Три коти, собака і кури — таким було господарство родини Ольги та Олександра Бєлікових до початку повномасштабної війни. Покинути рідну домівку — село Маяки, що під Слов’янськом, їх змусив страх за дітей, онуків і домашніх улюбленців. Про те, як наприкінці весни покидали оселю, що змусило навідатися туди під час обстрілів та як живуть тепер — Вільному радіо розповідає Ольга.
Далі – розповідь від першої особи.
Мені 59 років, чоловік на рік старше, у нас дві дорослі доньки 39 і 35 років і четверо онуків. Олександр уже на пенсії, але працював автослюсарем у Слов’янську, а я працювала на пошті листоношею, потім скоротили і я стояла на обліку в Центрі зайнятості. Нам подобалося наше життя, його ритм і щоденні обов’язки. Село — це городи, господарство, свіже повітря та дружні й відкриті люди.
Який мій останній день того “старого” життя? 23 лютого я няньчила онука, бо донька працює вчителькою, все було як завжди. Я до останнього не вірила, що буде велика війна, а вже наступного дня про її початок сказали по телебаченню. У нас тоді ще не бахкали, але ми почули, що зайняли Марківський район, село Розсохувате, там живе моя знайома. Я її набрала, а вона каже, що так, прийшли танки, близько 100 одиниць проїхали повз їхнє село.
Село від окупації врятувала річка
А вже в березні неспокійно стало і в нас. Наші діти й онуки виїхали 31 березня, якраз у зятя був День народження. А ми пізніше, вже у травні, як побачили “Гради” й що вони почали стріляти — зрозуміли, що треба їхати, бо “обратка” може прилетіти і в наш будинок.
Наше село не в окупації — нам пощастило, що російські війська притримує річка Сіверський Донець. А ось Лиман в окупації. Звуки ракет, вибухи — це було чути регулярно, бачили як літають ракети. У нас розбомбило і школу, і садочки, багато будинків згоріло. Чоловік наприкінці липня їздив додому в село, бо душа ж болить, дивився, як село зараз. Наша хата тоді була цілою, а через дві в будинок влучив снаряд.
Коли був зв’язок, то дзвонили в село, питали, як обстановка. Ми не змогли забрати курей 20 штук, лишили їх на сусідів. Вони їх годують і забирають яйця собі, а як буде зовсім скрутно з кормом — пустять на м’ясо.
Виїхали разом з котами і собакою
Кури — єдині, кого ми не змогли вивезти, а так у нас ще собака Міша, троє котів і равлики — їх забрали. Як же їх можна лишити, якщо їм страшно, вони лякаються вибухів, вони ж наші. Тож завантажили всіх у машину і виїхали.
Діти у Дніпрі нічого не знайшли — було надто дорого, та й ніхто не хотів селити з тваринами. Тому поїхали у Павлоград, що поблизу, і тут орендували житло спершу собі, а потім і нам будинок у приватному секторі.
Спершу ми на два тижні збиралися, потім на місяць-два, а тепер, думаю, тут доведеться зимувати. Онучка, 11 років, навчатиметься дистанційно, бо її школу зруйнували, діти з роботою. Ми живемо з пенсії, допомоги дітей і держави. Дуже хочеться додому, після перемоги поїдемо одразу в рідне село. Звісно, там немає світла і води, бо розбомбили підстанцію, але все одно хочеться на рідне подвір’я.
***
Обстріли на Донеччині не припиняються. Так, в ніч на 28 серпня окупанти ракетами вгатили по центральній частині Слов’янська. Під ударом опинилися багатоповерхівки та об’єкти цивільної інфраструктури. Обійшлося без постраждалих серед мешканців.
Читайте також: