Вибивали зуби й вигадували вбивства: інтерв’ю з донеччанином Ігорем Кір’яненком, який пережив катівні “ДНР”

Стоматолог Ігор Кір’яненко з Донецька після початку війни залишився в рідному місті й непомітно допомагав Україні. У 2018 році чоловіка затримали представники окупаційних сил, після чого він пройшов через катівні, фіктивний суд і майже 7 років ув’язнення.

У розмові з Вільним Радіо він розповів про життя в окупованому місті, затримання, тортури та повернення на свободу.

Ігор працював стоматологом у Донецьку й захоплювався колекціонуванням

Пане Ігорю, розкажіть, яким було ваше життя в Донецьку до 2014 року. Чим ви жили, де працювали?

Я народився і виріс у Донецьку. За освітою лікар. Спочатку закінчив медичний коледж, потім служив в армії, а після цього вступив до медичного університету на стоматологічний факультет. Після навчання працював лікарем-стоматологом у рідному місті.

Згодом мою увагу привернула медична техніка. У той час (до 2014 року) у Донецьку почали з’являтися перші сучасні електронні прилади для вимірювання тиску, глюкометри, термометри. Це було щось нове, зрозуміле не для всіх, і мені захотілося в цьому розібратися. Я почав вивчати цю сферу, став представником кількох компаній, зокрема тих, що виробляли тонометри.

Ми працювали з лікарями, навчали їх користуватися приладами, пояснювали, як усе працює. Це була техніка не лише для лікарень, а й для дому. Мені подобалося, що це реальна користь для людей. Так я і жив та працював до початку війни.

Окрім медицини, ви займалися антикваріатом. Як з’явилося це захоплення?

Напевно, у кожної людини є своє хобі. У мене з дитинства була цікавість до колекціонування: монети, марки, різні дрібниці з історією. Потім з’являлися нові інтереси та знання.

У 90-х роках я натрапив на матеріали про історію банківської справи в Україні, зокрема про банківські картки. Мене це дуже захопило. Я почав збирати картки, потім зацікавився нагородами, орденами, читав спеціальну літературу та спілкувався з фахівцями.

З часом у мене зібралася велика колекція банківських карток, понад чотири з половиною тисячі екземплярів. Для мене це була не просто колекція, а жива історія. Мені завжди було цікаво зрозуміти, що це за річ, звідки вона, яку історію несе.

Вже пізніше, у 2018 році, у мене з’явилася власна антикварна крамниця. До того це було більше захоплення, ніж бізнес. Крамницю я відкрив у центрі Донецька. Це було і моє бажання, і спосіб працювати далі в тих умовах, які склалися. На жаль, усе це закінчилося дуже погано. Саме у 2018 році мене затримали.

Чи замислювалися ви над виїздом з Донецька після 2014 року?

Питання виїзду тоді стояло дуже складно. Я їздив до Києва у справах і повертався назад. У мене була літня мама, їй було майже 90 років. Також був старший брат, людина з інвалідністю з дитинства. Я не міг їх залишити.

До того ж це було моє рідне місто. Мені не хотілося їхати. Я сподівався, що все це швидко закінчиться. Я бачив, що відбувається навколо, бачив грабежі, людей зі зброєю, які прийшли не будувати, а нищити. Це все проходило на моїх очах.

Таємна робота на Україну і затримання: як власник крамниці опинився в полоні

Ви не могли піти до війська, але все ж вирішили допомагати Україні. Як ви для себе ухвалили це рішення?

Я справді хотів піти служити, але мені чесно сказали, що через вік і стан здоров’я я буду радше тягарем, ніж користю. Я це зрозумів, але сидіти осторонь теж не міг. Тому вирішив допомагати так, як міг. Це була тиха, непомітна робота зі збору інформації. Про це не знала ні родина, ні друзі, я працював сам і дуже обережно.

Як вам було жити цією тихою працею і нікому про це не розповідати?

Звичайно, важко, але, якщо вже обрав цей шлях, то треба було йти до кінця. Це було зовні звичайне життя, антикварна крамниця, покупці, розмови. А насправді постійна напруга. Крамниця стояла напроти будівлі “МДБ”, туди часто заходили військові, силовики, різні люди у формі. Вони багато говорили між собою, не завжди контролювали слова. Я це все слухав і запам’ятовував.

