Підтримайте Вільне Радіо
Від котів і собак до кіз і корів — під час війни тварини так само рятуються від обстрілів, як і люди. Проте евакуація улюбленців часто перетворюється на випробування: бракує транспорту, притулки переповнені, а житло для сімей із тваринами знайти складно. Волонтери та зоозахисники розповідають, чому евакуація не завжди означає порятунок і як держава та суспільство можуть змінити ситуацію.
Тему обговорювали під час публічної дискусії на “Фестивалі думок” від благодійного фонду “Схід SOS”. Вільне Радіо виступає інформаційним партнером події.
Не лише “мовчазними свідками”, а й “мовчазними жертвами” цієї війни називає тварин шеф-редакторка URSA Media Ярослава Коба. Тварини, каже вона, так само відчувають страх під час тривог і обстрілів, гинуть від вибухів, але не можуть попросити про допомогу. Журналістка нагадала, що з початку повномасштабного вторгнення і станом на липень 2024 року загинули понад 6 мільйонів тварин.
“Зараз уже четвертий рік війни, і оновлених даних я не знайшла, але, здається, ці цифри було б страшно навіть озвучувати. І навіть ці 6 мільйонів — це приблизні дані”, — зазначила Коба.
Лікарка ветеринарної медицини, заступниця виконавчої директорки БФ “Схід SOS” Катерина Скрипова пригадала, що у 2014 році евакуація людей і тварин була значно менш масштабною, але залишала по собі важкі спогади.
“Я пам’ятаю родину зі Станиці Луганської, яка відмовилася забрати цуценят. Вони бігли за нашою машиною — цей епізод дуже врізався, і вся наша команда тоді сумувала”, — розповідає Скрипова.
З 2022 року евакуації стали масовими й хаотичними: рятують не лише домашніх тварин, а й сільськогосподарських, допомагають вивозити вулики. У коментарі Вільному Радіо Катерина Скрипова розповіла, що ставлення людей до тварин за цей час змінилося на краще: дедалі частіше господарі відмовляються виїжджати без своїх улюбленців.
“Все більше випадків, коли люди похилого віку кажуть: “Я без свого котика не поїду”. Тоді наші екіпажі починають буквально операцію з його пошуку й вилову. Бо поки не зловиш того котика, ніхто нікуди не поїде”, — каже вона.
За її словами, родини, які вирішують залишити прифронтові райони разом із тваринами, зазвичай спочатку шукають, де зможуть оселитися. І лише коли мають чітке розуміння, куди прямують, звертаються до волонтерських команд — тих, хто допомагає знайти транспорт або організувати перевезення.
“Останній наш випадок — родина з двома козами, кількома собаками й жменькою курочок. Був і інший випадок: родина з Донеччини вже домовилася про нове місце, але коли приїхали, умови виявилися непридатними. Тож ми з їхніми козами відвезли тварин до транзитного центру в Дніпрі. Там вони тимчасово залишилися у приватному секторі, поки господарі шукають постійне житло”, — розповідає заступниця виконавчої директорки БФ “Схід SOS”.
Катерина додає, що “Схід SOS” не єдина організація, яка допомагає вивозити тварин. Подібною роботою займаються також “12 вартових” та UAnimals. Проте не всі мають технічну можливість перевозити великих тварин.
З початку 2025 року команда “Схід SOS” отримала 136 заявок на евакуацію з тваринами — від хом’ячків до кіз.
Однією з проблем залишаються прив’язані тварини, бо в такому випадку вони приречені на смерть від голоду або обстрілу. Тому волонтери завжди просять бодай відпускати тварину, якщо неможливо евакуювати.
Керівниця соцпроєктів організації з розвитку добробуту домашніх тварин U-Hearts (раніше Save Pets of Ukraine, — ред.) та співорганізаторка форуму “Зоосвідомі” Ірина Лозова теж помітила, що з 2014 року суспільство почало з більшим відгуком ставитись до проблем тварин, а повномасштабне вторгнення лише посилило цей процес. Змінилося й законодавство, і тональність публічних дискусій: якщо раніше тварини у медіа часто подавалися як “проблема”, то тепер частіше звучать історії про порятунок і взаємну підтримку.
