О 9-й ранку в Україні — хвилина мовчання на честь полеглих у російсько-українській війні. Вільне радіо щодня вшановує пам’ять загиблих військових та цивільних, розповідаючи історії їхнього життя поіменно. 9 червня згадаймо 33-річного Дениса Небрата з Київщини, який добровільно став на захист України на початку відкритого вторгнення. Боєць обороняв Бахмутський напрямок і зазнав смертельного поранення 22 березня 2024-го.
Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих загиблих або напишіть нам у соцмережах Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Денис Небрат народився 29 серпня 1990 року в селі Грушеві Обухівського району на Київщині. Після закінчення місцевої школи вступив до Ржищівського училища, де здобув фах водія.
До широкомасштабного вторгнення Денис працював водієм-далекобійником на фурі. Мешкав у Пустовітах на Київщині. У вільний час захоплювався рибалкою та проводив час з дружиною та двома дітьми.
“Він був дуже добрий. Нікому ніколи не відмовить. Девізом по життю в нього були слова: “Без проблем, без питань, все зробимо”. Він дуже шанобливо ставився до людей похилого віку. До батьків була дуже велика повага”, — каже дружина Дениса Анна Цікарян.
Чоловік добровільно пішов до місцевого ТЦК у перший день великої війни. Його прикріпили до 114-ї окремої бригади територіальної оборони, відправили на навчання та призначили на посаду кулеметника. Навесні 2023-го Дениса з побратимами відправили обороняти Бахмут, де вони провели близько двох місяців. Під час боїв захисник дістав контузію.
Після відступу з Бахмута Дениса та інших бійців відправили на військові навчання до Словаччини, що тривали близько місяця.
У грудні 2023-го чоловік знову потрапив на Бахмутський напрямок. 5 січня він зазнав поранень під час обстрілу в Кліщіївці.
“Він врятував побратима, правильно надав йому допомогу. Сам втратив дві фаланги на двох пальцях однієї руки. Потім була реабілітація, все зашивали. І після двох місяців, хоча пальці були ще трохи в ранах, він сказав: “Я йду”. Хоча міг би ще залишитися [на лікуванні], але не зміг покинути своїх побратимів. І це був його останній вихід”, — із сумом говорить Анна.
Чоловік загинув 22 березня 2024-го від вогню російських мінометів, рятуючи пораненого побратима. 33-річного оборонця поховали на кладовищі у Пустовітах.
У загиблого бійця залишилися дружина, 13-річний син, 6-річна донька, батьки та старший брат. Нині вони збирають підписи під електронною петицією, аби чоловіку посмертно надали звання Героя України.
“Він був воїном. Це людина, яка не здавалася. Мені дуже хотілося б, щоб йому це звання дали. Тому що він йшов на жертви, не кидав своїх. Я казала йому: “Не йди, у тебе ж ці пальці [не зажили], вони тебе підведуть”. А він: “Ні, я не покину побратимів”. Я вважаю, що він заслужив на це. Побувавши там і врятувавши не одного побратима”, — каже жінка.
Світла пам’ять полеглому захиснику.