Підтримайте Вільне Радіо
Горлівчанка, яка прийняла вагітну єврейку після бомбардування потяга. Домробітниця з Донецька, що ховала дітей роботодавців-євреїв. Жінка з Маріуполя, яка врятувала 6-річну онуку сусідів від ями смерті.
До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту Вільне Радіо розповідає про жителів Донеччини, які, ризикуючи власним життям, врятували від смерті інших.
Архівні дані журналісти Вільного Радіо взяли з бази ізраїльського національного меморіалу Катастрофи та Героїзму Yad Vashem у Єрусалимі. Всесвітній центр пам’яті жертв Голокосту наповнює цю базу відомостями про євреїв, які загинули від рук нацистів у період 1933–1945 років. Якщо ви маєте архівні дані про вбитих євреїв, ви також можете поповнити цю базу онлайн.
Іта Медіберг народилася в Одесі в 1915 році в єврейській родині. У 20 років вона вийшла заміж за Сергія Терлезського. Наступного року у пари народився син Анатолій.
Коли почалося вторгнення армії Вермахту, родина Терлезських вирішила виїхати з регіону. Однак коли вони проїжджали повз Горлівку, потяг потрапив під удар бомбардувальників. Одна з бомб розділила його на дві частини — локомотив із декількома першими вагонами, де був батько Сергій, продовжив свій шлях, а інші вагони залишилися на місці удару.
Серед палаючих уламків Іта разом із сином Анатолієм вижили. Сину тоді було 4 роки. Іта була вагітна, і їй було важко пересуватися, але вона зібралася з силами та пішла із сином до найближчого населеного пункту — Горлівки.
Там постраждалих зустріли Катерина Сосновська та її діти-підлітки Василь і Ганна. Вони прийняли вагітну жінку та її сина. 12 жовтня 1941 року Іта народила доньку, яку назвали Наталею.
Того ж місяця нацистська армія окупувала регіон, і місцевим євреям наказали зареєструватися в управлінні. Відтоді Іта з дітьми спочатку ховалася у підвалі будинку Сосновських, а потім перебралася в покинуту вугільну шахту. Там вони були не самі — шахта стала прихистком для багатьох людей: євреїв, військових біженців та комуністів.
“Терлезські, чужі в цій частині країни, були приречені на смерть від холоду і голоду, але завдяки постійній допомозі Сосновських вони вижили”, — пишуть в Центрі пам’яті.
У середині літа 1943 року почали ширитися чутки, що нацисти вирішили підірвати шахти разом із усіма, хто там переховувався. Тоді Сосновські допомогли жінці з двома дітьми покинути їхній сховок та розповіли, як безпечно дістатися міста Вознесенськ Одеської області, де у Іти були друзі. За свідченнями, наданими Центру пам’яті, Іта зовнішньо не була схожа на єврейку, тому наважилась на подорож. Разом із дітьми вона багато днів ішла з Горлівки на захід до Вознесенська.
Коли родина дійшла до берега Південного Буга (річка західніше Дніпра), вони знайшли прихисток у селищі Бузькі Хутори. Їх прийняла родина Івана та Євдокії Домущих, у яких було троє дітей та літні батьки. Домущі жили бідно, але попри це ділилися скромними запасами з Ітою та її дітьми.
“Саме в будинку Домущих Іта знайшла сили і надію на те, що вони виживуть попри все”, — пишуть у Yad Vashem.
Однак хтось із місцевих усе ж розповів нацистам про чужинку з дітьми. У грудні 1943 року Терлезських заарештували та доставили до табору для підозрюваних у Вознесенську.
Про арешт дізналися друзі Терлезських, до яких і прямувала Іта з дітьми. Іван Чебанок тоді знайшов документи на російське ім’я, підкупив представників адміністрації табору та передав документи разом з іншими речами Іті.