Чи був момент, коли ви відчули, що небезпека вже поруч?

Як не дивно, я до останнього не думав, що все так закінчиться. Мабуть, це й зіграло проти мене.

Дівчина, яка допомагала в крамниці, відчувала тривогу. Казала, що треба зупинятися, згортати все, бо має погане передчуття. Але я вирішив ще трохи попрацювати. У мене був план виїхати до Києва 2 січня. Хотів завершити одну справу. Але не встиг — 30 грудня 2018 року зранку мене затримали.

Як саме відбулося затримання?

Я їхав машиною у справах. Попереду з’явилися машини, перекрили рух. Раптом під’їхав мікроавтобус, вискочили люди в масках і з автоматами.

Я спочатку навіть не зрозумів, що це до мене. Почали ламати двері машини, намагалися розбити скло. Коли я відкрив двері, мене одразу вдарили, повалили на землю, одягли кайданки та натягнули мішок на голову. Далі була дорога в невідомому напрямку. Так почалося моє знайомство з місцевими силовими структурами.

Удари, електрошок, постійний страх і байдужість з боку охоронців — що переживав українець у полоні

Куди вас доправили після затримання?

Спочатку це була “Ізоляція”, потім так звані “підвали”. Перший місяць був найстрашнішим. Саме тоді застосовували найбільше насильства. Мене прив’язували до металевих конструкцій, як Христа на розп’ятті, підключали струм. Знімали взуття та шкарпетки, накладали дроти, потрохи лили воду. Струм чергували: ноги, геніталії, вуха. Це було нестерпно. Побиття відбувалося щодня. Вибивали зуби, били руками та кийками. На очах у мене був мішок, губи заклеєні скотчем, я думав, що мені загрожують плоскогубцями.

Я мовчав, казав, що нічого не знаю, що я старий дід і мені нічого не треба. Ніхто не міг знати про мою діяльність. Але дні тягнулися неймовірно важко, особливо після Нового року.

Одного разу привезли в кабінет, де мене так побили, що руки й ребра були в крові. Роздягли повністю, перевірили кожен шов. Коли побачили, що я весь у синцях і крові, лікар лише констатував стан і сказав, що нічого страшного не буде. Написали, що я впав з ґанку.

Ніч у камері була жахливою. Допити повторювалися щодня, потім возили в підвал. Там були знущання, побиття, крики. Вони сміялися, підключали струм, казали: “Не кричи, над нами діти, їх налякаєш”.

Кожного дня тортури повторювалися. Ніхто не цікавився, чи живий, чи здоровий. Було відчуття повного безсилля.

Як довго тривали ці катування і тиск?

Найінтенсивніше це тривало приблизно тиждень або два. Можливо, трохи більше. З часом я вже почав розуміти, чого від мене хочуть. Вони намагалися зламати і змусити підписувати все, що їм було потрібно. Та тиск був не лише на мене. Разом зі мною затримали мою дружину, вона провела в ізоляторі 32 дні. Забрали також сусіда. Це був ще один важіль тиску.

Що від вас вимагали під час допитів?

Спочатку намагалися приписати різне. Говорили про людей, до яких я не мав жодного стосунку. Потім намагалися пов’язати з вибухами, зі спостереженням за будівлями, з убивствами.

Доходило навіть до абсурду. Казали, що я нібито вбив директора кафе, яке колись працювало в приміщенні, де пізніше була моя крамниця. Запитували, куди я подів тіло. Це було схоже на спробу залякати і зламати психологічно.

Як проходило оформлення так званих “зізнань”?

У них є така практика, як “явка з повинною”. Береться якийсь епізод і оформлюється так, ніби ти сам у всьому зізнаєшся. Я написав таких паперів багато. Точно вже не пам’ятаю, але понад десять. Я сидів у кабінеті з двома слідчими. Напишу текст, один із них забирає папір і біжить нагору. Потім повертається і каже, що треба переписати. Вони коригували формулювання так, щоб підвести під потрібну їм версію.

