Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Богдана Петраківського — воїна 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, який загинув під час виконання бойового завдання поблизу Муравки Покровського району.
Історією Богдана з Вільним Радіо поділилися його дружина та мати Тетяна.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Богдан Петраківський народився 30 липня 1996 року в селі Потіївка Житомирської області в родині службовців. Змалку був допитливим і здібним хлопчиком.
“Знав безліч віршів, пісеньок. Ще коли йому було 3 рочки, на новорічному святі “запалив” публіку, коли відібрав у Діда Мороза мікрофона і влаштував свій міні-концерт. Всі були у захваті”, — пригадує мати Богдана.
Дитинство хлопчика було тісно пов’язане зі школою-інтернатом, де працювали його мама, тітка та обидві бабусі. Там навчалися діти з інвалідністю, й Богдан любив бути поряд і допомагати.
“Віка, ровесниця Богдана, згадує, як він, ще маленький, ніс їй смажену картопельку, я насмажила, бо дівчинка не хотіла їсти в їдальні. Вона пам’ятає ті маленькі рученята, які несли мисочку, і як він сказав: “Чому ти не ходиш? У тебе хворі ніжки? Не переживай, лікарі тебе вилікують”, — розповідає мати.
У школі Богдан займався танцями, художнім читанням, виступав у Житомирі та Києві, здобував перемоги на фестивалях. У 10 років Богдан став призером Всеукраїнського фестивалю мистецтв у Києві, виступив на конкурсі імені Лесі Українки в Звягелі.
У 2013 році Богдан вступив до Житомирського державного університету імені Івана Франка на факультет фізичного виховання і спорту.
“Він вважав, що фізична культура — один із найважливіших предметів у школі, адже здоров’я дітей — основа майбутнього. Щоб підтримати сім’ю фінансово, ще з другого курсу працював охоронцем і приймальником на “Новій пошті”. У час Євромайдану виходив на акції протесту в Житомирі, бо поїхати до Києва не мав змоги, але і стояти осторонь не міг”, — розповідає мама.
Навесні 2019 року Богдан отримав повістку на строкову службу. Якраз тоді в Богдана і почалися стосунки з майбутньою дружиною Наталією. Її Богдан знав ще з дитинства, адже дівчина була подругою його сестри. Вони часто бачилися на святах, а коли подорослішали — зрозуміли, що між ними щось більше. Від 18 років Богдан і Наталія були разом і відтоді не розлучалися.
“Я чекала Богдана із армії, коли він проходив строкову службу, а потім з війни. Після того, як він повернувся з армії, хотів продовжити службу, піти в АТО. Але всяким чином я відмовляла, тому тоді це все не склалося. Ми переїхали в Київ і прожили там рік. Богдан працював охоронцем, але хотів піти вчителювати у школу. Навіть коли тільки говорили, що почнеться війна, він казав: «Ти розумієш, що я піду? Коли твориться історія України, я не можу бути осторонь. Коли в нас будуть дітки, які будуть дивитися мені в очі й запитають: «Тату, де ти був, коли почалась війна?», я не зможу їм нічого відповісти». Тому він сказав: «Це моє рішення, і я попрошу його поважати. Я піду»”, — пригадує дружина загиблого воїна Наталія.
25 лютого 2022 року, повернувшись із нічного чергування, Богдан добровільно мобілізувався до лав ЗСУ. Його зарахували до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, саперної роти групи інженерного забезпечення. Згодом він став старшим солдатом і командиром відділення.
На початку відкритого вторгнення чоловік боронив Київщину біля Броварів. А з літа 2022 року воював вже на Донеччині — під Мар’їнкою, Новомихайлівкою, Костянтинівкою, Вугледаром, Кураховим, Микільським, Покровськом.
Двічі Богдан був поранений: у квітні 2023 року під Вугледаром дістав мінно-вибухової травми та осколкових поранень, у квітні 2024-го отримав перелом і розриви зв’язок ноги. Але обидва рази повертався у стрій. Дружина Наталія згадує його слова: “Так хочу до побратимів. Я дав присягу — це мій обов’язок перед країною і народом”.
Чоловік мріяв стати офіцером.
“Богдан говорив, що хоче бути корисним і далі, щоб давати хороші команди й зберегти якнайбільше солдатів. Він не міг просто виконувати накази — прагнув зробити більше”, — розповідає Наталія.
Під час однієї з відпусток Богдан освідчився коханій.
“Він сказав забронювати готель із видом на Київ. Прийшов до мене на роботу з букетом, ми поїхали туди, і вже на балконі він став на коліно. Сказав: “Люблю тебе більше за життя. Хочу, щоб ми завжди були разом. Чи станеш моєю дружиною?”, — згадує Наталія.
У липні 2023 року під час короткої відпустки пара розписалася. Зробили це потай від усіх. Вже після розпису вони надіслали рідним фото рук з обручками.
“Ми хотіли після війни влаштувати велике свято і повінчатися. Він дуже мріяв про дітей, хотів велику сім’ю й затишний дім”, — каже дружина.
Однак завести дітей Богдан не встиг.
31 липня 2024 року під час виконання бойового завдання біля села Муравка Покровського району Богдан Петраківський загинув. Йому було 28 років.
Побратими називали його групу саперів “їжачками” — бо вони підбиралися до ворога тихо й обережно. Богдан і справді любив цих тварин. Мама згадує: “Через кілька днів після похорону ми прийшли на могилу, а там сидів їжачок. А на 40-й день над могилою кружляли лелеки. Богдан був дуже добрим, любив усе живе. І навіть після смерті до його спочинку приходять і люди, і птахи, і тварини”.
За сумлінну службу й мужність Богдана нагородили відзнакою Президента України “За оборону України”, Хрестом “Честь і слава”, нагрудним знаком “Ветеран війни. Учасник бойових дій”, а також грамотами командирів.
Рідні Богдана прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світлі пам’ять загиблому захиснику!