“Коли ми говоримо про порятунок тварин, я завжди акцентую: в першу чергу ми рятуємо людей усередині себе”, — пояснює вона.
За словами Ярослави Коби, свою роль у цій гуманізації відіграли й медіа.
“Коли ми розповідаємо історії про те, як пес плаче за своїм господарем, якого вбила ракета, не можна залишатись холоднокровним. І зараз люди більше діляться різними історіями — трагічними, надихаючими чи навіть смішними”, — впевнена журналістка.
“Ми часто заглиблюємося у розмови про котиків і песиків, але насправді цінні всі тварини — кури, корови, коні. І коли ти стикаєшся з кимось більшим за козу, то це вже виклик. І перший виклик — знайти транспорт. Далі — куди ці люди поїдуть і хто прийме їх з тваринами”, — підкреслила заступниця виконавчої директорки БФ “Схід SOS” Катерина Скрипова.
Але, за її словами, навіть із домашніми улюбленцями ситуація не завжди проста. Якщо є родичі чи знайомі, готові прийняти сім’ю разом із тваринами, проблем менше. Проте багато людей змушені виїжджати у тимчасові поселення, а там, як правило, тварин не приймають. У таких випадках господарі стоять перед болісним вибором: “виїхати самому і поселитися або виїхати з котом і залишитися з цим котом на вулиці”.
Додатковою проблемою є ситуації, коли виїздять люди похилого віку, які потребують стаціонарного догляду. У геріатричні заклади їх із тваринами не приймають, хоча часто саме кіт чи собака для них — найближча сім’я і єдина опора.
Керівниця соціальних проєктів організації з розвитку добробуту домашніх тварин U-Hearts Ірина Лозова наголошує на базових моментах у ситуаціях, коли забрати тварину неможливо.
“Є певне правило: якщо в тебе є тварина і ти не можеш її забрати з будь-яких причин, ти маєш забезпечити їй доступ до їжі, води і людей. Це база, яку кожна людина має розуміти. Не треба шукати новий дім, просто зробити так, щоб тварина мала шанс врятуватися”, — пояснює вона.
Водночас Лозова підкреслює, що не можна судити людей, які залишають тварин, адже кожна історія унікальна і часто пов’язана з травмами. Як приклад вона наводить історію дівчинки з Маріуполя, яка понад три роки працює з психотерапевтом через те, що під час окупації загубилася її домашня тварина.
“Ні зруйнований будинок, ні переїзд в іншу країну не стали для неї такими болючими, як ця втрата. У її пам’яті це залишилося як зрада з боку батьків. Там була ситуація, коли мама злякалась і відпустила тварину, а дитина це інакше трактувала, в її пам’яті закарбувалася ця травма війни”, — розповіла експертка.
За її словами, волонтери під час евакуацій часто беруть на себе відповідальність, аби дати шанс тваринам вижити. Вони мають спеціальне обладнання, щоб зрізати ланцюги, відкривають ворота, вибивають двері чи вікна, якщо бачать замкнених усередині котів або собак.
“Головне — щоб тварини хоча б не залишилися замкненими та мали шанс подбати про себе самостійно”, — наголошує Лозова.
Після кількох років відкритої війни волонтерські та зоозахисні ініціативи в Україні зіткнулися з непростим питанням: чи завжди евакуація тварини — це порятунок. Керівниця соціальних проєктів U-Hearts Ірина Лозова пояснює, що у 2022 році головним завданням була швидка реакція та допомога всім, хто цього потребував.
“Тоді це була глобальна місія кризового реагування — допомогти максимально усім. Ми спрямовували ресурси на притулки, волонтерів, опікунів тварин, забезпечували базові потреби”, — каже вона.
Навіть коли тварину вдається евакуювати, це не завжди означає, що її життя поліпшиться. Лозова визнає:
“Іноді ми не рятуємо. Дуже важко собі поставити питання, чи справді волонтерська діяльність дорівнює порятунку. Інколи тваринам краще залишитися там, де вони жили, навіть якщо це прифронтова територія”.
За словами експертки, нині організації переходять від екстреної допомоги до системної — із фокусом на адопції, стерилізації, вакцинації та сталих програмах підтримки.