Навіть пошук приміщення для антикварної крамниці згодом подали як нібито розвідку об’єктів. Крок за кроком усе перекручували.

Через 32 дні дружину і сусіда відпустили. Мене ж перевезли до Донецького СІЗО, так зване “П’яте”. Там я перебував уже до суду.

Суд над Ігорем Кір’яненком тривав без справжніх свідків, а йому пропонували російський паспорт і пенсію

Як проходив судовий процес?

Формально свідки були — у справі фігурували люди з високими званнями. Але жоден із них не з’явився в суді. Усі надсилали папери про відрядження або зайнятість. Один свідок давав покази з місць позбавлення волі. Він говорив, що я нібито ставив йому якісь запитання.

Адвокат з’явився пізніше. На початку мене змусили написати відмову від захисника. Лише через кілька тижнів вдалося залучити адвоката, але можливостей у нього майже не було.

Що вам допомагало триматися в цей період?

Будь-яка можливість передати звістку додому. Це було дуже важливо — просто знати, що про тебе пам’ятають.

А ще розуміння, що все це колись доведеться розповісти. Хоч як важко згадувати, але мовчати про таке не можна.

Під час перебування у колоніії чоловікові декілька разів пропонували оформити російський паспорт. 

У своїх попередніх інтерв’ю ви згадували, що окупанти пропонували вам оформити російський паспорт у колонії. Як ви сприймали ці пропозиції?

Для мене це було питанням принципу. Багато людей з проукраїнською позицією все одно брали російські паспорти. Хтось зі страху, хтось заради виживання. Я їх не засуджую, у кожного свій шлях.

Але я для себе вирішив одразу: паспорта не братиму. Я писав відмову не один раз. Разів шість чи сім точно. Навіщо він мені? Я ж не ставав іншою людиною тільки через те, що опинився за ґратами.

Спочатку відмовлявся жартами. Казав, що ще “не дозрів” для такого рішення. Але згодом тиск посилився, уже в колонії, коли все почали переводити на російські стандарти. Вони дуже активно займалися документами, пенсіями та обліком.

Мені почали говорити, що, якщо я оформлю російський паспорт, то отримаю велику пенсію. Замполіт буквально кричав, що зробить мені паспорт за два дні. Для них це було вигідно, бо гроші перераховувалися на рахунок колонії, а вже звідти списували на утримання, одяг, комунальні потреби.

У якийсь момент я просто не витримав. Сказав усе, що накопичилося. Що вони зруйнували мою країну, моє місто, бізнес, мою родину, здоров’я. Що я став інвалідом і опинився у в’язниці саме через них. І після цього вони пропонують мені взяти їхній паспорт? Для мене це було неможливо.

Після тієї розмови до мене більше з цим питанням не підходили. Вони знали, що я тримаю українську позицію від початку і до кінця.

Чи було страшно відкрито зберігати цю позицію серед інших ув’язнених?

Страшно було, але не настільки, щоб мовчати. У колонії сиділи дуже різні люди. Були ті, хто воював за так звану “ДНР”, були люди з тяжкими кримінальними статтями.

Я не приховував своєї позиції. Носив синьо-жовті резинки на руці. Мене дражнили, називали “укропом”. Ми часто сперечалися.

Був навіть момент, коли частина ув’язнених написала скаргу адміністрації, мовляв, вони воювали за свою “державу”, а тут поруч сидить українець. Але адміністрація серйозно на це не зреагувала.

Як поводилась адміністрація колонії щодо вас?

Мені, можна сказати, відносно пощастило. Керівництво колонії не було надто ідеологічно зашорене. Головне для них було, щоб я не порушував режим. Політично на мене сильно не тиснули. Кілька разів викликали в оперативний відділ, питали, що я “пропагую”. Я відповідав, що сиджу за Україну і цього не приховую. Погрожували карцером, але далі слів це не пішло.

Яким був вирок у вашій справі?

Прокурор просив 23 роки. Суд зняв кілька статей і дав 12 років. Але навіть цього прокурору здалося замало, і він подав апеляцію, просив додати ще шість років. Суд апеляцію відхилив. Так і залишили 12 років.

