Підтримайте Вільне Радіо
Вона народилася на Полтавщині, але каже, що по-справжньому вдома себе відчула у Соледарі. Ірина Каплун — вчителька з багаторічним досвідом, авторка гуморесок і художниця з Донеччини. Більшу частину свого життя вона прожила в солевидобувному містечку, викладала в школах, працювала в дитячому таборі, влаштовувала учнівські концерти й виступи.
Після початку відкритої війни жінка втратила рідне місто, евакуювалася, пережила втрату чоловіка та зникнення сина, а згодом дізналася, що має онкологію. Попри це вона продовжує творити, виступає в хорі, допомагає на благодійних ярмарках та найбільше чекає на повернення сина з війни.
Своєю історією Ірина Каплун поділилася з журналістами Вільного Радіо.
Ірина переїхала до Соледара у 1993 році. Звідти був її чоловік Віктор. На новому місці жінка працювала вчителькою початкових класів — спочатку в школі №20, згодом — у Центрі дитячої творчості, а з 2013 року — в 13-й школі. Вона згадує цей час як найщасливіший у своєму житті.
“Це був чудовий колектив — згуртовані, добрі, натхненні педагоги. Ми завжди щось організовували, підтримували одне одного. Наші учні брали участь у конкурсах, перемагали. Це була дуже творча атмосфера”, — з усмішкою згадує Ірина.
Окрім викладання, жінка працювала методисткою, художницею та сценаристкою. 25 років вона відпрацювала у дитячому таборі при Артемсолі: вихователькою, організаторкою дозвілля, оформлювачкою свят.
“Я любила свою роботу. Все, що робила — робила з любов’ю. Писала гуморески, які потім читали мої учні на концертах, у бібліотеках, на Днях вчителя. Діти мені й досі пишуть — вже дорослі. Дякують за той час, кажуть, що тільки тепер зрозуміли сенс тих жартівливих віршів”, — ділиться співрозмовниця.
У 2019 році Ірина взяла участь у міжнародному конкурсі літераторів у Дніпрі. Її вірші посіли друге місце у номінації “Гумор”. У збірнику, де були тексти авторів з України, Канади, Ізраїлю та США, надрукували і її роботи.
Жінка каже: писати почала, аби розвеселити дітей. У віршах обігрувала кумедні шкільні ситуації та інші буденні дрібниці. А ще джерелом натхнення для Ірини був її чоловік Віктор, з яким вона щасливо прожила близько 30 років. Поруч з великою любов’ю, повагою і взаєморозумінням знаходилось місце і для гумору.
“У Віті така кумедна була поведінка, він, буває, щось робить, не помічає, нас смішить. Одного разу в Новий рік діти пішли десь гуляти, а ми полягали рано спати. Посеред ночі дзвонить телефон, і з того боку слухавки щось питають. Він говорить: “Що, Едіка? Я не знаю, зараз у жінки запитаю. Іра, Іра, прокинься, а в нас вдома Едіка немає?” Ну такий він кумедний був”, — усміхається Ірина.
У 2014 році війна обійшла Соледар стороною. Це створило хибне відчуття безпеки. Тож у 2022-му Ірина з чоловіком, як і багато місцевих, були переконані, що місто знов уникне обстрілів.
“Місто ж стратегічне. Там соляні шахти, іноземці лікувались. Хто б міг подумати, що його зрівняють із землею? Але зрівняли”, — каже Ірина.
Будинок подружжя, як і більшість міської забудови, перетворився на руїни. Не пережила обстрілів навіть підземна церква в соляній шахті, яку оформлювала жінка.
“Там було багато моїх ікон, декоративних елементів. Але тепер усе затоплене й розбомблене. Нема нічого. А дуже шкода, бо це була справді унікальна споруда”, — ділиться Ірина.
Виїхати з міста парі допомогли волонтери. Після кількох переїздів подружжя оселилося в Полтаві. Чоловік Ірини ще в Соледарі зазнав поранення, і це згодом суттєво похитнуло його здоров’я. Півтора року тому Віктора не стало.
Менш ніж за рік після цього Ірина втратила зв’язок зі старшим сином.
“Вітя помер у січні, а у листопаді зник син на Луганському напрямку. Син у штурмовиках був. Там під час виконання бойового завдання при масованому артобстрілі їх четверо зникло. Він командир був. Сину 38 років, а хлопчики з ним — 21-22 роки. Четверо їх зникло і по цей час невідомо, де й що. Кожного дня чекаю”, — говорить жінка.
Після втрат Ірина кілька місяців майже не розмовляла з людьми, уникала зустрічей із сусідами та не могла звикнути до нової реальності. Потім з’явився біль у животі — але вона не звертала уваги. Лише коли біль став нестерпним, звернулася до лікарів.
“Я просто помила підлогу — і не змогла піднятися. Виявилося, рак шийки матки. Друга стадія. Почала променеву терапію. Побічні ефекти — страшні. Але я тримаюся. Співаю в хорі, виступаю на благодійних концертах, малюю. Іноді навіть печу щось на ярмарки”, — ділиться жінка.
Але найважче, додає вона, — не біль і втома, а відчуття втрати.
“Усе, що я мала, — залишилось у Соледарі. Діти, школа, стіни, малюнки, табір, мій клас, шахти, колеги, концерти. Те життя не повернути. Але я його пам’ятаю. І за нього живу далі. А ще дуже чекаю на повернення свого старшого сина. Молю Бога, щоб отримати бодай звістку від нього”, — крізь сльози каже Ірина.
Для охочих допомогти Ірині у боротьбі з недугою прикріплюємо реквізити її банківської картки:
4314 1402 1389 1929
Раніше ми писали про те, який вигляд має Соледар влітку 2025 року. На фото з окупаційних джерел можна розгледіти теперішній вигляд міста-примари.