Вона пояснює, що після повномасштабного вторгнення в Україні було евакуйовано за неофіційними даними понад 20 тисяч котів і собак, і більшість притулків переповнені — у 2023 році на прифронтових територіях заповненість сягала 150%. Через це багато тварин утримуються в поганих умовах, і частина з них може загинути вже через кілька тижнів після “порятунку”.
“Коли дивишся відео, як тварин виносять під обстрілами, здається, що це і є порятунок. Але потім бачиш, куди їх везуть, і розумієш — не завжди. Іноді ці кадри мають продовження, про яке просто не говорять”, — ділиться Лозова.
Заступниця виконавчої директорки БФ “Схід SOS” та ветеринарка Катерина Скрипова додає: замкненість, тіснота та стрес у зоопритулках часто призводять до хвороб і страждань чотирилапих. Скрипова вважає, що в окремих випадках гуманніше залишити тварину на місці, якщо середовище є стабільним.
“Наприклад, безпритульні собаки, які простерилізовані й живуть у невеликих містечках, часто утворюють свою екосистему разом із людьми. Їх не потрібно вивозити — там їм краще”, — пояснює ветеринарка.
Таким чином, фахівці наголошують: евакуація не є самоціллю. Порятунок має сенс лише тоді, коли тварина отримує шанс на справжнє життя, а не на виживання у переповненому притулку.
Для сталих змін екосистеми “людина — тварина” потрібні не лише волонтерські ініціативи, а й просвітницька та адвокаційна робота на державному рівні. Заступниця виконавчої директорки БФ “Схід SOS” та ветеринарна лікарка Катерина Скрипова наголошує: бракує системного інформування місцевих громад, які приймають евакуйованих людей.
“Точно варто посилити просвітницьку роботу для приймаючих громад — про те, як люди евакуюються, в якому стані вони приїжджають. Адже для тих, хто не переживав бойові дії, цей досвід абсолютно чужий”, — зазначає вона.
Скрипова додає, що важливо пояснювати не лише емоційні аспекти, а й практичні умови розміщення людей з тваринами. Держава має забезпечити таке поселення, де присутність тварини не стане причиною відмови.
“Якщо людина евакуюється з твариною, її мають прийняти, їй не повинні відмовляти тільки через це. Такі норми потрібно закріплювати на законодавчому рівні”, — підкреслює вона.
Керівниця соціальних проєктів U-Hearts Ірина Лозова говорить про інший аспект — упередження в суспільстві, особливо коли йдеться про оренду житла.
“Житло здають не тваринам, а людям. Не пес підписує договір оренди й не він платить гроші. Але чомусь усю відповідальність перекладають на тварину”, — каже вона.
Щоб змінити цю риторику, Лозова разом з колегами комунікує з платформами оренди житла, запускає інформаційні кампанії й наголошує на силі позитивних прикладів. На її думку, історії про те, як орендодавці без проблем приймають родини з тваринами, мають з’являтися частіше.
“Якщо ви зробили щось добре — допомогли родині з тваринами, здали їм житло — розкажіть про це. Це не вихваляння, це спосіб формувати суспільну думку”, — пояснює вона.
Лозова також переконана, що розмови мають бути емпатичними, а не звинувачувальними.
“Якщо просто казати людям, що вони мусять змінити ставлення, — це не працює. Люди закриваються. Треба створювати такі умови, щоб самим ставало незручно жити зі своїми стереотипами. Щоб одного дня за фразу “я не здам житло ВПО з тваринами” було соромно”, — підсумовує вона.
Шеф-редакторка URSA Media Ярослава Коба вважає, що гуманізація ставлення до тварин має спиратися й на системні державні рішення.
На її думку, формування нової політики потребує конкретного алгоритму дій:
“Обов’язкова стерилізація, чипування й відповідальність за викидання тварин на вулицю. Також потрібен контроль за притулками — за їхньою діяльністю та якістю утримання тварин. Якщо ці норми запрацюють, то, можливо, через десять років кількість безпритульних тварин буде мінімізовано”.
Експертки сходяться на думці: від того, як суспільство навчається співіснувати з тваринами, залежить те, наскільки воно стає зрілим і співчутливим навіть у час війни.