Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Дружківчанка Аліна Сухомлін волонтерить з 17 років. У 2023-му вона втратила близького друга на війні, а у 2025-му російська ракета зруйнувала її дім. Дівчина зберігає ключі від будинку, якого більше немає, боїться забути голоси загиблих друзів і продовжує закривати збори — попри те, що донатів стає дедалі менше. Дівчина розповіла, що дає їй сил та чому кожне нове знайомство з захисниками тепер дається важко.
Аліна Сухомлін народилася й виросла в Дружківці на Донеччині — “місті, де усі знають одне одного”. Тут жили батьки та бабусі дівчини, тут пройшло її дитинство й формувалося відчуття приналежності. У 14 років Аліна пережила часткову окупацію рідного міста. Це принесло їй усвідомлення: війна тепер — частина життя.
У 2016 році Аліна переїхала до Києва на навчання. Тоді вона вперше відвідала шпиталь, де лікують поранених військових. Цей день став початком її волонтерського шляху.
“Ти заходиш із пакетами й думаєш — ну, поранення. А там ампутації. І ти розумієш, що назад уже не вийдеш такою, як була”, — пригадує дівчина.
У Києві дівчина долучилася до благодійного фонду “Моноліт”, згодом — до громадської організації “Сокіл”.
Ближче до повноліття Аліна зустріла кохання. З хлопцем її поєднали погляди на життя — він служив вже в ті роки. Разом пара вирішила переїхати до Чернівців, та віддаленість від сходу не розірвала звʼязок Аліни з домом. Вона почала напряму співпрацювати з військовими, самостійно відкривати збори та об’єднуватися з іншими волонтерами.
У 2019 році у подружжя з’явився син. Чоловік служив, тож Аліна здебільшого виховувала дитину сама й водночас їздила на Донеччину з допомогою.
“Поєднувати материнство й волонтерство непросто, особливо коли часто їздиш на передову, — це навчило мене планувати кожну хвилину і цінувати моменти з сином”, — розповідає дівчина.
Згодом пара розійшлася, але обов’язки щодо виховання дитини поділили порівну. Колишнього чоловіка Аліни звільнили з армії через отриману на війні травму, тож син залишається з батьком частіше.
“Зараз син переважно з татом, коли я їду в поїздки, але потім завжди компенсую йому час, бо для мене важливо, щоб він не відчував дефіциту уваги — ні від мами, ні від тата”, — каже Аліна.
У 2020 році, відновивши активну волонтерську діяльність, Аліна отримала пропозицію балотуватися в депутати до Дружківської міської ради від однієї з політичних партій. Вона погодилася — хотіла спробувати вплинути на життя рідного міста вже на іншому рівні.
“Я приїхала з дитиною у Дружківку, тоді там були місцеві вибори, і про мене вже знали як про волонтера з Донеччини. Мене запросили на розмову, і я погодилася. Це місто — моє, і я розуміла, що можу допомогти зробити його кращим”, — згадує Аліна.
Проте до міської ради дівчина так і не пройшла. Каже, партія подала її як технічну кандидатку та на її перемогу не розраховувала.
“Для мене це було великим розчаруванням, але не через себе, а через те, що після виборів почалась повномасштабна війна, а депутати, які мали би залишатися в місті й працювати для людей, роз’їхалися”, — розповідає волонтерка.
Перші дні відкритого російського вторгнення, каже Аліна, були сповнені паніки, але стояти осторонь не було варіанту. Запити на допомогу посипалися майже одразу: спочатку хаотичні, потім дедалі конкретніші.
“Раніше ми навіть не знали, що таке броня. А потім усе різко змінилося — бронежилети, каски, антени, дрони, машини. Інші потреби, інші суми, інша відповідальність”, — пригадує Аліна.
Волонтерство перестало бути “допомогою за можливості” і стало питанням виживання: збори, які раніше були великими, тепер здавалися дрібними, а гроші зникали швидше, ніж встигали з’являтися. Іноді доводилося брати кредити, адже захисники чекали на допомогу, а час ішов на години.
У 2023 році Аліна втратила близького друга з 35 бригади.
“Я мала їхати на Донеччину 17-го, а 16-го він загинув”, — згадує вона.
За тиждень після загибелі дівчині передали невеликий подарунок від загиблого друга — те, що він готував для неї, але не встиг віддати.
“Я сиділа в машині й просто не могла повірити. Людина щось готувала для мене і не дожила. Це було дуже важко”, — каже співрозмовниця.
Після цієї втрати Аліна відчула, що вичерпала внутрішні сили. У 2024 році вона з сином переїхала до Варшави, де провела півтора року. Планувала присвятити час дитині та роботі, знайти спокій і стабільність.
Та згодом Аліна знову почала отримувати прохання про допомогу від військових і відчула, що не може стояти осторонь. Близькі волонтерки теж переїхали до Варшави, тож могли побути з дитиною, коли дівчина від’їжджала на Донеччину чи Харківщину збирати допомогу й координувати волонтерські поїздки.
У травні 2025 року російська ракета влучила у будинок Аліни у Дружківці, де виросло не одне покоління її родини. Велика кухня зі світлими стінами, сонячне світло, що наповнювало простір навесні, запах бабусиної випічки, кімната з іграшками й книжками, піаніно в залі — усе залишилося тільки у спогадах і на фото, які дівчина встигла вивезти незадовго до удару. Аліна досі зберігає ключі, якими вже не зможе відкрити двері рідного дому.
“Я завжди думала, що морально готова до того, що можу втратити дім. Але коли це стається насправді — розумієш, що ні. Здавалося, що все — я більше не можу. Але згодом прийшло розуміння: я не одна така. Дуже багато людей втратили все. І треба просто жити далі”, — каже Аліна.
До кінця 2025 року вона разом із сином остаточно повернулася в Україну. Наразі вони перебувають в Ізюмі, де поки що безпекова ситуація дозволяє жити й працювати. Там дівчина живе разом зі своїм хлопцем — військовим.
Саме кохання і дитина, каже співрозмовниця, допомагають їй триматися. Проте закривати збори стає дедалі важче.
“Останній збір для п’ятої штурмової на Mavic я закривала два-три місяці. І хоча статистика показує тисячі переглядів, донатів майже немає. Люди не роблять навіть репостів. Це морально виснажує”, — розповідає волонтерка.
Раніше дівчина уявляла, що після війни всі друзі будуть разом.
“Думала, ми будемо дружити, діти виростуть, життя буде нормальним. Тепер, щоб приїхати до друзів, мені доводиться їздити по різних містах, купувати каву, квіти й відвідувати кладовище. Я боюсь забути їхні голоси”, — зізнається волонтерка.
Після пережитих втрат, додає вона, стає все важче заводити нові знайомства серед військових.
“Спершу ми стаємо ближчими через допомогу й спільні справи, а потім може статися так, що людина залишиться лише у спогадах. Переживати це знову дуже важко. Я б ніколи не хотіла проходити через таке ще раз”, — каже дівчина.
Через активну волонтерську діяльність і життєві обставини Аліна так і не змогла закінчити навчання, тож планує це виправити. Цього року вона збирається вступити до університету на спеціальність “міжнародні відносини”.
Раніше ми розповідали, як мама-волонтерка з Донеччини Наталія Рибалко створює простір українських традицій у Берліні, куди переїхала з донькою після втрати дому. Дівчина долучилася до команди волонтерів і згодом разом з іншими переселенками заснувала Gute Mission — місце, де українці займаються творчістю та згадують рідні традиції.