Коли нацисти побачили документи, Іту звільнили разом із дітьми. Іван відвіз їх до себе додому в село Натягайлівка, де пізніше родина возз’єдналася з батьком. Після звільнення Горлівки у 1943 році він шукав свою дружину й дітей, і йому допомогли Сосновські, які розповіли, куди ті відправилися.
“У повоєнні роки ті, хто вижив, підтримували тісні контакти зі своїми рятівниками та їхніми нащадками”, — додають зберігачі історій.
12 жовтня 2004 року Yad Vashem визнав праведниками народів світу Катерину Сосновську та її дітей, Івана Чебанока, а також Івана та Євдокію Домущих і їхнього сина Олексія.
32-річна Фекла Халецька мешкала в Донецьку та працювала домробітницею в родині Фунтів. Єфстафій Фунт був білорусом, а його дружина Фаїна Файнштейн (дівоче прізвище) була єврейкою. У пари було двоє дітей — Август і Рита.
У 1940 році несподівано для всіх радянська влада заарештувала Єфстафія Фунта, оголосила “ворогом народу” та вислала до Сибіру.
Коли нацисти вже наближалися до Донецька, Фаїна з дітьми вирішила бігти на схід та попросила домробітницю Феклу, аби та заселилася до їхньої квартири й приглядала за майном, поки їх не буде. Фекла погодилася, але евакуюватися жінці та її дітям не вдалося — вони запізнилися на останній потяг.
21 жовтня 1941 року нацисти захопили Донецьк і одразу ж почали переслідувати євреїв.
“Друзі допомогли Фаїні переписати в паспорті запис у графі “національність” з “єврейка” на “росіянка”, і завдяки цьому її не торкнулися перші антиєврейські санкції”, — розповідають у Центрі.
Однак навесні 1942 року жінці довелося звернутися до бюро з працевлаштування, бо на той момент вона вже продала усе майно та потребувала коштів для виживання.
“На жаль, одна зі службовців бюро добре знала Фаїну та вказала на неї поліцаям. Її одразу ж заарештували”, — йдеться у статті.
Домробітниця Фекла після арешту Фаїни поспішила додому, взяла дітей і сховалася з ними на горищі недобудованого будинку поблизу квартири. Того ж дня нацисти провели у квартирі обшук.
Фекла залишилася без даху над головою та з дітьми Фаїни Фунт. Вона мешкала у різних знайомих та намагалася заробляти гроші на їжу.
Згодом 7-річну Риту вдалося віддати знайомій на постійне проживання, а 11-річному Августу пощастило менше — він став безпритульним і ночував у підвалах і сараях. Фекла допомагала йому як могла, стежила за ним і підгодовувала.
Коли Донецьк звільнили від нацистських окупантів, Фекла забрала дітей і повернулася з ними до квартири Фунтів. Вона виховувала їх замість батьків, які загинули.
Август та Рита цінували все, що Фекла зробила для них, і коли вона стала старенькою, піклувалися про неї, як про рідну матір.
Фекла Халецька померла у 1992 році. 22 жовтня 2003 року Yad Vashem удостоїв її звання праведниці народів світу.
Єврейська родина Карліних — батьки Михайло і Сура-Ріва, діти Яків, Семен і Алла, а також бабуся Хана-Рухл — жила у Донецьку.
Коли почалася нацистсько-радянська війна, батька Михайла призвали до Червоної армії. У місті залишалися мати з дітьми та бабуся.
Зрозумівши, що Донецьк можуть захопити, Сура-Ріва спробувала виїхати з дітьми на схід, але виявилося, що всі шляхи вже перерізала армія Вермахту. Довелося повертатися до Донецька.
“Осінь 1941-го і зиму 1942 року Сура-Ріва з дітьми і літньою матір’ю намагалися пережити в умовах дискримінації, постійного голоду та з обов’язковою шестикутною зіркою на одязі”, — пишуть зберігачі історій.
Під час Другої світової війни нацисти примушували євреїв носити нашивки на одязі у формі жовтої шестикутної зірки. Так їх ідентифікували серед іншого населення на захоплених територіях.
