні намети, згадуєш, яким воно було, і розумієш: як раніше вже, скоріш за все, ніколи не буде.
Спустилися до Лаври — людей дуже мало! Раніше на мості через Сіверський Донець неможливо було сфотографуватися, щоб у кадрі нікого не було. Доводилося чекати, аби спіймати вдалий момент без людей. А цього разу ми, навпаки, чекали, поки хтось підійде — щоб нас сфотографували.
Це як побачити друга чи близького родича в тяжкій хворобі: усе побите, популярний пляж поріс очеретом, усе занедбане. Зайшли до церкви — монахи молодці: всередині все в ідеальному порядку, скрізь живі квіти, видно, що доглядають. Але відсутність людей гостро відчувається.
На території лаври з’явилися могили тих, хто загинув тут — раніше цього не було. Фонтани не працюють, усе функціонує напівсили.
У лаврі працює єдина сувенірна крамниця — там хрестики, хустинки тощо. Купила шматки мила ручної роботи, зберігатиму його як найцінніший подарунок. Свічок купила — попалю. Тепер до будь-якої дрібниці ставишся по-особливому.
Автостанція та мотузковий парк на в’їзді до Святогірська побиті. У якому б стані воно не було — воно твоє, рідне і таким назавжди залишиться. Я думаю: якщо в мене такі відчуття щодо Святогірська, то що було б зі мною, якби я повернулася до Бахмута? Я думаю, я б не змогла звідти поїхати…
Мені було б дуже боляче, якби росіяни окупували Святогірськ — останню часточку тієї землі, де мені добре. Але як воно буде — тут я безсила.
Красномовний приклад — Богородичне (сусіднє зі Святогірськом село, — ред.), яке рознесене вщент. Там усе непридатне до життя! Там неможливо жити — немає нічого живого. Як чума, яка все випалює на своєму шляху, так і вони (росіяни, — ред.) пройшли — знищили все, що могли.
Тут все у рази дорожче! “Кому війна, кому мати рідна”.
Очевидно, користуються тим, що тут є військові: хто скільки хоче, стільки й накручує ціни.
Ми навіть везли дітям із іншого регіону печиво, соки та дитячі пюре, бо тут усе — втридорога. Наприклад, у супермаркетах, де ми в евакуації, я беру дитяче пюре по акції за 19 гривень, без акції — за 24. А на Донеччині така сама баночка вже коштує 30 гривень. І так — з усіма продуктами. А військовим діватися нікуди — купують, бо мусять.
Ще мене здивувало, що майже всі продавці в магазинах на Донеччині досі говорять російською. Я вже відвикла від цього в евакуації в інших регіонах.
Вода на Донеччині дуже поганої якості — технічна. Я нею навіть голову не мию і не вмиваємось. Хоча вона і тече з крана. Звісно, є й фільтрована вода, але за нею треба їздити. У місцевих бабусь вибору немає — ідуть із 5-літровими баклажками.
Фото нижче — поворот на Бахмут. Там уже невдовзі буде фронт. А мене туди тягне… Якби могла — я б пішла туди пішки. Бо я розумію: пройди у той бік 60 кілометрів — і я вдома. А не можу. Тому це фото важливе для мене… Мабуть, роздрукую його і повішу в рамку.
Це схоже на втрату рідної людини. Ти завжди пам’ятатимеш її і з гіркотою згадуватимеш. Це ніколи й нікуди не дінеться.
Таку порожнечу неможливо нічим заповнити — яким би чудовим, хоч і десятикімнатним, не було твоє нове житло. Мені дуже часто сняться сни. І після них залишається важкий осад. Бо в тих снах — Бахмут. Я ходжу там по своїй квартирі, дивлюсь, що ще могла б забрати. Іноді сняться росіяни й те, як вони можуть побачити мене в моїй квартирі. Це вже ніколи не зникне.
Але попри все, з цієї поїздки я винесла більше “плюсів”. У якому б стані все не було — я отримала моральне задоволення. Я не хочу звідси їхати. Мені тут добре.
Тут війна відчувається набагато гостріше — скрізь військові, техніка, і це психологічно тисне. Я не впевнена, чи зможу ще раз сюди повернутися. Війна стає ближчою, стає страшніше.
Вночі “влупили” два “Шахеди” — забуваєш, як тебе звати! Вони завили й пішли на зниження — а ти втискаєшся в ліжко й не знаєш, у який бік він летить. І потім — ба-бах!
Чоловік каже: “Зараз прилетить другий”.
І точно — другий так само прилетів.
Там, де ми зараз живемо в евакуації, теж бувають обстріли, але на Донеччині страшніше. Тут сильніше відчувається ехо війни, ніж там.
І символічно: ми забули у Святогірську кинути монетку в Сіверський Донець.
Нагадаємо, ми розпитували місцеву жительку про життя в деокупованому Святогірську. Тут місцеві скаржаться, що у магазинах ціни на продукти вдвічі вищі, ніж у Слов’янську, а з комунальних послуг — є лише електрика. Водночас деякі містяни зібрали вже “стратегічні запаси” гуманітарної допомоги, якої вистачить “на роки”.