Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Вадима Пильника — військового з Ніжина Чернігівської області, головного сержанта артилерійського підрозділу, який загинув 11 жовтня 2025 року під час бойового завдання поблизу Новоандріївки на Донеччині.
Історією Вадима із Вільним Радіо поділилась його дружина Валентина.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Вадим Пильник народився 16 листопада 1981 року в місті Ніжині Чернігівської області. Хлопець був єдиним сином у сім’ї. Він легко знаходив спільну мову з людьми, був відкритим і щирим, тому завжди мав багато друзів.
Після закінчення Ніжинської школи №10 Вадим працював у Києві, пробував себе на різних спеціальностях. У 2014 році закінчив Вінницький транспортний коледж, після чого влаштувався майстром виробничого підрозділу “Ніжинська дистанція колії” регіональної філії “Південно-західна залізниця”.
“У вільний час Вадим любив рибалити. Вмів грати на гітарі, був душею компанії. Дуже любив це життя і завжди був на позитиві. «Все буде добре!» — як зараз чую його слова. Або: «Живемо тут і зараз!»” — розповідає його дружина Валентина.
Мало хто знав про ще одне захоплення Вадима: він гарно малював. Свої роботи майже нікому не показував — це було для душі.
“Коли ми тільки почали зустрічатися, він намалював мені на хустині дуже філософський малюнок просто кольоровими ручками… Троянда, церква з хрестами й хмаринка з заплаканими очима… І підписав: «Валя, я тебе люблю!». Ця хустина є в мене і зараз…” — ділиться Валентина.
З коханою Вадим познайомився в ніч на 1 квітня 2002 року на дискотеці. Хлопець написав їй записку і передав через зал.
“Ми під гучну музику переписувалися цілий вечір. Телефонів тоді не було, лише стаціонарні. Свій номер він написав у записці. Я подзвонила через кілька днів — і того ж вечора він прийшов у гості та залишився в моєму житті назавжди”, — пригадує Валентина.
У жовтні пара побралася. У березні 2003 року в них народився первісток Богдан. У 2016 році з’явився на світ молодший син Святослав.
“Мій чоловік був найкращим батьком. Ладен був небо прихилити до дітей. Вони були його стимулом жити. Любив їх безмежно”, — каже жінка.
Така ж сильна любов була і між подружжям.
“Він був для мене всім — другом, коханим, порадником, опорою. Я завжди питала в нього поради, а він знаходив такі слова, після яких у моїй голові все ставало на свої місця. З ним ніколи не було нудно”, — каже Валентина зі сльозами на очах.
24 лютого 2022 року Валентина прокинулася від вибухів. Першим подзвонив Вадим — був на роботі.
“Чоловік сказав, щоб не вела молодшого сина в садок, а старший щоб швидко їхав із Києва додому”, — пригадує дружина військового.
Того ж дня Вадим пішов у військкомат, узяв зброю і став охороняти рідне місто. 7 квітня він уже був у лавах ЗСУ добровольцем. Чоловік мав бронь, тож міг не йти на війну, але відмовився від броні.
“Вадим ніколи б не сидів вдома, знаючи, що ворог близько. Бо він дуже любив своїх дітей, мене, батьків. Бо був справжнім, я завжди це кажу, бо це дійсно так, — справжнім в усьому”, — каже Валентина.
Вадим воював на Сумському, Запорізькому й Покровському напрямках. Останній він боронив понад рік. Служив головним сержантом, командиром бойової машини 2 реактивного артилерійського взводу.
“Вадим був вірним побратимом, на якого завжди можна було розраховувати. Своїх побратимів, розказуючи мені про них, називав сім’єю. Я помітила, як змінилися його очі відтоді, як він став на захист: і так красиві блакитні, вони стали ясні-ясні… А про війну Вадим розказував мені мало. Та я і не питала зайвого. Думала, після перемоги у нас буде час поговорити про все. Та і травмувати не хотіла. Вадим мав декілька контузій”, — ділиться спогадами Валентина.
Захисник щиро вірив у Бога й перед кожним бойовим завданням молився. Дружина Вадима пригадує одну з його історій:
“Розказував, як перед однією з локацій, де вони розмістилися, стояв дерев’яний старий хрест. Командир сказав Вадиму прибрати його. Мій чоловік твердо відповів, що не буде цього робити. Стався “прильот” перед хрестом… І ніхто не постраждав, хлопці всі були цілі”.
Чоловік розповідав, що янгол-охоронець багато разів рятував його з побратимами в найтяжчі моменти. Та 11 жовтня 2025 року сталося непоправне: російський FPV-дрон влучив у бойову машину, якою їхав Вадим з побратимом Олександром. Поранення, яких зазнали оборонці, виявились несумісними з життям. Це сталася поблизу Новоандріївки Краматорського району…
“Того ранку в нас зупинився годинник. Я міняла батарейки — стрілки не йшли. Скинула Вадимові фото осінніх квітів із балкона, записала звук шахеда. Він написав, щоб я не підходила до вікон. Далі — тиша…” — ділиться Валентина.
Того дня Вадим більше не вийшов на зв’язок. Жінка пригадує:
“То був останній день, коли я була щаслива. Наступного дня почала хвилюватися, бо Вадим так нічого і не відповів. Заспокоювала себе, що це щось зі старлінком, і коханий ось-ось з’явиться. Ввечері написала його побратиму, той прочитав і нічого не відповів. Я розізлилася і подумала: «Ось хай Вадим вийде на зв’язок, я йому все розкажу»”.
А вже наступного ранку Валентина отримала страшну звістку.
“Цей побратим подзвонив мені й просив вийти. Я не зрозуміла, звідки він взявся в Ніжині. Серцю було мало місця всередині. Чомусь у голові з’явилася думка, що Вадим у госпіталі. А побратим вперто мовчав. Я вибігла на вулицю, а двоє несли його речі. Світ розколовся для мене назавжди. Я померла тоді разом з ним, та, колишня”, — не стримуючи емоцій, каже Валентина.
18 жовтня Вадима привезли до рідного міста на щиті. Наступного дня його поховали — на дев’ятий день після загибелі.
“Наші синочки як дві краплі води схожі на Вадима. Не тільки рисами обличчя та будовою тіла, я ловлю ті ж самі рухи, манеру говорити, посміхатися. Я дуже сильно їх люблю, тримаюся за них обома руками, міцно-міцно, і дихаю… Бо болить нестерпно. У мене вирвали половину серця тоді, 11 жовтня, і так я живу”, — ділиться дружина загиблого захисника.
5 жовтня, за кілька днів до загибелі, у подружжя була річниця весілля — 23 роки. Валентина розповідає, як чоловік за сотні кілометрів від дому зумів подарувати їй неймовірне тепло:
“Вадим надіслав мені з Донеччини 23 троянди. Вони досі стоять у кімнаті. Засохли, але не осипалися… Я щодня пишу коханому в телеграм. Пишу все, що відчуваю, скидаю фото. Часто чекаю на дві галочки. Запитую його, і відповіді приходять у серце… Чую його коханого десь у собі”.
Рідні Вадима прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Вічна пам’ять полеглому захиснику.