Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Максим Драницький вивчився на поліцейського та під час повномасштабної війни їздив у відрядження на деокуповані території. Видовище наслідків війни підштовхнуло його покинули лави поліції та приєднатися до ЗСУ. Захисник боронив Донеччину та загинув, рятуючи побратима.
Про життєвий шлях Максима Драницького Вільному радіо розповіла його мати Ірина Драницька.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Чоловік народився 14 серпня 2000 року у місті Новояворівськ, Львівської області. Тут закінчив школу та у 2017 році вступив до Львівського державного університету внутрішніх справ, де у 2021 році здобув вищу освіту за фахом “Право”. Після навчання його призначили на посаду дізнавача у відділі дізнання Львівського районного управління поліції №1.
У вільний час Максим любив грати у футбол та у комп’ютерні ігри.
“Найбільшим його захопленням було готування деяких страв. Він любив нам робити сюрприз та зробити щось, а ще в нього була мрія відкрити свій ресторан колись. Нам наречена розповідала, що навіть під час служби вони будували плани, як будуть відкривати ресторан після війни”, — ділиться мати.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну чоловік продовжив служити у поліції. З квітня по червень 2023 року виконував завдання у відрядженні в деокупованому Ізюмі на Харківщині.
“Коли він був в Ізюмі, то побачив, що може та хоче допомагати людям. Він замовчував, що саме там робив, знаю тільки, що евакуацією займався. Тоді він й ухвалив рішення, що покине поліцію”, — говорить співрозмовниця.
У жовтні 2023 року Максим звільнився з лав національної поліції та наступного місяця пішов служити в ЗСУ. Проте батькам про це не казав.
“Спочатку він хотів в “АЗОВ” і вже пройшов іспити, але потім передумав та підписав контракт з 80-ю десантно-штурмовою бригадою ЗСУ. Але нам, як батькам, нічого не казав про це — тільки натякав і ми у такі моменти просили його не робити цього. Однак він сказав: “Я не бачу себе у поліції! Я бачу себе там та хочу допомагати людям”, — розповідає Ірина.
На навчаннях Максим зустрів свою майбутню наречену.
“Він зустрів дівчину, яка стала для нього таким коханням, яке буде жити, напевно, до кінця життя. Вона стала для нас донькою, хоча вони не одружилися. Сама вона з окупованої Нової Каховки та записалася у 20 років у лави ЗСУ. Максима з дівчиною роз’єднали тоді — його кинули на Донеччину, а вона потрапила в іншу бригаду та поїхала спочатку на Запорізький напрямок, а потім на інших важких напрямках була, як зараз на Курщині. Вони один одного дуже підтримували”, — ділиться мати.
Захисник став стрільцем-мінометником та з січня 2024 року виконував бойові завдання поблизу Красногорівки Донецької області.
“Від мене він все приховував і навіть не казав, що вже на війні. Тільки батьку розповідав, який тепер іноді щось переказує мені. Він багато разів витягував поранених з поля бою та рятував хлопців. Нам неодноразово телефонували та дякували за це. А себе ніколи не жалів. Бувало, що коли мав відпочивати, то носив хлопцям на “нуль” поїсти. Розказував, як ночами ходили на “нуль” по 4 кілометри. Сидів там по 3 дні у “норі” і потім його замінювали”, — розповідає Ірина Драницька.
7 лютого 2024 року Максим Драницький загинув. Він дістав поранення під час мінометного обстрілу.
“Мала прийти інша бригада та помінятися, але вони заблукали. Максим тоді сидів у ямі та був такий обстріл, що вони не вилазили з ями 3 дні. Потім він вийшов на зустріч тій бригаді, а вони також потрапили під мінометний обстріл. Там він дістав поранення у ногу та у тіло, десь повз бронежилет залетів осколок. Він наклав на ногу турнікет, а осколок у тілі навіть не відчув. Оскільки Максим міг йти, він тягнув 4 кілометри пораненого хлопця. Поранений, якого він ніс на плечах, казав, що помре, а мій син ще жартував: “Ні, я не для цього грижу заробляю зараз — будеш жити”. Дійшли до машини, залізли й вже тільки тоді побачили, що він стік кров’ю і поки довезли, не було кому допомогти”, — переказує розповідь побратимів мати.
Чоловіку було 23 роки. Його поховали на кладовищі у рідному Новояворівську. У захисника залишилась наречена, мати, батько та молодший брат з сестрою.
“У березні (через місяць, як загинув Максим, — ред.) вони з нареченою планували розписатися. Він був дуже щирим та міг віддати останнє друзям. Ніколи ні про що не шкодував. Був відповідальним, доглядав за молодшим братом та сестрою завжди”, — говорить Ірина Драницька.
Родина прагне, аби Максиму Драницькому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.