Він вів нерівний повітряний бій з двома російськими літаками, його винищувач МіГ-29 підбив один з них. Та навіть після цього Євген Лисенко не катапультувався, а скерував свій літак подалі від будинків, над якими пролітав. І ціною власного життя врятував інші. Дружина героя Катерина Лисенко розповіла, яким був її чоловік.
Далі — розповідь Катерини від першої особи.
З Євгеном ми зустрілися на третьому курсі університету. Я навчалась у Кіровоградській льотній академії, а чоловік — у Харківському університеті повітряних сил. Я в цивільній авіації, а він у військовій.
Ми познайомилися в соціальній мережі. Побачивши його фото, я вирішила зробити перший крок і написала йому. На моє повідомлення Женя швидко відповів, і ми почали переписку. Одразу стало зрозуміло: ми споріднені душі, нам разом було цікаво і комфортно.
Пізніше я приїхала в Харків до брата в гості, і там ми з Євгеном уперше побачилися. Після цієї зустрічі вже не хотіли розлучатися.
Через пів року Женя зробив мені пропозицію, і ми побралися. Я захоплювалася ним в усьому. Мені подобалася його любов до авіації: він був відданий своїй справі, обирав військовий напрямок уже в той час, коли в країні йшла війна (Євген Лисенко був командиром Севастопольської бригади тактичної авіації ім. Покришкіна. Це одна з двох бригад, що відмовилися переходити на бік Росії ще 2014 року й перебазувалися на Миколаївщину, а згодом на захід України, — ред.).
На той момент ми не замислювалися, наскільки важкою є його професія. Небезпека, часті відрядження, бойові чергування, а найважче — жити постійно окремо від родини. Ми доволі довго жили нарізно. У нього були допуски до нічних польотів, і майже завжди в цей час його не було вдома.
Коли народжувалася наша донька Ліза (їй зараз три роки), у Євгена були бойові чергування в Мелітополі. Він зміг бути лише на пологах, я безмежно вдячна йому за те, що зміг прилетіти. І так само він був поруч, коли я народжувала сина Єгора, малому зараз рік.
Він найкращий тато для наших дітей
Він жив нами, приділяв нам увесь свій вільний час, був турботливим і надійним. Після народження доньки ми зрозуміли, що розлука забирає всі важливі моменти нашого життя. Тож попри складнощі вирішили жити разом, і я поїхала до нього в Мелітополь.
На початок повномасштабної війни ми всією родиною жили в Луцьку, їхня військова частина, як і всі інші по Україні, були в бойовій готовності вже за два тижні до 24 лютого. Нам доля випала так, що до нас приїхали його і мої батьки, і ми провели ці два тижні у відпустці. Наче це сам Бог дав нам цей час, щоб побути разом.
А вже 24 лютого о третій годині ночі Женю по тривозі підняв телефонний дзвінок. Я поцілувала чоловіка, обійняла і провела. Тієї ночі я бачила його востаннє.
Знаю, що о 5-й ранку літаки підняли в небо, і тоді вже стало зрозуміло, що почалася масштабна війна.
Ми мали змогу говорити телефоном, але це були короткотривалі розмови. Якщо у мирний час ми говорили годинами, то тут — зовсім мало. Женя дуже переживав за нас, намагався дзвонити кожної вільної хвилини, дізнатися як ми, хоча він сам був у більшій небезпеці, ніж ми. Я знала, що в небі, як і на землі, весь цей час було справжнє пекло, але він ніколи про це не розповідав.
Діти все ще думають, що тато скоро повернеться
В день загибелі Жені — це сталося 9 березня — він подзвонив мені зранку. Ми добре поговорили, і він звучав щасливим, але наприкінці розмови я зрозуміла, що він мені щось недоговорює. Мене охопила тривога і відчуття небезпеки.
Ввечері я відчула, що щось сталося. Женя довго не відписував і не дзвонив, і о 19:30 я сама почала йому дзвонити. Але він не відповідав. А пізніше мені розповіли, що о 19:40 його не стало.
Про загибель чоловіка мені повідомив командир з його частини, сказав, що Женя давно не виходить на зв’язок. Я до останнього вірила, що він катапультувався і з ним все добре, але, на жаль, все вийшло інакше.
На момент його загибелі я була в Україні, але далеко від його рідної Черкащини. Я вирішила, що поховаю коханого у селі, де живуть його батьки.
Чоловіка ховали в закритій труні, на фото він був усміхнений. І Ліза, і Єгорчик не розуміють, що тата вже немає. Думають, що він у тривалому відрядженні і скоро повернеться.
Селяни досі пишуть і дякують за подвиг чоловіка
Через деякий час мені почали писати люди з сіл Новопіль та Окілок, над якими загинув Євген. Вони бачили повітряний бій, бачили, як літак падав. Кажуть, що дуже вірили, що збили російський літак. Люди дуже перейнялися нашим горем, дякували за його героїзм, за те, що закрив собою небо, хоча бій був нерівним.
Це березень, весна, початок посівної, але люди не починали в полі роботи, бо хотіли знайти особисті речі Жені. Особливо обручку: я попросила знайти її, бо вона була мені важлива як пам’ять нашого щасливого життя. Деталі літака розлетілися на величезну ділянку поля, і люди протягом місяця з металошукачами обстежували територію. Я буду їм вдячна за це все життя. На жаль, обручку так і не знайшли, але знайшли деталь від його телефону. І вже пройшло пів року після його загибелі, а люди продовжують мені писати й дякувати за його героїчний вчинок. Питають, чи надали Євгену звання Героя України, а я відповідаю — ні. Хоча, на мій погляд, очевидно, що його вчинок заслуговує на те, щоб отримати таке звання посмертно.
Тож я створила петицію на сайті президента, бо вважаю, і я така не одна, що Євген віддав своє життя, рятуючи життя інших, тому надати йому звання Героя буде справедливо. Мене підтримали стільки людей, тож я не можу вчинити інакше. Вірю, що все вдасться.
***
На захист рідної країни від загарбників стали тисячі сміливих українців і українок. Серед них — снайперка Євгенія Емеральд, яка у мирному житті займалася ювелірною справою, а після масштабного вторгнення взяла до рук зброю.
Читайте також: