О 9-й ранку в Україні — хвилина мовчання на честь полеглих у російсько-українській війні. Вільне радіо щодня вшановує пам’ять загиблих військових та цивільних, розповідаючи історії їхнього життя поіменно. 5 червня згадаймо 41-річного Євгена Лобоженка, який добровільно долучився до ЗСУ на початку широкомасштабного вторгнення. Чоловік обороняв Херсонщину, а 1 березня 2024-го зазнав смертельного поранення під час чергової атаки окупантів.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Євген Лобоженко народився 26 квітня 1982 року у Хмельницькому. Закінчив місцеву загальноосвітню школу №25 та вище професійне училище №4, де здобув фах плиточника, маляра і штукатура.
Євген відслужив строкову службу в армії, а після повернення в Хмельницький познайомився з майбутньою дружиною Оксаною.
“Ми познайомились на Дні народження. Він хотів провести мене додому, а я відмовилась. Потім через знайомих знайшов мій номер і почав телефонувати. Такий він у мене наполегливий, а ще — справедливий. Завжди дуже не любив брехню. Був спокійний, врівноважений”, — з любов’ю каже жінка.
У подружжя народилися двоє дітей — син, якому зараз 21, і донька, якій 16. Власноруч Євген за 2 роки збудував для сім’ї будинок.
“За що не візьметься — усе він вмів робити. Дім побудував сам з нуля. Такий він в мене молодець. Майстер на всі руки. Я йому колись казала: “Є люди, які будують будинки. Що ж ти будеш сам?” А він каже: “Ні, я хочу сам”, — пригадує співрозмовниця.
Близько 15 років Євген працював у місцевій будівельній компанії “Абсолют”.
“Він був дуже файний працівник. Знав толк у вкладанні плитки. Люди по року-півтора чекали на замовлення”, — каже дружина Євгена Оксана Лобоженко.
За кілька днів до початку широкомасштабного вторгнення чоловік повернувся з Польщі, де був на заробітках.
“Він приїхав в Україну і сказав, що буде війна. Я кажу: “Ти що? Яка війна?” І він сказав, що більше нікуди не поїде, хоча за 2 тижні мав знову від’їжджати в Польщу на роботу. Сказав: “Я приїхав, щоб йти вас захищати”, — згадує Оксана.
З початком відкритої війни дружина вмовляла чоловіка не йти до ТЦК, адже у родині є двоє дітей. Та все ж Євген вдався до хитрощів і, сказавши, що їде на роботу, відправився до військкомату. Вже наступного дня, 13 березня 2022-го, його прикріпили до бригади територіальної оборони. Близько трьох місяців з іншими бійцями Євген був у Хмельницькому, потім — у Полтаві, Миколаєві та Одесі. Служив у автомобільній роті.
Далі захисника передислокували на Херсонський напрямок, де Євген брав участь у звільненні регіону від росіян. На Херсонщині бійця призначили на посаду бойового парамедика.
“Навчання він проходив там, на місці. Його обрали парамедиком, коли запитували, хто що вміє. А він хоч трохи щось розумів, бо його мама майже все життя працювала медсестрою в щелепно-хірургічному відділенні. І він після школи проводив там багато часу, бо вона подобово працювала. Інші [бійці] то крові боялися, то ще щось. А він був безстрашний”, — говорить Оксана.
Євген Лобоженко загинув 1 березня 2024-го в селі Кринки на Херсонщині, коли потрапив під обстріл російської реактивної системи залпового вогню.
“Мені хотіли розповісти, що і як там було, але мені дуже тяжко, я не хочу. Не хочу знати, чи він мучився”, — з сумом каже жінка.
41-річного оборонця поховали на Алеї Героїв на кладовищі в мікрорайоні Ракове в Хмельницькому.
У нього залишилися дружина, син, донька і мати. Нині вони прагнуть, аби чоловіку посмертно надали звання Героя України й закликають небайдужих долучитися до підписання відповідної електронної петиції. Аби вона потрапила на розгляд до президента, треба зібрати ще близько 400 голосів.
Світла пам’ять.