Підтримайте Вільне Радіо
У селі Шишлівці на Закарпатті нині живуть кілька десятків літніх людей з Донеччини. Вони провели два роки в евакуації в Румунії, а у 2024-му повернулися в Україну. Тут, у будинку милосердя, вони згадують минуле, розповідають про війну, про зруйновані домівки й про те, як важливо їм було повернутися додому, в Україну.
Власними історіями мешканки прихистку поділилися із журналістами Вільного Радіо.
Валентині Дроздовій — 78 років. Вона народилася в Донецьку, у Ленінському районі. Там і прожила більшу частину свого життя, вийшла заміж, народила трьох дітей.
Діти виросли, чоловік помер, згодом пішла з життя і одна з доньок жінки. Валентина залишилась в будинку одна. Рідний дім занепав, а переїжджати до дітей жінка не захотіла.
“Я кажу, що я вам буду заважати, живіть своїм життям, а я якось сама впораюсь. А потім мені одна жінка каже, що ви так мучитеся одна, і одна все. Поїдьте в будинок престарілих, у нас є такі будинки. Я пішла в райвиконком, мені дали направлення, підказали, який автобус туди їде і я поїхала в Катеринівку”, — ділиться Валентина
У Катеринівці жінка жила понад 5 років. Там був її новий дім, сусіди, до яких звикла. І так би воно й лишилося, якби не війна.
У 2022 році жінку разом з іншими евакуювали до Румунії.
“У Румунії було добре, до нас добре ставилися, добре годували, але ж то не вдома. Дуже хотілося поїхати додому. Раділи рідній землі більше будь-яких благ”, — розповідає Валентина.
В одній кімнаті з Валентиною живе 86-річна Ольга Фьодорова. Жінка народилася та все життя прожила в Катеринівці. З раннього дитинства в неї почалися проблеми із зором.
“Я пішла в школу, місяць повчилася — і зовсім нічого не бачу. Я дуже плакала: що ж таке, я тепер нічого не бачу”, — пригадує вона.
Мама лікувала доньку, возила до різних лікарень, та допомогти дитині не змогли. Коли вже не було за що лікувати — дівчинку віддали до притулку. Тамтешній священник взявся за покращення стану здоров’я Ольги.
“В Донецьку мені зробили операцію. Яка рада була, що я білий світ побачила. Потім і на друге око зробили. Яка то була радість”, — усміхається Ольга Макарівна.
Але ефект від операції тривав недовго. Зір поступово почав погіршуватись. Та навіть із цими труднощами вона намагалася жити звичайним життям: працювала, поралася по господарству, вийшла заміж.
“А коли чоловік помер, я його похоронила і залишилась зовсім одна в цьому світі. Тоді я і пішла в оцей будинок пристарілих. Десь років 60 мені тоді було. А тоді почалася війна. Почали стріляти, і ми поїхали до Румунії, там було добре, дуже добре. Тільки землі не було. Одне каміння. Куди не глянеш — скрізь каміння. Навіть коли ховали когось, то могилу довго довбати приходилося серед тих каменів, і хрести великі із каменю ставили. А я дуже хотіла повернутись в Україну. Бо зараз маю єдине бажання: хочу померти на рідній землі”, — розповідає Ольга.
Через два роки життя за кордоном, в червні 2024 року, всі мешканці Катеринівського будинку для літніх людей повернулися в Україну, і зараз вони мешкають в селі Шишлівці неподалік Ужгорода.
Вже сюди до притулку із Павлограда приїхала Валентина Пастернак. Жінці зараз 82 роки. Вона народилася в селі Іллінка, неподалік Курахового, а заміж вийшла в Єлизаветівку. Жила там, працювала — то продавчинею в магазині, то на господарстві.
“Я вчилася добре, навіть хотіли мене далі в інститут відправити, але я заміж пішла рано, у 18 років. Тому і відмовилася, бо чоловіка одного б не залишила”, — каже вона.
Пізніше у пари з’явилася донька, а згодом і онук. Звичне і спокійне життя змінила війна.
“Онук пішов воювати. А ми залишилися вдома. Тоді і почалися обстріли. Обстріли були такі, що я забивалася в куточок і стояла там, тремтіла. Гепало то в одне вікно, то в друге. Одного разу осколок влучив у стіну біля вікна. Думаю, якби там хтось стояв, убило б”, — пригадує жінка.
