Підтримайте Вільне Радіо
Бахмутянка Наталя Мороз приїхала з евакуації, щоб відвідати рідну Донеччину та побачитися з чоловіком. Найбільше її вразила порожня Святогірська лавра, розписаний постамент пам’ятника Артему та високі ціни. Своїми враженнями бахмутянка поділилася з журналістами Вільного Радіо у формі монологу.
Мене тягне до Святогірська, бо ми завжди любили туди їздити. Там добре погуляти, походити. Це для мене місце сили. Може, Святогірська лавра хоч і Московського патріархату, але… чи то земля сама мене туди тягне? Не розумію.
Цього разу ми піднялися до пам’ятника Артему. Я забрала звідти два камінчики — на пам’ять. Раніше посміялася б, а нині це — талісман.
Артем тепер тут як меморіал. Я так розумію, на постаменті пишуть імена загиблих. Ще було написано: “Курка, 1995–2022”. Я не зрозуміла, що це за роки.
Молодший син теж піднявся до пам’ятника Артему, і я йому потім показуватиму фотки та розповідатиму — як воно було і як стало.
Ще хотіла поїхати до стели на адмінкордоні Донецької та Дніпропетровської областей — там сильна енергетика, одразу душать сльози. Але цього разу там набагато небезпечніше. Шкодую, що минулого разу не набрала там камінців. Тепер усе на Донеччині для мене дороге — навіть те, на що раніше й уваги не звертала…
Тим часом у лаврі є хоч якісь люди, а ось біля пам’ятника Артему гостро відчувається, що ти “один у полі”. Дивишся на ці згорілі торгівельні намети, згадуєш, яким воно було, і розумієш: як раніше вже, скоріш за все, ніколи не буде.
Спустилися до Лаври — людей дуже мало! Раніше на мості через Сіверський Донець неможливо було сфотографуватися, щоб у кадрі нікого не було. Доводилося чекати, аби спіймати вдалий момент без людей. А цього разу ми, навпаки, чекали, поки хтось підійде — щоб нас сфотографували.
Це як побачити друга чи близького родича в тяжкій хворобі: усе побите, популярний пляж поріс очеретом, усе занедбане. Зайшли до церкви — монахи молодці: всередині все в ідеальному порядку, скрізь живі квіти, видно, що доглядають. Але відсутність людей гостро відчувається.
На території лаври з’явилися могили тих, хто загинув тут — раніше цього не було. Фонтани не працюють, усе функціонує напівсили.
У лаврі працює єдина сувенірна крамниця — там хрестики, хустинки тощо. Купила шматки мила ручної роботи, зберігатиму його як найцінніший подарунок. Свічок купила — попалю. Тепер до будь-якої дрібниці ставишся по-особливому.
Автостанція та мотузковий парк на в’їзді до Святогірська побиті. У якому б стані воно не було — воно твоє, рідне і таким назавжди залишиться. Я думаю: якщо в мене такі відчуття щодо Святогірська, то що було б зі мною, якби я повернулася до Бахмута? Я думаю, я б не змогла звідти поїхати…
Мені було б дуже боляче, якби росіяни окупували Святогірськ — останню часточку тієї землі, де мені добре. Але як воно буде — тут я безсила.
Красномовний приклад — Богородичне (сусіднє зі Святогірськом село, — ред.), яке рознесене вщент. Там усе непридатне до життя! Там неможливо жити — немає нічого живого. Як чума, яка все випалює на своєму шляху, так і вони (росіяни, — ред.) пройшли — знищили все, що могли.
Тут все у рази дорожче! “Кому війна, кому мати рідна”.
Очевидно, користуються тим, що тут є військові: хто скільки хоче, стільки й накручує ціни.
Ми навіть везли дітям із іншого регіону печиво, соки та дитячі пюре, бо тут усе — втридорога. Наприклад, у супермаркетах, де ми в евакуації, я беру дитяче пюре по акції за 19 гривень, без акції — за 24. А на Донеччині така сама баночка вже коштує 30 гривень. І так — з усіма продуктами. А військовим діватися нікуди — купують, бо мусять.
Ще мене здивувало, що майже всі продавці в магазинах на Донеччині досі говорять російською. Я вже відвикла від цього в евакуації в інших регіонах.
Вода на Донеччині дуже поганої якості — технічна. Я нею навіть голову не мию і не вмиваємось. Хоча вона і тече з крана. Звісно, є й фільтрована вода, але за нею треба їздити. У місцевих бабусь вибору немає — ідуть із 5-літровими баклажками.
Фото нижче — поворот на Бахмут. Там уже невдовзі буде фронт. А мене туди тягне… Якби могла — я б пішла туди пішки. Бо я розумію: пройди у той бік 60 кілометрів — і я вдома. А не можу. Тому це фото важливе для мене… Мабуть, роздрукую його і повішу в рамку.
Це схоже на втрату рідної людини. Ти завжди пам’ятатимеш її і з гіркотою згадуватимеш. Це ніколи й нікуди не дінеться.
Таку порожнечу неможливо нічим заповнити — яким би чудовим, хоч і десятикімнатним, не було твоє нове житло. Мені дуже часто сняться сни. І після них залишається важкий осад. Бо в тих снах — Бахмут. Я ходжу там по своїй квартирі, дивлюсь, що ще могла б забрати. Іноді сняться росіяни й те, як вони можуть побачити мене в моїй квартирі. Це вже ніколи не зникне.
Але попри все, з цієї поїздки я винесла більше “плюсів”. У якому б стані все не було — я отримала моральне задоволення. Я не хочу звідси їхати. Мені тут добре.
Тут війна відчувається набагато гостріше — скрізь військові, техніка, і це психологічно тисне. Я не впевнена, чи зможу ще раз сюди повернутися. Війна стає ближчою, стає страшніше.
Вночі “влупили” два “Шахеди” — забуваєш, як тебе звати! Вони завили й пішли на зниження — а ти втискаєшся в ліжко й не знаєш, у який бік він летить. І потім — ба-бах!
Чоловік каже: “Зараз прилетить другий”.
І точно — другий так само прилетів.
Там, де ми зараз живемо в евакуації, теж бувають обстріли, але на Донеччині страшніше. Тут сильніше відчувається ехо війни, ніж там.
І символічно: ми забули у Святогірську кинути монетку в Сіверський Донець.
Нагадаємо, ми розпитували місцеву жительку про життя в деокупованому Святогірську. Тут місцеві скаржаться, що у магазинах ціни на продукти вдвічі вищі, ніж у Слов’янську, а з комунальних послуг — є лише електрика. Водночас деякі містяни зібрали вже “стратегічні запаси” гуманітарної допомоги, якої вистачить “на роки”.