Підтримайте Вільне Радіо
Вікторія Бевзюк до 2022 року жила на Донеччині, вона народилася неподалік Соледара, останні десять років жила в місті. Працювала музичним керівником в садочку, виховувала трьох дітей. Повномасштабне вторгнення перевернуло все з ніг на голову: понад місяць життя під загрозою обстрілів, переїзд в іншу частину країни, нова робота, житло та втілення давньої мрії.
Як її вдалося здійснити, Вікторія Бевзюк розповіла кореспондентам “Вільного Радіо”.
Власна квартира, чоловік, троє дітей, стабільна робота — все це обірвалося враз. Російські загарбники змусили Вікторію Бевзюк з Соледара кардинально міняти життя.
“До початку повномасштабного вторгнення я працювала в дитячому садочку у Соледарі, займалася музикою з дітками. Маю трьох власних дітей: старшому сину — 22 роки, середній доньці — 17 років, молодшій — 8. Ми жили, як усі люди: ходили на роботу, до школи, працювали. Чоловік у мене військовий, з 2014 року на фронті, і в лютому по такій екстреній ситуації поїхав до своєї частини в Тернопіль. А ми залишалися ще вдома”, — пригадує Вікторія Бевзюк.
Вдома жінка з дітьми була до початку квітня 2022 року. Каже: комунікацій в місті майже не було, безпекова ситуація погіршувалася.
“Коли ми виїжджали, в місті було ще відносно тихо. Обстріли були, але вони не були саме в місті. Ми не хотіли виїжджати, тому що ми не хотіли покидати своє місто, свою домівку, свою зону комфорту. Однак ми розуміли, що чим далі, тим ситуація стає більш напруженою, стає більш небезпечно, але була надія, що це завершиться швидко”, — пригадує Вікторія.
Коли зрозуміла, що війна закінчиться не скоро, Вікторія забрала дітей, а усе життя родини вмістилося у декількох валізах. Шлях сім’ї лежав до Тернополя, бо там була військова частина чоловіка Вікторії. Бевзюки винайняли квартиру, і жінка взялася шукати роботу.
“Я шукала роботу, звісно, пов’язану з педагогічною справою. Спершу влаштувалась в дитячий центр для розвитку дітей “Мудрик”. І пропрацювала там 4 місяці. А потім пішла в 4 школу влаштовувати свою середню доньку у 9 клас. І почула, що там потрібні педагоги. Тож я скористалася нагодою бути поруч з дитиною. У школі пропрацювала три роки. Через два роки паралельно почала займатися знову своєю музичною справою”, — пригадує Вікторія.
До створення власної музичної студії жінку підштовхнуло бажання самій навчатися грати на гітарі.
“Коли я вчилася в музичній школі, в мене гітара була як додатковий інструмент. І я могла грати тільки по нотах. А мені хотілося — акордами. І тут, в Тернополі, так само переселенець з Харкова відкрив свою школу. Я туди пішла навчатися грати по акордах. І от саме тоді я вирішила, що чому б мені так само не почати займатися новою справою”, — розповідає жінка.
Спершу Вікторія орендувала простір у тій же студії гітариста з Харкова, а потім знайшла власне приміщення. Роботу в школі не полишала. Зараз разом з Вікторією в студії працює і її донька. У них на двох близько 20 учнів. Величезне бажання та віра у власну справу стали тим фундаментом, каже Вікторія, на якому цеглина за цеглиною, вона будувала свій бізнес.
“Та окрім віри у власні сили мені знадобилися, звісно, гроші. Тому що, по-перше, це оренда. Потрібно десь займатися. Моя справа — це не масаж, не манікюр. Там постійно лунає музика, тож щоб не заважати іншим людям, тим, що будуть поряд з тобою, треба ще локацію правильно вибрати. Потім потрібна апаратура. В будь-якому випадку апаратура має бути не зовсім дешева, бо звук буде не дуже якісний і це буде не дуже добре для навчання”, — розповідає Вікторія.
Відмовлятися від мрії через брак коштів точно не треба, каже переселенка. Можна починати з маленького та працювати над розширенням поступово.
“Я апаратуру всю одразу не купувала, в мене не було таких коштів. Відразу купила клавіші, потім через пів року купила мікрофон, ще через пів року — колонку, ну і так далі. Я просто поставила перед собою ціль і тепер знаю, що коли є мета — все під силу”, — каже музикантка.
Ще одна інвестиція — реклама. Вікторія каже, що у невеликому місті працює і “сарафанка”, але системний набір потрібен завжди.
“Коли в розкладі з’являється “діра”, її закриває новий набір. Якщо працюєш на результат, учні знаходяться швидко. Бо ж якісна робота і є запорукою тривалої співпраці”, — розповідає Вікторія.
А от про масштабування жінка говорить стримано, пояснює, що працює на якість, а не на кількість.
“Я не женуся за “масштабом за будь-яку ціну”. Хочу працювати з людьми особисто. Якщо розширюватися, то обережно і лише з тими, у кому впевнена”, — каже Вікторія.
Щодо повернення в рідне місто Вікторія має чітко сформовану позицію.
“У Соледар я вже не повернусь, тому що там дуже маленьке місто, воно наше рідне, але я там вже не зможу жити. Не зможу і не схочу. Війна дала такий неприємний, страшний, але все ж поштовх, який деякі речі розставив на свої місця і розкрив нові можливості. Соледар назавжди для мене залишиться рідним і в моєму серці, це однозначно. Але повертатися туди вже не хочу. Я дуже сумую за заняттями з дітками, які були в Соледарі, але коли тут почала займатися музикою, то стало трохи легше. Біль почав вщухати. Улюблена справа все ж лікує”, — ділиться Вікторія.
На новому місці вже облаштувалися і діти Вікторії. Старший син закінчив університет та зараз займається власною справою, середня донька вступила у виш і допомагає матері в студії. А найменша — навчається в школі.
З часом родина з орендованої квартири переїхала в будинок.
“Тернопіль — не рідне місто, але зараз воно стало для нас рідним. Ми вже дуже звикли тут. І якщо навіть кудись ми їдемо, то завжди повертаємося вже як додому”, — зазначає Вікторія.