Майже сім років я провів у неволі. І весь цей час я вірив, що не відсиджу весь строк. Що або буде обмін, або все це закінчиться. І зрештою мене обміняли.

Донеччанин повернувся з полону, пережив наслідки тортур і почав відновлюватися після семи років неволі

Чи знали ви заздалегідь, що готується обмін?

Ні. Про обмін говорили постійно. Перед Новим роком та великими святами. Але до цього так звикаєш, що перестаєш реагувати.

У день обміну я грав у нарди. Коли почув своє прізвище, подумав, що це жарт. Лише коли сказали вдруге, зрозумів, що це серйозно.

Що ви пам’ятаєте з дороги на обмін?

Нас дуже ретельно обшукали, забрали майже всі речі. Потім автозак, довга дорога, аеродроми, літаки. Очі зав’язані, руки стягнуті пластиковими стяжками. Ніч без їжі, без води, у холоді. Ніхто нічого не пояснював. До останнього моменту не було впевненості, що це справді обмін.

Коли ви зрозуміли, що вже у безпеці?

Коли нас пересадили в український автобус та ми почули українську мову.

А потім дорога до Чернігова. Люди виходили на трасу, махали прапорами, вітали. Старі, діти, всі. Хтось хрестив, хтось плакав.

Мені подарували прапор України. Я його зберігатиму до кінця життя. Це відчуття неможливо передати словами. Радість, полегшення і вдячність. І водночас думка про тих, хто ще там залишився.

Як проходили перші дні та тижні після обміну? Що було найскладнішим у цей період?

Психологічно дуже тяжко. Сім років у полоні — це довго. Хтось провів вісім, хтось дев’ять років. Це змінює тебе, звичний ритм життя зникає, і коли виходиш, важко відразу повірити, що ти на свободі.

Перші дні ми були в лікарні. Просто відпочивали, пили чай, каву, спали, нас годували. Потім повезли до київської лікарні, де почалося медичне обстеження. Потихеньку входив у мирне життя, з часом почав нормально спати.

Було дуже приємно, коли знайомі та навіть незнайомі люди обіймали та підтримували. Я не пам’ятаю, коли востаннє так хвилювався від радості.

Чи вистачає медичної допомоги та підтримки, яку ви отримуєте в Україні? Як проходить реабілітація?

Медична допомога вже була, але спочатку я відчував наслідки полону. У полоні мені накрутили інфаркт, ніхто нічого не лікував. У мене діабет, зуби вибиті, травми після обстрілів (колонія, в якій перебував Ігор Кір’яненко, потрапила під обстріл, — ред.). Після обміну мене відвезли до лікарні, зробили перевірку і лікування ран. Наприклад, уламки в стегні, сідничному нерві лишилися, бо видаляти було небезпечно. Потім був санаторій у Литві на 21 день, де проходив реабілітацію, різні процедури. Це допомогло, але досконало все одно не відновили.

Зараз займаюся здоров’ям, шукаю спонсорів для зубів, бо імпланти коштують дорого.

Як підтримуєте зв’язок із родиною після полону?

Моя мама, на жаль, померла. Брат залишався з мамою, а зараз поки живе за кордоном, бо там йому безпечніше і краще. Дружина теж виїхала. Потрібно трохи часу, щоб все врегулювати, але ми потроху справляємося.

Чи відчуваєте, що держава достатньо допомагає звільненим полоненим?

Не зовсім. Багато людей хочуть отримати статус полоненого за те, що просто потрапили у в’язницю, навіть якщо нічого не робили для країни. А ті, хто реально робив щось для захисту України, потребують допомоги більше.

Було б добре, щоб для таких людей була окрема система підтримки, щоб вони отримували і медичну, і юридичну допомогу, і допомогу з житлом. Бо перші дні після звільнення — це хаос: документи, здоров’я, відновлення зв’язків із родиною, все одночасно.

Я вже на свободі, але в полоні досі багато наших людей. Важливо, щоб про них не забували й далі працювали над тим, щоб усі повернулися додому.

Раніше ми розповідали історію ексбранця Кремля Олексія Новікова, який боронив Маріуполь. У російській неволі хлопець провів понад два роки. Там досі залишаються його побратими й тисячі інших українських військових і цивільних.