Коли стало геть нестерпно, Валентина з донькою переїхала до Павлограда. Там вони орендували квартиру, а згодом після поранення та контузії до них приїхав онук.
“Він після контузії став іншою людиною. Почав до мене чіплятися, руку піднімати. Я не витримала, приїхала сюди. А тут до мене добре ставляться і санітарочки, і самі люди. Я не можу скаржитися. Мене одразу привезли, поселили. Тут добре”, — каже Валентина.
Зараз в будинку для літніх людей в Шишлівцях живе 37 людей. Багато інших, з важкою долею, як у Валентини, теж просяться до закладу, але зараз приймати більше немає можливості, розповідає отець Роман.
Священник опікується притулком понад 30 років.
“Коли мені було 28, і я мав свій приход, свою церкву, де правив служби по святах та в неділю. Тоді один із священників сказав: “Попи служать лиш в неділю, а потім цілий тиждень не мають чим зайнятися. Щоб тобі не було скучно, зроби собі старинець”. І я зробив. Тепер мені вже 30 років як не скучно”, — з усмішкою пригадує отець Роман.
На період повномасштабної війни в притулку жило 50 людей. Коли почалися обстріли, стали думати, куди виїжджати.
“У квітні 2022-го снаряди почали падати прямо на наше село. До нас прийшли військові. Кажуть, батюшка, не дай Бог прилетить у ваш будинок милосердя снаряд, каже, — буде 50 трупів. Будь ласка, виїжджайте”, — пригадує Роман Афонін.
Автобус знайти допомогли волонтери, і всі разом рушили світ за очі.
“Ми 12-го (квітня 2022-го — ред.) виїхали, а 14-го приїхали до кордону. До Чернівців просилися, ніхто нас не брав. Всюди питаємо, візьміть нас 50 людей, хоч розподіліть нас. А всі кажуть: йдіть далі, йдіть далі”, — розповідає Роман.
Прийняти їх погодилися в Румунії. Священник пригадує: “Ми тільки перетнули кордон, там волонтери нас зустріли, давай всім допомагати, всіх мити. Дві доби люди з автобуса не виходили. Більше половини маломобільні. Вони всіх обмили, надали першу допомогу. Все, що можна було, усіх нагодували, всіх напоїли”.
Спершу групу поселили в дитячому таборі в горах.
“Наші бабусі з деменцію там були. Одна втекла й ведмедів ганяла. Поліція приїхала, каже: не можна, ведмеді під охороною, а ви бабусь своїх натравили”, — сміється отець Роман.
Потім певний період довелося пожити в психіатричній лікарні, там для всіх виділили одну кімнату. А згодом знайшовся священик, який допоміг їм влаштуватися у будинок з усіма умовами. Там група прожила два роки. Роман каже, що всі мріяли про повернення додому.
“Я з першого дня вирішив, що треба переїжджати додому. Бо що там робити? Там чужа країна. Слава Богу, що вони прийняли. Але я з першого дня казав, що я хочу додому. І бабусі всі казали, що хочуть додому, в Україну. Бо як помруть в Україні, то хоча б є шанс, що рідні прийдуть на могилу колись, а в Румунії — шансів мало”, — ділиться отець Роман.
У 2024 році група повернулася в Україну. За цей час 9-ро людей померли в Румунії, а до України повернувся вже 41 мешканець старинця.
Будівлю, де наразі розмістився Катеринівський будинок милосердя, звели буквально за пів року. Опікувалась будівництвом гуманітарна місія “Проліска”. Поруч зводять ще два приміщення, там зможуть приймати більше людей. Зараз опікуватися більшою кількістю людей немає змоги.
“Ми нашим бабусям та дідусям забезпечуємо чотириразове харчування. Психологи приїжджають, волонтери, бабусі то ліплять, то малюють. У нас є город, огірки, помідори. Бабуся Зіна за квітами дивиться. Роблять закрутки на зиму. Знаходять собі різні заняття, не сумують. Та найважливіше, що ми вдома”, — каже отець Роман.
Раніше ми писали про те, як пастори з різних міст створюють будинки милосердя.