Навесні 1942 року нацисти почали збирати донецьких євреїв у гетто. Одного дня Сура-Ріва пішла на ринок, а через декілька днів повернулася в порожню квартиру.
Стало зрозуміло, що нацисти забрали дітей та її матір. Тому сусідка Ксенія Колодько вирішила сховати Суру-Ріву в себе. Діти та інші родичі не знали про це і вважали, що жінка загинула.
У квітні 1942 року Сура-Ріва попросила дружину свого брата Тамару (яка мала підроблені документи) піти до гетто та забрати звідти дітей. Задум вдався частково — Тамара змогла врятувати лише старшого десятирічного Якова. Вже наступного дня нацисти скинули всіх євреїв, яких тримали в гетто, у шурф шахти на східних околицях Донецька. Всі загинули. Серед них були молодші діти Сури-Ріви — 7-річний Семен і 3-річна Алла, їхня бабуся Хана-Рухл та інші, більш віддалені родичі сім’ї.
Після трагедії мати забрала єдиного вцілілого сина й покинула Донецьк. Вони жебракували та, не маючи документів, одягу, щоб переодягнутися, чи інших речей, видавали себе за біженців. Вбрання, яке було на них, з часом перетворилося на лахміття. Виживати їм вдавалося лише завдяки милостині та рідким підробіткам на фізично важкій роботі в селах.
Коли регіон звільнили від нацистських окупантів, Сура-Ріва з Яковом повернулися до Донецька та продовжили жити у своїй квартирі. Стосунки з сусідкою завжди залишалися теплими.
У 1995 році син Сури-Ріви Яків мігрував до США.
21 січня 2007 року Yad Vashem вшанував Ксенію Колодько почесним званням праведниці народів світу.
Марія Алабушева-Брандт проживала в Маріуполі. По сусідству з нею жила єврейська пара Заславських та їхня онука Іра Карпович. Мати дівчинки служила в Червоній армії.
Захопивши місто, армія Вермахту в жовтні 1941 року почала збирати євреїв у пунктах збору під приводом переселення.
Марія Алабушева-Брандт супроводжувала єврейську пару Заславських до пункту збору й дорогою запропонувала доглянути за 6-річною Іриною. Так дівчинка залишилася в сусідки.
У період з 18 до 20 жовтня 1941 року євреїв Маріуполя відправляли в ями смерті. Бабуся Іри змогла переконати охоронця, що дівчинка не єврейка. Поки нацисти з’ясовували дані про неї, Іра спромоглася втекти до Марії, і та сховала її у себе. Згодом Марія дізналася, що дівчинка фігурує у списку місцевих євреїв.
У листопаді 1941 року в Марії Алабушевої-Брандт розмістили на проживання старшого офіцера армії Вермахту. Тому Марія представила дівчинку як власну доньку. Окупант жив у її помешканні до травня 1942 року та, за спогадами жінки, навіть встиг прив’язатися до Іри.
Однак коли офіцер з’їхав від Марії, у Маріуполі посилилися обшуки та перевірки. Тому жінка віддала Іру в дитячий будинок, де її зареєстрували під вигаданим іменем.
Марія відвідувала Іру раз на тиждень, приносила їй їжу та вчила поводитися як християнка.
Коли війна закінчилася, мати дівчинки повернулася з армії та забрала її додому.
“Іра та її мати були глибоко вдячні Алабушевій за порятунок Іри під час окупації і залишалися її сусідами аж до самої її смерті”, — пишуть зберігачі історій.
У 1990-х роках Ірина мігрувала до Ізраїлю.
21 липня 1997 року Yad Vashem визнав Марію Алабушеву-Брандт праведницею народів світу.
Нагадаємо, рік тому журналісти Вільного Радіо зібрали історії бахмутян єврейського походження, яким вдалося врятуватися під час нацистської окупації, та тих, хто її не пережив.