Щодня українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — брати Віталій та Володимир Почанкіни з села Іванівка Волноваського району. Чоловіки захищали Україну з початку російської агресії, а у 2022-му допомагали військовим, вказуючи на позиції окупантів. За це росіяни вбили їх вдома.
Вільне радіо розповідає історії загиблих українців, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Історію Віталія та Володимира Почанкіних опублікувала журналістка Наталя Дєдова.
Родина Почанкіних зустріла повномасштабне вторгнення в рідній Іванівці. Старший син Андрій пішов в ТРО. Віталій та Володимир залишились вдома з матір’ю, яка сильно хворіла. Родина намагалася виїхати з Донеччини, втім власної автівки не мали.
Віталій та Володимир були ветеранами, вони брали участь в АТО на початку російської агресії. З початку відкритої війни допомагали місцевій військовій частині, вказуючи на місце розташування ворожої артилерії. Згодом частина відступила із втратами, а Почанкіни залишилися в селі. Братів “здали” окупантам місцеві колаборанти.
Жінка згадує, що військові обіцяли вивезти її синів з села, втім вже не мали можливості через щільні обстріли та наступ росіян. 1 березня 2022 року жінка востаннє зустріла свій день народження разом з рідними.
“1 березня був мій день народження. До цього сиділи у погребі. Сильні обстріли. Хата хиталася. Розтопити хату. Була гречка з котлетами. Так востаннє ми разом святкували мій день народження. Потім спустилася до погребу. Іванівку накривали “Гради”, – згадує Ірина..
10 березня у село зайшли штурмові бригади “вагнерівців”. Вони обшукали хату і знайшли медалі за участь в АТО.
“Моїх дітей витягли з погребу. І витягнули драбину, аби я не могла вилізти. А мені кинули хлібину і сказали три дні там сидіти. Коли побачила, як Віталія вдарили об шлакоблок, втратила свідомість. Я не змогла їх врятувати. Ледь вилізла з погребу. Пішла до сусідів. Питаю:
– Паша, моїх хлопчиків застрелили?
– Так.
У Володимира була куля в лобі. У Віталія вибиті очі. На них лежали медалі. Понівечено все обличчя, кістки, відбита печінка. В пісок зуби. У вуха били прикладом. Не дозволяли ховати”, – розповідає матір.
Жінка згадує, що 11 березня “вагнерівці” відступили, а в село зайшли “ДНР-рівці”.
“Разом із колишнім чоловіком ми підійшли до дітей. Ми взяли тачку, аби перевезти їхні тіла. Почала мити й переодягати. Кладовище було заміновано. 8 чоловік копали яму во дворі в садку.
Першого до ями поклали молодшого Вовчика. Потім середнього Віталія. Його голова повернулася до Вовчика. Цукерки, сигарки. Подушечка.
Наступного дня спала сама. Бачила сон. Рай та пекло. Вовчик дуже щасливий плив по річці на скейтборді. І бачила пекло”, – згадує жінка.
Після похорону жінка пішла до родичів, а коли повернулася, побачила, що хату знову обшукували. Потім під час “фільтрації” Ірину разом з чоловіком окупанти збирались забрати до “МГБ ДНР”, бо сини були атовцями.
“Один з “емгебістів” погрожував розстрілом. А потім пішов до автівки, там довго з кимось розмовляв по рації, а коли повернувся, сказав:
– Извините, ваших детей расстреляли по ошибке.
Я упала в сніг і почала плакати…”, – розповідає Ірина.
Володимиру Почанкіну назавжди 31 рік, його брату Віталію – 36.
У них залишились мама та старший брат Андрій, який зараз захищає Україну на фронті.
Світла пам’ять.