Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового Руслана Ковалишина зі Львова. Він двічі за власним бажанням ставав на захист країни й не припиняв службу навіть після поранень. Життя чоловіка обірвалося під час бойового завдання на Луганщині.
Про Руслана Ковалишина Вільному Радіо розповіла його сестра Леся.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Руслан Ковалишин народився 31 жовтня 1976 року у Львові. Він був другою дитиною в сім’ї народженого незадовго до Другої світової війни батька й матері, примусово переселеної з Польщі до України під час операції “Вісла”. Хлопець мав невелику різницю у віці з молодшою сестрою Лесею, тож увесь час діти проводили разом і були, наче двійнята.
“Русланчик був добрий, дуже був такий, знаєте, чемний, дуже був довірливий, всім вірив. Я дуже за це все переживала. Такий був ніжний, такий добросовісний, чесний. Ніколи в житті не обманював — від слова зовсім, просто ніколи”, — згадує характер старшого брата Леся.
Коли Руслану було 14 років, його батько помер. З того часу мати працювала на трьох роботах, аби забезпечити дітей. Через це хлопець швидко подорослішав і після дев’ятого класу, який закінчив у школі №92, знайшов перші підробітки. Їх Руслан поєднував із навчанням на газозварювальника у Львівському ПТУ №26. Хлопець працював на канікулах або навіть після пар, але лише в дні, коли не було футболу.
“Він футболістом був змалечку. Правда, мама не могла його в цьому напрямку серйозно розвивати, бо це все дуже великі кошти. Але тільки де Русланчик чув слово «футбол», одразу із закритими очима біг туди. Воротар із нього був безподобний! Він усі штани порвав, але м’яча ловив. І нападником був, і в захисті стояв. Його улюблена команда була «Карпати», то він шалено вболівав за неї”, — розповідає сестра Руслана.
Після випуску з ПТУ Руслан Ковалишин вступив у Львівську політехніку. Але коштів, аби щодня їздити на навчання, йому не вистачало, тож хлопець вирішив відкласти освіту й натомість піти на строкову службу. Так, наступні півтора року Руслан провів у Сарнах на Рівненщині й пройшов підготовку в одній із частин Служби безпеки України.
“Він вважав, що чоловіку все ж важливо пройти службу. Казав, що ми маємо не тільки права, а й обов’язки. Це був його обов’язок, і він спокійно до того ставився — що тоді, що під час війни”, — пояснює Леся.
Та військовим Руслан ніколи бути не хотів, тож після служби повернувся до цивільного життя. Спершу працював на державному підприємстві, а потім у різних приватних фірмах. Роботу чоловік завжди підшукував за спеціальністю, оскільки дуже її любив і прагнув розвиватися в цій галузі.
У 2010 році в мережі Руслан познайомився з майбутньою дружиною Наталією. Жінка жила в Тернополі, тож на першу зустріч із нею чоловік поїхав туди й уже через три тижні зробив Наталії пропозицію. Спершу пара побралася у ДРАЦСі, а за кілька місяців обвінчалася, адже для релігійного Руслана церковний шлюб був надзвичайно важливим.
“Він Наталю взяв із дівчинкою, у неї була дитинка Аліна. То Русланчик завжди казав на неї: «Це моя». Цікаво, що вона навіть зовнішньо була на нього схожа. Так і Алінка його любила, батьком його кликала. Руслан завжди у школі допомагав, підтримував. А потім, як у 2012 році народився син Даниїл, якого назвав на честь мами Дани, набирав собі купу різної роботи, аби тільки його сім’ї нічого не бракувало”, — каже жінка.
Сім’я була надзвичайно важливою для Руслана Ковалишина. Аби захистити її, у 2014 році чоловік сам завітав до військкомату з проханням виписати йому повістку. Так Руслан опинився у лавах 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила. Військового вивчили на медика. Протягом року він рятував життя побратимів, зокрема під час виходу захисників із Луганського аеропорту.
“Якось під час АТО він зістрибував із БТРа за пораненим. Це була осінь, Русланчик був у плащі, і його плащ почало затягувати під БТР. Він так ногою впирався, що зламав її. Але нічого — він сам перев’язував ногу. Продовжив службу й повернувся вже після демобілізації в травні 2015 року”, — розповідає сестра чоловіка.
Через кілька років у сім’ї захисника сталася біда: перед першим класом його синові діагностували цукровий діабет І типу. Сім’я намагалася шукати дієве лікування, тож, коли лікарі запропонували поставити хлопчику дорогий підшлунковий апарат, який би подавав сигнали щодо зміни рівня цукру в крові, Руслан поїхав на заробітки до Польщі. Та відпрацював він там лише неповний рік, бо в 2022 році його знову покликав обов’язок.
“Він працював там на заводі, на аргонному зварюванні, але після початку відкритого вторгнення сказав: «Це моя країна, потрібно їхати». Хазяїн того заводу попередив, що не зможе виплатити зарплату до кінця місяця. Але Русланчик сказав, що не буде її чекати, і дав телефон дружини, аби той передав гроші, якщо вважатиме за потрібне”, — згадує Леся.
На початку березня Руслан Ковалишин уже був у Попасній Луганської області разом із 24 бригадою. Перед від’їздом чоловік залишив сім’ї пересторогу: не розповідати побратимам чи командуванню про сина з інвалідністю. Військовий прагнув бути в рівних умовах з іншими захисниками. Він був упевнений — його збережуть молитви родини. Уперше до рідних Руслан приїхав за шість місяців, аби побачити матір.
“У жовтні 2022 року мама впала в кому, і нам сказали привезти священника. У неї тоді вже багато років була інвалідність І групи. Командир відпустив Русланчика на п’ять днів (із дорогою), щоб попрощатися. Так він так біг до мами з тим букетом квітів! Потім упав на коліна до мамусі, а вона його за руку вхопила й відкрила очі. Ми такі щасливі були! Вона потім іще два роки прожила”, — ділиться сестра захисника.
У 2023 році Руслан перевівся до 3 окремої штурмової бригади. Казав, що вона стоїть на передньому краї, де він буде потрібніший. Разом із нею військовий служив на різних ділянках фронту, зокрема в гарячих точках Донеччини. Там у 2024 році отримав серйозне поранення в Авдіївці. Тоді захисник був на завданні як сапер-мінер, і вже виходив із позицій, проте був вимушений повернутися, аби врятувати побратимів у засідці.
Руслан мав серйозні проблеми з ногою, проте замість робити операцію й відновлювати пошкоджені нерви вже за місяць повернувся на фронт. Пізніше чоловік отримав ще не одне поранення, але продовжив виходити на бойові завдання. Військовий завжди казав сім’ї, що іде до перемоги. Проте 5 серпня 2025 року подзвонив сестрі й сказав, що іде до кінця.
6 серпня 2025 року Руслан Ковалишин загинув у районі Новоєгорівки на Луганщині. Що саме сталося, сім’я не знає досі: побратими кажуть, що на військового направили мінометний вогонь, а в довідці пишуть про ураження дронами. Тільки через два дні тіло Руслана вдалося забрати з позицій. Поховали захисника на Марсовому полі в закритій труні.
Уже після загибелі захисника його сім’я довідалася, що за літо він витягнув із позицій 300 поранених побратимів. Та життя він урятував не тільки їм, а й деяким онкохворим дітям, на лікування яких потай перераховував більшу частину своєї зарплати. За жертовність військового посмертно нагородили орденом “Спасителя нашого Ісуса Христа”.
Світла пам’ять захисникові.